«Ікони» Майдану, які бережуть місто біля Чорного моря

«Ікони» Майдану, які бережуть місто біля Чорного моря

Укрінформ
Одеське минуле, сучасне і майбутнє Шевченка, Франка, Лесі Українки

Після початку великої війни Дня Незалежності чекаєш дещо інакше, ніж раніше, – з більшою ніжністю. У ній поєднуються загальноукраїнське «чуття єдиної родини» і любов до малої Батьківщини. Для мене це – Одеса.

Тому сьогодні хочеться поговорити спільно – про Україну й українськість і Одесу й одеськість на такому прикладі: наше місто та три «ікони» української літератури, культури, революції – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Їхні зв’язки з Одесою та одеситами й пам’ять про них у нашому місті.

«ІКОНИ» РЕВОЛЮЦІЇ У МІСЬКОМУ ПРОСТОРІ. ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО?

Шевченко, Франко, Леся Українка – вони такі різні й такі схожі. Різні – за поетичною інтонацією, за походженням і примхами життя, що випали на їхню долю. Схожі – за масштабами постатей та глибиною різнобічної обдарованості.

Та ще дуже цікаво подивитися на їхні малі батьківщини. По-перше, Наддніпрянщина; по-друге, Волинь, наче й Західна Україна, але теж на той час підросійська; по-третє, Галичина, що була тоді в складі Австро-Угорщини. Якщо покласти на мапу місця народжень трьох українських геніїв, Моринці – Звягель – Нагуєвичі, то вийде трикутник, майже рівнобічний, з широкою основою, такий надійний, що неможливо перекинути набік.

Роль цих постатей у становленні української літератури, культури, ідентичності, здається, ніхто не піддавав сумніву, – не просто класики, а фундатори. Але 2014 рік, багато в чому ключовий для нашої держави, і їх підняв на нову висоту. У ніч проти 10 лютого художник #Sociopath намалював Шевченка, Лесю Українку, Франка в образі учасників революції, що вступала у вирішальну й найзапеклішу фазу. Підписи, рядки з класиків точно влучили в контекст. Шевченко: «Вогонь запеклих не пече». Леся Українка: «Хто визволиться сам, той буде вільний». Франко: «Наше все життя – війна». Так класики, фундатори стали ще й іконами революції, Майдану.

Дивно впадати в метафізику й казати, що революція перемогла завдяки цим іконам, але й недооцінювати їхній внесок теж не слід. Ми, наш спосіб мислення, наш світогляд багато в чому складається з того, що ми бачимо на вулицях і площах, – архітектурного простору. Найчастіше ми проходимо повз це, навіть не замислившись. Але воно день за днем, рік за роком закарбовується в пам’яті. І звідти, з підсвідомості, впливає на наші думки та дії.

Тому в нас, в Україні, невідворотним був ленінопад, який розпочався у 2013-му, та пушкінопад, що триває з 2022-го. Упевнений, що й Одеса у березні-травні 2014 року втрималася перед навалою «русской весны» також завдяки досить потужній хвилі декомунізації 1990-х. Місто, його мешканці, передусім нове покоління, два десятиріччя вільно дихали без цієї радянщини.

Імперія взагалі багато попрацювала, щоб залишити рельєфний відбиток на обличчі нашого буття. Просто зайдіть в «Google Maps» і подивіться на карти наших міст, як багато було і є вулиць з іменами російських поетів-письменників, пам’ятників їм, попри те, що вони в тих місцях переважно й не бували. І це все здебільшого в центрі. А свої, українські, класики – десь на узбіччі, у новобудовах, там, де місце залишилося після імперських захоплень…

Утім, досить вступних слів, перейдемо до основної теми.

ОДЕСА. «ТАМ ДРУГА В ПРИХИЛЬНІЙ ДІВЧИНІ ЗНАЙШЛА Я»

Одеса – надзвичайно важливе місто в житті та творчості Лариси Косач-Квітки, як звалася в буденному житті Леся Українка (1871–1913). Сімейство Лесиного батька Петра Косача дружило з родиною проукраїнського одеського діяча Михайла Комарова. А старша дочка Комарова Маргарита стала найліпшою подругою Лесі «на все життя». Юна поетеса, яка любила німецьку поезію (і багато з неї перекладала), називала подружку Гретхен…

Леся Українка вперше побувала в Одесі в 17-річному віці. Після того кожні кілька років вона приїжджала сюди, де в неї склалося й значно ширше коло знайомств. І в останню далеку путь Леся їхала через Одесу. Точніше, 1913 року вона була тут двічі. У квітні – повертаючись із-за кордону. Пробувши кілька днів у місті, поїхала далі до Києва. Там їй стало гірше. І тоді знову зібралася в південні краї. До Грузії вирушила знову через Одесу. 26 травня Леся Українка була в нашому місті востаннє…

Повернімося до її молодих років і очікувань. Поетичний цикл «Подорож до моря» написано тоді ж, у перший приїзд юної поетеси, він «присвячений сім'ї Михайла Ф. Комарова». Це поетичний щоденник. Від рідної Волині до Одеси Лесю несе «залізний великан». У цьому, майже луддитському, визначенні вже видно протиставлення природи, села й технологій, техніки, міста. Пасторальні «латані ниви», «краса України, Подолля!», «степове село розляглося в балці веселій та милій» відтіняють тривогу перед зустріччю з містом, його кам'яними стрімчаками, його портом з металевим брязкотом. Важливо зазначити, що причина такого ставлення – не відраза до прогресу, а важка хвороба дівчини, від чого в місті їй було важко, а на природі ставало ліпше.

І ось – Одеса, «великеє місто. Будинки високі». Одразу ж – тема самотності у великому та зовні веселому місті. Але чужому. Та невдовзі – подолання цього, опис знайомства, дружби з Гретхен: «Там друга в прихильній дівчині / Знайшла я. І моря красу споглядали / Не раз ми при тихій годині». І все, після цього рівновагу, гармонію світу відновлено: «На тихому небі заблиснули зорі, / Огні запалали / У місті. Ми тихо стояли, / Дивились, як ясно на темному морі / Незлічені світла сіяли».

Основне протиріччя, що рушить поетичний цикл, саме в цьому: «Далі, далі від душного міста!» Після того – незліченні зізнання в любові до моря, над яким стоїть місто, до зірок, що світять над морем, до сонця, що в нього сідає. Тобто поетеса, зрештою, все ж таки любить місто теж, але тільки за море і з боку моря: «Огні незліченні, / Мов стрічки огненні, / До моря спускаються з міста, / А в пристані грає, / Огнями сіяє / Корабликів зграя барвиста».

Так, місто літнє, розпечене для Лесі Українки – тяжкість, задуха. Море ж, до якого спускається Одеса, – подолання всього цього: легкість, свіжість, свобода. «І в рідному краю / Не раз спогадаю / Часини сі любі та милі! / Прощай, синє море, / Безкрає, просторе, – / Ви, гордії, вільнії хвилі!»

Цикл «Подорож до моря» дає просто фізично відчуття всього цього…

«ЛЕСЯ В ОДЕСІ». РОЗКРИТТЯ І РОЗКВІТ ТЕМИ ЩЕ ПОПЕРЕДУ

Про Лесю та Гретхен в Одесі поговоримо згодом. А тепер з’ясуємо, яке ж місце посідає Леся Українка в міському суспільному, культурному та топонімічному просторі?

Самовіддані, патріотично налаштовані одеські краєзнавці багато попрацювали, щоб якнайточніше встановити одеські адреси Лесі Українки та деталі її життя тут. Є в центрі міста меморіальна дошка Лесі (характерно, що на вулиці російського поета Жуковського, який, з одного боку, посприяв викупленню Шевченка з кріпацтва, а з іншого – допоміг Гоголеві спалити п’єсу про життя запорожців «Виголений вус»). Є вулиця Лесі Українки у спальному районі. І все. Пам'ятника досі немає! Навіть соромно перелічувати, скільки разів збиралися його поставити, але так і не склалося.

Основоположник російської літератури Олександр Пушкін прибув в Одесу 21-річним, ще два рази приїжджав сюди на кілька днів чи тижнів. І нарешті в 1823–1824 рр. прожив тут 13 місяців. Це стало основою для «пушкінського міфу», який і сьогодні – панівний у місті. Фундаторка української літератури Леся Українка вперше приїхала 17-річною, потім ще багато-багато разів бувала в Одесі. Але високого міфу «Леся Українка та Одеса» не складено. Чому ж?

Тож у чому тут річ: у рівні обдарованості, у творчих здобутках, пов’язаних з містом? Ні-ні! Річ тільки в тому, що той геній – з титульного народу імперії, а той (та) – з колоніально підкореного, який  довго виривався (і тепер виривається) із залізних імперських обіймів.

І вирветься! Поставлять ще в Одесі та на Одещині, де бувала Леся Українка, пам’ятники їй (у Акермані, Білгороді-Дністровському, уже є) та меморіальні дошки на кожному будинкові, де вона мешкала. Будуть про неї тут екскурсії, п’єси та книжки. Й не тільки важкі, науково звірені монографії, а й захопливі роботи: і сумні, і веселі, і грайливі, і мудрі. Просто бачу назву книжки / вистави / екскурсії – «Леся в Одесі». Три коротких слова, та скільки в них внутрішньої гармонії, радості!

Усе буде, бо ж пам’ятаємо: «Хто визволиться сам, той буде вільний».

ПАМ’ЯТНИК ФРАНКОВІ – ЧУДОВО, АЛЕ ЦЕ І ПРИВІД ДЛЯ ХЕЙТУ…

А про Івана Франка (1856–1916) поговоримо у зворотному порядку: почнемо з пам’ятника. Його поставили в Одесі до 150-річчя Каменяра. То були часи президентства Ющенка, коли дедалі очевидніше ставало, що рішучих реформ у державі та суспільстві нема. Але уваги українству приділяли більше, ніж раніше, що теж – позитив. І тут одеському українству трохи не пощастило, що випав ювілей саме Франка, а не Лесі Українки. А в 2011-му, до її 140-річчя, Ющенко вже не був президентом.

Так, тактично та стратегічно ліпше було б, щоби пам’ятник Лесі, чия доля так тісно пов’язана з містом, з’явився у нас раніше. Бо пам’ятник іншому українському генієві став легкою здобиччю для хейтерів. Господи, чого тільки не довелося тоді наслухатися про Івана Яковича від місцевого культурного прошарку, налаштованого по-відлижно-ліберально-імперськи! Воно запускало містом плітки, що Франко для Одеси – людина абсолютно випадкова. Мовляв, був тут проїздом кілька днів. «Ну то й що, через те пам’ятник ставити?» Або інший варіант: приїхав лікуватися, відчув, що не допомагає, та за кілька днів повернувся додому. І з тим же висновком: «Ну то й що, через те пам’ятник ставити?»

Таке невігластво від людей, які вважали себе світочами одеського культуртрегерства, було просто приголомшливим. Тим паче, що насправді інформація про зв’язки Франка з Одесою та одеситами загальновідома. Також її досить ретельно дослідили науковці та проукраїнські краєзнавці. Але то тільки для тих, хто хоче про це знати. Якщо ж людей цікавлять автори та теми тільки російськомовні («Пушкін і Одеса», «Автори одеської школи та Одеса», «Паустовський і Одеса», «Жванецький і… крапка!»), то вони в цей бік і не подумають дивитися, не читатимуть про це, не кажучи вже, щоб щось видати з того.

Так, у Одесі у Франка було багато друзів, респондентів, з якими він жваво листувався не тільки на особисті, а й на культурницькі й наукові теми. Більшість із них – спільні знайомі з Лесею Українкою, зокрема вже згаданий Михайло Комаров.

Але ми зупинимося на найцікавішій історії, а саме родинних зв’язках Франка з Одесою через наречену – Ольгу Хоружинську (1864–1941). Вона походила з Полтавщини, з родини, що мала давні козацькі корені. Усе так, але в Ольги був шанований дід по материній лінії – генерал Ілля Федоровський, який мешкав у Одесі.

«СВАТАННЯ ФРАНКА, АБО ДІД З ОДЕСИ». ПЕРШИЙ АКТ

А дід з Одеси – це, щоб ви знали, не так просто… От вам на підтвердження – листи Франка до Хоружинської.

«4 вересня 1885 року

Ласкава пані!

<…> А діло, про котре я хотів писати Вам, ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичанин, приміром, я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою?

Ставлю се питання як гіпотезу і прошу Вас обдумати його як гіпотезу. Звісно, відповідь на те питання залежати буде від двох чинників: серця і розуму».

О-о-о, як легковажно думав галичанин, вважаючи, що річ тільки в «серці й розумі», коли в родині є одесит!

«29 верес. 1885 р.

Ласкава пані!

Щире спасибі Вам, що одвітили на мій лист.

Ви згадуєте мені про свого родича, живучого в Одесі, котрого дозвіл мав би впливати на Вашу остаточну постанову. Я не смію нічого казати об тім і бажав би з цілого серця, щоб, поділяючи свою долю зо мною, Ви зробили се з повною згодою всіх своїх кревних, без розривів і катастроф. Порозумієте затим, з якою тривогою я дожидаю щасливого виходу Вашої переписки з Вашим родичем. А коли б з його боку була яка перепона? Чи тоді Ви покинули б думати про се діло? Простіть, може, воно не делікатно таке загадувати, – але я тільки хотів просити Вас, щоб Ви в разі хвильової недиспозиції Вашого родича не опускали рук. Я маю надію, що діло уладиться. <…> А надто є у мене в Одесі деякі знакомі і приятелі, то і з їх боку в разі потреби могла б бути деяка підмога».

Еге, уже є певне загострення. Але залицяльник не збирається відступати так просто і розкладає по полицях, як можна долати перепони. Що ж буде далі? Чи пощастить закоханим?

«18 жовтня 1885 року

Ласкава пані!

Ждав я, ждав на яку-небудь, хоч малесеньку, звістку від Вас, та й годі діждатися. <…>

Я добре розумію, що Ви не пишете до мене для того, що ждете кінця Вашої переписки з родичем. Ви не були ласкаві в своїм листі натякнути мені, в якім ділі і якого роду буде ся переписка, тож я й не смію нічого певного про те казати».

Непросто все, непросто… Але не втрачаймо надії!

«27 жовтня 1885 року

Дорога Олечко!

Отсе і я провинивсь перед Вами і не відписав на Ваш лист зараз по його одержанні. Затруїла мені радість Вашої відповіді проклята «Зоря» (журнал, що виходив тоді у Львові, – ред.), так що за гризотою я не міг взятися до написання Вам отсього листа. <…>

Що Ваш дідусь не вдоволений тим, що Вам доведеться переселюватись за границю, се мені доволі прикро, хоч діло се дуже натуральне. В разі, коли б він забажав переписатись зо мною, будьте ласкаві подати мені докладні інформації: хто він, яка його вдача, як він відноситься до Вас і до других людей, – загалом розкажіть мені все, що вважатимете потрібним для того, щоб я не показався йому чоловіком неделікатним або глупим та наївним. Та й невже-таки у Вас тільки й усієї рідні, що дідусь?»

Отже, одеський дід не відступає, просить докладну реляцію про нареченого. Проте головне, що відповідь від Олечки (уже не ласкавої пані) – позитивна!

«СВАТАННЯ ФРАНКА, АБО ДІД З ОДЕСИ». ДРУГИЙ АКТ

«24 лютого 1886 року

Дорога Олічка!

Коли Вам доведеться писати дідусеві про мою сім’ю, то ось Вам про неї докладна реляція. Батько мій був сільський коваль і вмер давно (мабуть, ще 1865 р.), мати вийшла заміж другий раз за мужика Гриня Гаврилика, котрого я тепер і зову батьком, се чоловік молодий ще (сорок і два роки), статний і розумний, був 5 літ начальником громадським, письменний, хоч, звісно, елементарно, на пробу посилаю Вам картку, писану його рукою, в котрій він просить мене приїхати на весілля брата».

Отакої! Не просто «реляція», а й листи вітчима «на пробу». Мабуть, генерал Федоровський припустив, що там, у горах за кордоном, люди малописьменні.

«18 березня 1886 року

Дорога Олічка!

Не менше цікаво було б мені знати, що вийшло з Вашої переписки з дідусем після поїздки, а мовчання Ваше якраз о тім ділі утверджує мене в тім, що мусило щось нехороше вийти. Ex, Олічка, хоч, може, і не стою я Вас і Вашої любові, але я не заслужив на се, щоб Ви так мене мучили. Я розстарав уже документ (швидко буде в моїх руках), потрібний для свадьби, та не шлю його, бо не знаю, чи не застану свічки погашені. І о собі нічого більш не пишу – руки опадають, а Вам, може, й неінтересно буде й слухати».

Ну вибачте… Хоча я й сам одесит, але вже не можу чути про таку одеську прискіпливість і злобливість.

«28 березня 1886 року.

Дорога Олічка!

А дідуся свого Ви, мабуть, дуже боїтесь, коли й досі не писали до нього. Невже-таки так можна? А мені здається, що се негарно, і, може, поки Ви ждете в Києві удобної години, він в Одесі жде Вашого письма.

<…> Щодо бумаг, потрібних для вінчання, то метрика у Вас є, а свидетельство об оглашенії я можу хіба привезти з собою, бо скорше, як на свята оглашенія, бути не може. Тільки, зіронько, для оглашенія потрібно мені Вашого метрического списка, – будьте ласкаві прислати, і то якнайшвидше. А про які се правила чи закони церковні Ви говорите, на котрих не знаєте, як ми помиримось? І чому б не написати виразно? Що там у Вас православна церков чи лоб велить брити перед вінчанням, чи що? Я не знаю, так, значить, мусите мені сказати, щоб я надумався і рішився. Може, й справді щось такого страшного, що й я не одважусь?»

Отже, усе гаразд. Франко в доброму гуморі та дотепно жартує. Олічка ж, як бачимо, сама вирішила, але боїться писати дідусеві про це. Іван уже все підготував до вінчання та початку сімейного життя. Після Великодніх свят 1886 року він збирався їхати не тільки по наречену до Києва, але й до дідуся. Але в Одесу так і не доїхав (у мене навіть є здогадки, чому). А Олічка й Іван обвінчалися «по святах».

У цьому одруженні тодішнє українство бачило високий символізм – злуку Наддніпрянщини з Галичиною. А вже 16 липня 1887 року у Львові народилася їхня перша дитина (з чотирьох). Завіса. Вихід для поклону.

Ось така мелодраматична п’єса на два акти та трьох акторів (чи чотирьох, якщо додати автора-резонера). Залишилося тільки додумати втрачене листування онуки з дідом… І це тільки один із сюжетів на тему «Франко та Одеса».

Є й інші, бо восени 1909 року Франко жив у Одесі півтора місяця, мав добре лікування й чудове спілкування, про що достатньо спогадів. Можна й детективності додати, оскільки в Державному архіві в Києві наявна купа справ з одеського жандармського управління про поширення в імперії заборонених творів Франка. Було б бажання цим зайнятися.

ШЕВЧЕНКО В ОДЕСІ – ТОПОНІМІЧНІ ВІЙНИ ТА ПЕРЕМОГИ

Кажуть, що коли довге заслання Шевченка закінчилося, він розглядав з-поміж інших варіант оселитися в Одесі. Який жаль, що це не було реалізовано! Хтозна, може, у причорноморському кліматі та з одеськими курортами й пожив би довше, ніж у тому болотному, холодному Петербурзі (як тут не згадати, що й Леся Українка, і Франко їздили в Одесу саме для лікування).

Дійсно, у чорноморському місті в Шевченка було багато близьких людей, друзів та шанувальників. І серед них найближчі – Варвара Рєпніна (1808–1891), добрий «ангел» Кобзаря, правнучка останнього гетьмана України Кирила Розумовського. А також – виходець з роду козацької старшини, художник-аматор, меценат Андрій Лизогуб (1804–1864). Вони надсилали Шевченкові на заслання все, що він просив: книжки та приладдя для малювання.

І після смерті Шевченка одеські діячі зробили великий внесок у вивчення його спадщини. Його життю і творчості присвячували заходи, зокрема літературні вечори, видавали поетичні збірки, робили наукові розвідки. Газета «Одесский вестник», яка і в умовах імперії мала досить ліберальні погляди, постійно популяризувала спадок Кобзаря. У 1879 році до його 65-ї річниці половину газети присвятили Шевченкові. В одному з матеріалів цитували слова Пантелеймона Куліша, які він сказав у Петербурзі 26 квітня 1861 року, коли домовину з тілом Кобзаря відправляли в Україну: «…Знайдуця люде, що твоє святе слово на святе діло обернуть. Ми тобі воздвигнемо тисячі і десятки тисяч живих монументів, розпростерти дух твій спасений поміж людьми… твоїм слідом, Тарасе, всі ми пійдемо».

Перший пам’ятник Шевченкові з’явився в Одесі 1949 року на гарному тлі – біля входу в зону відпочинку «Ланжерон», дотичній до парку Шевченка, а він був Одесі ще з 1920 року. Захопивши Україну, більшовики хотіли показати, що зрікаються шовінізму та підтримують українську культуру. Тому паркові, який на честь імператора називали Олександрівським, дали ім’я Тараса. Так, українізація в 1920-ті роки була справжня – аж до Голодомору та розстрілу «Українського відродження».

Новий, більший, пам’ятник Кобзареві поставили в 1966 році – при вході в парк Шевченка (перший пам’ятник перенесли в селище Шевченка біля Одеси). І це був чудовий вибір! Люди призначали побачення «біля Шевченка». Також там збиралися шанувальники футболу, що йшли вболівати за «Чорноморець». (Таке архітектурно-патріотичне виховання далося взнаки 2 травня 2014 року, під час одноденної війни в центрі міста, у якій велику роль відіграли футбольні фанати). Значною транспортною артерією міста став проспект Шевченка, затверджений у 1964 році. Так, він не в центрі, але дотичний до нього й паралельно до морського узбережжя, а отже, у престижному районі.

Така топонімічна піднесеність Кобзаря в Одесі неабияк дратувала проімперських краєзнавців. І в 2000-ні роки, у другому десятиріччі існування незалежної України, з’явилися пропозиції зробити кілька кроків назад, навіть порівняно з радянською Україною. А саме – повернути старі, імперського періоду, назви згаданим паркові та проспектові, ім’я ж Шевченка дати топонімам десь на околицях. І такі пропозиції активно напрацьовували. Та не встигли – почалася війна 2014 року…

На завершення, як обіцяли, – про Лесю та Гретхен. Спілкуючись в Одесі, вони також вишивали пам’ятний рушник, яким в українських хатах прикрашають портрет Кобзаря. Відомо щонайменше про два таких рушники. Один із них потрапив на світлину 1889 року (третій там – Лесин брат Михайло). Дівчата вишивали його, коли Леся Українка лікувалася на Хаджибейському лимані. Рушники потім відвезли на Тарасову гору під Каневом – прикрасили портрет Шевченка. На жаль, один із тих рушників у буревіях історії загубився.

А той, що зберігся, будемо вважати останньою і найкращою прикрасою для трьох українських «ікон», що бережуть українську Одесу.

Олег Кудрін

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-