Якою має бути нині «правильна» українська проза? Хлопчик і війна, Сент-Екзюпері...
Це був початок 40-х років. Найтемніші часи в житті французів ХХ століття. Парад гітлерівців у Парижі. Капітуляція, підписана в Комп’єнському лісі.
Антуан де Сент-Екзюпері, воєнний льотчик-розвідник у французьких ВВС, змушений емігрувати до США після поразки Франції, саме в ці часи пише свого «Маленького принца».
...У німецькому полоні страждає мільйон французьких вояків, близько 100 тисяч французьких євреїв депортовано до німецьких таборів смерті, маршал Петен «порадував» співвітчизників колаборацією з Гітлером, генерал де Голль оголошений зрадником...
А Екзюпері пише фентезі про маленького прибульця, закоханого в свою Троянду й задруженого з пустельним Лисом.
Екзюпері був мужнім льотчиком і досвідченим письменником, володарем літературних премій Франції і США. Але він на власні очі бачив усі жахіття війни, він втрачав друзів, він відчував страждання вітчизни, а тому перебував у стані важкої депресії і навіть думав про самогубство.
«А ти напиши книжку для дітей», – порадив йому його редактор Курт Хічкок, побачивши на посиденьках у нью-йоркському кафе «Арнольд», як Екзюпері, замислившись, малює на скатертині фігуру хлопчика. І, можливо, подумав: «Це його врятує»...
Письменник вирішив узятися за цю історію.
Біографи пишуть, що портрет героя він, очевидно, малював і з себе, малого, коли подорожував батьківським садом і разом із садівником доглядав за трояндами; а ще із сина декана філософського факультету університету Лаваля – восьмирічного Томаса, якого вчив робити паперові літачки й на складні запитання якого змушений був відповідати, і який, коли виріс, теж став філософом; а ще – зі свого молодшого брата Франсуа, що тяжко хворів і, помираючи на очах Антуана, заспокоював: «Мені не боляче. Але я не можу втриматися. Це лише моє тіло».
А ще – з маленького хлопчика, якого зустрів у потязі, коли мандрував передвоєнною Польщею. «Ось він, маленький Моцарт, ось вона, дивовижна обіцянка життя, маленький принц з давніх легенд. Ким міг би вирости цей хлопчик, якби його захищали й пестили? Коли в саду народжується прекрасна троянда, усі садівники радіють і оберігають її. Але немає садівників для людей, і цей маленький Моцарт, найімовірніше, приречений», – писав він у подорожніх нотатках.
Чи вижив цей хлопчик у країні, яка потрапила в жорна Другої світової війни на самому її початку?
Казки для дітлахів у Екзюпері не вийшло – надто вже сумним виявився фінал (а в чернетках він був ще сумнішим). Тож письменник адресував її дорослим, які не забули, як бути дітьми.
...Світ вона побачила 1943 року в перекладі англійською мовою, французькою – лише символічних 230 екземплярів. Гонорару Екзюпері так і не дочекався. Як і перших рецензій на свою книжку. Одразу після виходу її в світ він повернувся на війну і приєднався до ВВС Вільної Франції в Алжирі. У липні 1944 року вилетів з місією у Прованс і пропав безвісти.
«Маленький принц» став його заповітом нащадкам.
У Франції книжку не поспішали видавати. У дні режиму Віші твори Екзюпері були під забороною. Вождеві Вільної Франції, генералові де Голлю, книжка теж не прийшлася до смаку, на його думку, вона була відверто поразницькою і такою, що не сприяє мобілізації французького духу. Тож генерал не бачив сенсу в її публікації.
Натомість видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер (який – слова з пісні не викинеш – п’ять повоєнних років перебував в опалі через симпатію до нацистів) назвав «Маленького принца» своєю улюбленою книжкою і головним твором екзистенціалізму.
Так, війна – це екзистенціальне явище. Висловлюючись термінологією самого Хайдеггера, – смертельно небезпечний експеримент Буття над людиною і людством.
І хоч книжка Екзюпері наче й не про війну, але все ж вона – про війну.
Посивілі від жахіть і випробувань європейці, серця яких мали б очерствіти від постійних побачень зі смертю й руйнуваннями, раптом знайшли в «Маленькому принцеві» своєрідний портал до давно забутих почуттів і плакали над долею вигаданого маленького героя, як діти. І ці сльози були їм конче потрібні.
Можливо, вони побачили в маленькому прибульцеві з планети В-612 втілення доль мільйонів хлопчаків, що так ніколи й не стали дорослими і які до кінця свого коротесенького життя зберігали вірність єдиному коханню і чуття відповідальності перед друзями і своєю планетою.
Можливо, плакали за своїм дитинством і молодістю, які так швидко скінчилися. А можливо, побачили, що у світі залишилося ще дещо, окрім війни, і це були сльози полегшення.
...Уже в перший рік книжка витримала п’ять перевидань у США. В інтернеті можна знайти згадки про те, що повість перекладено на 535 мов і діалектів, зокрема на давньогрецьку, давньоєгипетську й латину. Загальна кількість проданих екземплярів – близько чверті мільярда. Феномен її успіху так і не розгадано.
...Я, як і все моє покоління, познайомився з Маленьким принцом у шкільному віці, і так само плакав, бо очікування казки з неодмінним хепіендом розбилося в друзки. Казки не закінчуються так трагічно. Але саме тому з цієї книжки, мабуть, дітям і треба починати мандрівку в доросле життя.
Згодом моїм заповітним місцем у рідному Києві стала Пейзажна алея, де з’явилася мініатюрна скульптура Маленького принца і його друга Лиса.
Мабуть, не всім цей принц виявився до вподоби, бо його час від часу вперто калічать вандали. Одного разу знищили безповоротно. І так само наполегливо київські митці відновлюють скульптуру.
Можливо, там, у далекому післявоєнному майбутньому, ми по-іншому сприйматимемо цей образ. Побачимо в ньому пам’ятник усім тим, хто через війну так і не дожив до дорослості. І чиїми вустами говорить і завжди промовлятиме істина. І біля ніг принца завжди лежатимуть букети живих троянд.
...Чому я, власне, узявся розповідати про цю повість? Може, тому, що вже тривалий час у мережах точиться дискусія про те, якою має бути «правильна» українська проза часів війни. Чи писати всю правду, чи тільки героїчну? Чи має право на існування і чи не вважатиметься зрадою в нашому сьогоднішньому житті такий погляд на війну, як у Ремарка?
Чи наш час – це, усе ж, час такого емоційного напруження й водночас небувалого піднесення, яке єдине здатне подарувати нащадкам щось настільки непересічне, що відкриє їм вічні істини, які ми самі для себе ще не відкрили? І, можливо, тільки воєнному льотчикові, танкісту, солдатові чи офіцеру з передової до снаги написати щось подібне?
...Ми дійсно відповідальні за тих, кого приручили. За тих, кого покликали за собою, пообіцявши свободу, рівність, повагу й толерантність, і вони пішли за нами.
За тих, хто нас любить. І навіть за тих, хто колись, одного разу в своєму житті нас любив, а потім забув.
Ми відповідальні за наших батьків і наших дітей, за Батьківщину, за рідне місто, за учнів і вчителів.
За тих, хто нас захищає сьогодні й хто завтра потребуватиме нашого захисту. Ми відповідальні за усіх наших громадян, якщо навіть вони чинили й чинять неправильно. Ми приречені всіх їх любити й відповідати за них.
І хтось про все це має написати книжку. І хай у ній не буде жодного слова про війну, і все ж у ній бринітиме нерв війни. І там, у прийдешньому післяпереможжі, ми ридатимемо над нею, як діти.
Євген Якунов
FB
реклама