Доктрина Макрона: чи захистить себе Європа без США і НАТО?
Амбітні погляди президента Франції про «стратегічну автономію» ЄС та «європейський суверенітет» на тлі загравання з Путіним провокують критику, неоднозначні дискусії та оцінки серед союзників і партнерів.
Цього тижня французький аналітичний центр – Група геополітичних досліджень Le Grand Continent – опублікував велике інтерв’ю (12 тис. слів, більш як 20 сторінок) з президентом Франції Емманюелем Макроном.
У публікації «Доктрина Макрона» французький лідер укотре висловив своє глобальне зовнішньополітичне бачення й конкретні ініціативи щодо місця й ролі Європейського Союзу, Європи загалом у сучасному мінливому світі.
ЧИ ДОСЯГНЕ ПАРИЖ КОНСЕНСУСУ?
У запропонованій геополітичній доктрині, названій «Паризький консенсус», французький політик намагається утвердити в Європі та у світі засади свого «макронізму» як адаптованої до сучасних реалій ідеології нового лібералізму.
Порушуючи економічні, соціальні, кліматичні, ціннісні, релігійні та інші питання в умовах пандемії, проблеми загрози тероризму, міграційної кризи, Макрон продовжує відстоювати свої найбільш радикальні ідеї у сфері політики безпеки, оборони, а також технологій.
Ідеться про «стратегічну автономію» та «європейський суверенітет», кардинальне зменшення залежності ЄС від США і НАТО.
Про те, що сьогодні Європа більше не може або не повинна покладатися на Сполучені Штати у сфері безпеки й оборони, французький лідер повторює від початку свого президентства у 2017 році. І такі погляди, якщо абстрагуватися від традиційно сильних у П’ятій Республіці антиатлантичних тенденцій, агресивного впливу російського лобі та розв’язаної РФ гібридної війни, деяких конспірологічних теорій та особистих політичних амбіцій самого Макрона, можуть сприйматися як цілком справедливі, адекватні й слушні.
Спільна політика безпеки і оборони Євросоюзу виявилася неготовою до відповідей на нові загрози й виклики мінливого світу.
ЄС і НАТО на Європейському континенті й досі адаптуються до стримування можливої евентуальної російської агресії, яка вже сьомий рік є реальністю в Україні.
Стратегічні засади зовнішньої політики США щодо переорієнтації уваги з Європи на Азійсько-Тихоокеанський регіон, політика ізоляціонізму й подекуди дивні та ексцентричні ідеї, рішення та дії 45-го американського президента Дональда Трампа також не надто надихають європейських лідерів на довірливу співпрацю із союзником по той бік Атлантики.
Агресивна Росія з ядерною зброєю, економічно потужний Китай, що нарощує свій вплив у світі, спонукають традиційні, благополучні європейські демократії виходити із зони комфорту.
ЄВРОПЕЙСЬКА АРМІЯ ПІД АМЕРИКАНСЬКОЮ ПАРАСОЛЬКОЮ
Президент Франції вважає себе рятівником Європи. Але, якщо для Макрона розбудова нової європейської архітектури безпеки від Лісабона до Владивостока за участю путінської Росії, але без США – це щира геополітична мета, то для більшості партнерів з ЄС і союзників з НАТО такі амбіції вважаються завеликими й навіть наївними.
Президент Франції переконаний, що Євросоюз має вийти на автономну стратегічну спроможність забезпечувати управління власною військовою силою, так званою «європейською армією», та оперативне її застосування. І діяти така «тверда» сила при проведенні операцій і місій, реагуванні на кризові ситуації в Європі та інших регіонах світу в інтересах ЄС має незалежно від зобов’язань великого заокеанського союзника й настрою господаря Білого дому.
Окрема проблематика – європейська оборонна промисловість, технології військового і подвійного призначення. У цій сфері між офіційним Парижем і «середньою температурою» поглядів у Євросоюзі немає великих розбіжностей. Тобто збройні сили країн ЄС повинні переважно мати озброєння та військову техніку європейських виробників. Але за багатьма позиціями залежність від США залишається критичною. Це насамперед стосується розвідувально-ударних безпілотних літальних апаратів (дронів) великої дальності застосування, літаків дозаправлення в повітрі.
І ще одна стратегічна сфера – це американський ядерний щит для Європейського континенту зі стримування потенційних агресій. Серед європейських держав ядерну зброю мають Франція і Велика Британія. Основу цього європейського потенціалу становить ядерна парасолька НАТО, представлена силами США і Британії.
Французькі ядерні сили не входять до відповідної компоненти Альянсу. І це також додає аргументів для опонентів Макрона щодо європейської «стратегічної автономії».
НІМЕЧЧИНА – ЗА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ, АЛЕ НЕ ПОВНУ АВТОНОМІЮ
Останні кілька років німецьке керівництво на всіх рівнях і на всіх можливих майданчиках говорило про те, що Європа має брати на себе більшу відповідальність за власну долю та безпеку.
Відповідальність, але неповну автономію. Це чітко дала зрозуміти міністр оборони ФРН Аннегрет Крамп-Карренбауер, яка, до того ж, є (поки ще) очільницею правлячої партії – Християнсько-демократичного союзу.
«Ілюзії про європейської стратегічну автономію мають скінчитися: європейці не зможуть замінити вирішальну роль Америки як постачальника безпеки… Ми повинні визнати, що в найближчому майбутньому ми залишатимемося залежними», – написала вона в авторській статті виданню Politico.
У ній АКК (так у політичних і експертних колах спрощено називають главу МО ФРН) підкреслила, що США мають продовжувати утримувати Європу під своєю ядерною парасолькою в найближчому майбутньому, що Європейський континент залишається залежним як від американської ядерної зброї, так і звичайних озброєнь, присутності військового контингенту. Утім, підкреслює АКК, це не означає, що європейці не могли б виявляти більшу активність, показувати, так би мовити, потужнішу «мускулатуру», коли це потрібно, у своєму безпосередньому сусідстві.
При цьому німецька міністерка «попередила» Вашингтон, що «цінність США як світової держави значною мірою залежить від того, чи залишається її роль захисника Європи достовірною». І додала: «У світі, що відзначається посиленою конкуренцією за владу, Захід зможе твердо втриматися та досягти успіху в захисті своїх інтересів, доки він залишатиметься єдиним».
Такі думки глави Бундесверу не пройшли повз увагу Макрона, який назвав сентенції Крамп-Карренбауер (її імені він, щоправда, не вказав) «неправильним сприйняттям історії» і висловив переконання, що його добра приятелька, канцлерка Ангела Меркель думає інакше.
Сама Меркель це питання поки що ніяк не коментує. Але її речник спробував «примирити» позиції, заявивши, що в Берліні є як бажання щодо більш упевненої в собі Європи, так і щодо тісного партнерства зі США. Водночас Пауль Цимакк, генеральний секретар ХДС, партії, яку все ще продовжують називати «партією Меркель», зазначив, що нині потрібно «більше, а не менше, трансатлантичної співпраці».
НІМЦІ ОСТЕРІГАЮТЬСЯ СТАВАТИ ЗАНАДТО СИЛЬНИМИ?
Для кращого розуміння позиції ФРН варто звернути увагу на слова парламентського держсекретаря міністерства оборони ФРН Томаса Зільберхорна, який узагальнив те, що часто лунає в заявах німецьких керівників: урок Другої світової війни (та й Першої теж) для Німеччини полягає в тому, що для Берліна самостійне просування в питанні міжнародної безпекової політики, намагання брати на себе роль лідера – не є альтернативою, адже це завжди несло багато горя людям, а їй самій – поразку. Німці бояться стати занадто сильними, тому потребують партнерів – чим більше, тим краще.
Природним партнером у Європі для Берліна є Париж, але покладатися лише на цей альянс, попри те, що Франція також є ядерною державою, німці, схоже, не збираються, як і забувати про роль США у звільненні Європи від нацизму.
ЄС І НАТО: ДОПОВНЮВАТИ, А НЕ ДУБЛЮВАТИ
Ідеї «макронізму» у сфері безпеки й оборони загалом виглядають правильними, але надто радикальними. Значна більшість національних урядів країн ЄС і НАТО, окремих політиків, дипломатів, аналітиків, котрі представляють єврооптимістичну спільноту, переконані: сильна європейська оборона, збільшення фінансування оборонних бюджетів – це, безперечно, позитивно для європейської та євроатлантичної безпеки, для обох організацій.
Деякі урядовці й дипломати, особливо країн Центральної та Східної Європи, нагадують, що «європейська автономія», як її бачить Макрон – це його особиста позиція, під якою немає консенсусного підпису решти країн ЄС і НАТО.
Тому партнери й союзники повинні не зловживати конкуренцією одне з одним, не дублювати функції, оперативні бойові можливості, а доповнювати свої потенціали. Це забезпечить політичний, військовий, економічних баланс трансатлантичних зв’язків та ефективне, раціональне використання фінансових, матеріальних і людських ресурсів.
Те, що було актуально для Заходу 75 років тому, залишається нагальним і сьогодні. Сильні, віддані трансатлантичним зв’язкам Сполучені Штати продовжують бути головним контриб’ютором безпеки в Європі під парасолькою НАТО.
Андрій Лавренюк, Страсбург
Ольга Танасійчук, Берлін
Перше фото geopolitique.eu
