«Іспанка», а через 100 років – COVID. Що змінилося?
Читаю про страшний «іспанський грип» (моя бабуся завжди говорила про «іспанку» виключно пошепки). Деякі подібності вражають. Президент Вудро Вільсон закликає робітників працювати, навіть якщо вони підхопили хворобу. Бразильські футболісти грають на порожніх стадіонах. Єпископ іспанського міста Самора пропонує вірним цілувати мощі святого Роха з Монпельє – захисника від чуми. Власті закривають публічні місця, запроваджують карантин і штрафують пасторів, які збирають вірних на недільні служби. Попри відчайдушні перестороги, не скасовуються паради на честь перемоги Антанти у Світовій війні («Першою» вона стане після «Другої», поки що вона «Велика»).
Ні, ну звісно, зараз – безперечні наукові прориви, неспростовні досягнення медицини, глобальна павутина, соціальні мережі... Тоді фейк про те, що насіння «іспанки» висіяли біля узбережжя США німецькі субмарини, йшов до споживача тижнями, якщо не місяцями. Тепер же «експертна думка» про Китай, який створив вірус та здійснив глобальні вчення з біологічної війни, дійде до вас за секунди. Тоді про знамениті «black wedding», тобто «чорні весілля» на цвинтарі, які надійно убезпечують від «іспанки», дізнавалися на базарі чи «на майдані біля церкви». Тепер про всепереможні антивірусні властивості коров’ячої сечі та фіолетового листя, соком якого треба ретельно обробляти анус – з комп’ютера, просто вдома.
Хоча, якщо дивитися на назви, щось змінюється. Загальновідомо, зловісна «іспанка» – зовсім не іспанського походження. Але оскільки під час Світової війни у воюючих країнах лютувала цензура, повідомлення про страшну хворобу з’явилися в газетах нейтральної Іспанії. Назві чимало посприяло і те, що цим грипом перехворів іспанський король Альфонсо ХІІ. Донедавна хвороби охоче називали «польськими», «азійськими», «гонконгськими», «російськими» (відразу два грипи, між іншим – 1889 і 1977 рр., а ще поляки називали «російською хворобою» сифіліс). Зараз же у нас «безіменний» COVID-19. Не «китайський» і навіть не «уханьський». Це називається політкоректність.
Втім, є принаймні одна справді важлива відмінність. Нас шокують шереги домовин в італійському Бергамо; наприкінці тієї Світової війни це навряд чи викликало би такі емоції. Ми більш-менш розуміємо масштаби нинішньої біди і кожний день бачимо змінювані цифри. Підрахунки жертв «іспанки» варіюються в діапазоні 50-100 мільйонів людей (щось на кшталт: Польща з Бельгією – туди, Румунія з Нідерландами і Грецією – сюди). І це не про технології й не про недосконалість медичної статистики. Людське життя тоді не важило багато.
Після 2014-го нам важко усвідомити, що людство живе у найбільш мирні часи своєї історії. Але це факт. Питома вага людей, які загинули на війні й взагалі – померли від насильницької смерті, багаторазово зменшується порівняно з минулими епохами (подякуємо соціологу Стивену Артуру Пінкеру, який це переконливо доводить). Коротше, людство в 2020 живе довше, ситніше, краще і безпечніше, ніж у 1920-му. Людське життя цінується більше. Ясно, що помирати від нестачі апарату штучної вентиляції легенів так само прикро, як і від нестачі елементарних засобів гігієни чи отруєння аспірином, який помилково призначали хворим на «іспанку». Але, знов таки, ніколи людство не витрачало так багато на медицину, як зараз. Не лише в абсолютних цифрах, але і відносно глобального ВВП. Словом, як це виглядає зараз, у квітні 2020-го, людство любить себе значно більше, ніж сто років тому і має набагато більше бажання захистити себе, аніж вбивати собі подібних, порівняно з тими часами. На військові цілі світ зараз витрачає менше $300 на душу населення, на охорону здоров’я – понад $1000. Такого співвідношення не було ніколи.
Чому? По-перше, тому, що людство любить себе більше, а відтак більш хворобливо переносить все, що виводить його з зони відносного комфорту. А по-друге, раніше головна і найстрашніша небезпека виходила від ворожого племені, потім – держави. Тепер людство менше занепокоєне можливістю ворожої держави нанести летальний удар, загарбати землі й ресурси (я зараз про «середню температуру по планеті», не про наше нещасливе сусідство).
Скажімо, до 11 вересня 2001-го, згідно з теорією «терорознавця» Девіда Раппопорта, було ще три хвилі глобального терору. Але тільки після 9/11 на Заході постав новий, насправді всеохопний режим безпеки. Молодь мабуть і не уявляє, що колись в аеропортах не було рамок, а я застав часи, коли американці заходили в літак просто так, як ми у трамвай до коронавірусу. Витрати на безпеку і на так звану глобальну боротьбу з терором наздоганяють військові витрати.
Ми ще не знаємо, скільки людство витратить на подолання COVID-19, але ці витрати вже непорівнянні з тими, які воно готове було асигнувати сто років тому. З усіма можливими поправками на тодішні ціни, умови й обставини.
* * *
Природно, що особисто мене у порівнянні двох епох цікавить релігія. Тобто, якщо взяти одне з багатьох її, релігії, визначень, цікавить, як саме змінився (якщо змінився) зв'язок людини з Богом й іншими людьми, котрі теж цей зв'язок підтримують і переживають.
Вебер колись сказав, що людина стає найбільш релігійною тоді, коли безсилля, непередбачуваність та незахищеність її існування постають з найбільш гострою очевидністю. Відтак часи війн і епідемій є дуже порівнюваними попри інколи сильно змінюваний інструментарій спілкування людини з Богом і пізнання Його волі. У цьому сенсі 1920-й є схожим з 2020-м. Це стосується як взірців великої жертовності священників і мирян, так і виявів ідіотизму та безвідповідальності за долю ближнього.
Але є одна тенденція (принаймні, мені здалося, що є, хоча це треба по-справжньому глибоко вивчати). А саме: зловісного шипіння про кару за відступ від Божих заповідей, за хтивість «світу цього» («одностатеву пухлину» в редакції 2020-го), прокльонів і погроз, що буде «ще гірше» і т.д., і т.і., – зараз менше. Схоже, нині людство бачить Бога більш люблячим і менш караючим, аніж сто років тому.
Віктор Єленський
FB
реклама