Поки Захід вагається, бункерний дід знайшов союзників, ринки збуту для сировини й почав нарощувати військовий потенціал
Спочатку трохи про «західну політичну еліту», яку в нас схильні переоцінювати. За десятиліття після завершення Холодної війни вона встигла помітно деградувати, бо не було викликів, які загалом і загартовують еліту. Тепер її становлять люди, що багато років училися уникати відповідальності й реальних політичних рішень, займаючись імітацією політичної активності.
У США це виразно оформилося після виборів, на яких Обама переміг Маккейна. Маккейн був узагалі одним з останніх «справжніх» політиків у США. Серйозний і відповідальний, що мав вагомий життєвий досвід. Цей досвід містив і тривалий полон у В'єтнамі, і багато чого іншого. Але у США подібні політики вже давно не в моді. Обама, звісно, не був якимось втіленням зла. Цікавий, молодий, вмів справляти враження. Але наробив купу помилок, уникаючи ухвалення реальних рішень.
І тепер це загальна «пошесть» західних політиків – уникати політичних рішень, замінюючи їх симулякрами. Бо рішення – це завжди складно, це проблемно, вони можуть бути помилковими і бити по тому, хто їх ухвалює. Простіше нічого не робити, підміняючи дії заявами.
Коли почалася повномасштабна російська агресія проти України, західні політики були змушені керуватися двома факторами: підтримка України у власних суспільствах та страх перед тим, що агресія пошириться на них. Тому у стані переляку вони були змушені вчиняти незвичні для себе кроки. Зокрема, щось вирішувати. Перші рішення щодо зброї для України, лендліз, заявка на вступ до ЄС – це все з цієї серії. Згодом перший переляк пройшов, і західні політики вирішили для себе, що «стратегічно» вони вже перемогли. ЗСУ підірвали військовий потенціал РФ, а тому остання для Заходу вже загрози не несе. Тому можна повертатися до звичної практики – уникати рішень.
Бо рішення – це завжди страшно. Раптом у відповідь на рішення про ракети для України РФ завдасть ядерного удару? Так, імовірність низька, але навіщо ризикувати?
Тому вони почали імітувати підтримку, розказуючи своїм громадянам, що допомагатимуть Україні стільки, скільки потрібно. Це формулювання «стільки, скільки потрібно» – квінтесенція страху ухвалювати рішення, бо казати «до перемоги» – це уже занадто конкретне формулювання. Не варто так робити.
Розрахунок їхній теж був зрозумілий. Україна відбилася, РФ втрачає потенціал, колись бункерному дідові набридне воювати, тоді з ним все це заморозять без «різких рухів» та загроз, пов'язаних з ядерною зброєю. Звісно, це був прорахунок, але прорахунок прогнозований, якщо ми згадаємо про людей, які понад усе на світі бояться ухвалювати рішення.
Відповідно вони постійно кричали про «допомогу Україні», але з самою допомогою тягнули, робили її мізерною, посилаючись на «пусті склади» та «важкі процедури». Тут розрахунок теж був простий – українці втомляться так воювати і попросять їх бути посередниками в переговорах. Це важливо, ми ж говоримо про людей, які бояться ухвалювати рішення. Треба було, щоб рішення начебто ухвалювати самі українці.
Але все спрацювало не так. Бункерний дід знайшов собі союзників, ринки збуту для сировини і почав нарощувати свій військовий потенціал. Західні ж політики, граючись в імітацію підтримки України, домоглися того, що тепер ця сама підтримка зменшується, і відповідні рішення блокуються. І їх тепер треба «пробивати», отже, ухвалювати рішення. Крім того, потрібно ухвалювати рішення про збільшення підтримки, бо «витягувати» боротьбу з РФ, яка постійно нарощує вкладення у війну, стає щоразу складніше.
Але так само з усією очевидністю постає і інший момент. Ніякої «стратегічної поразки» РФ не відбулося, бо захід не дав її вчасно завершити. Тепер РФ нарощує свій потенціал і, очевидно, не лише проти України. Ракети почали знову залітати на територію НАТО, проти Фінляндії створюється новий військовий округ, чисельність російської армії збільшується, а в Латвії раптово «помітили» порушення прав російськомовних.
Російське керівництво інтерпретувало дії західних політиків як слабкість. А для них слабкість сусіда – це завжди запрошення до агресії.
І це уже починають розуміти у західних експертних колах, свідченням чого є багато публікацій, які виходили останнім часом. І західні політики не можуть не знайомитися з цими публікаціями. Отже, вони не можуть не розуміти, що в них все менше варіантів для дій. Або ухвалити одне (важке, неприємне) рішення про всебічну підтримку України, або згодом ухвалювати багато ще більш неприємних рішень: захищати чи ні Литву та Естонію, які війська туди вводити, як реагувати на загрозу застосування ядерної зброї, де і як розміщувати біженців і т.д. Звісно, вони ще будуть деякий час опиратися реальності. Завжди простіше думати, що воно «розсмокчеться». Але тут у діло вступить сам бункерний дід. Можете не сумніватися. Ракети будуть залітати у Польщу частіше. Самі вони висунуть нові ультиматуми НАТО. Ну і проявлятимуть агресивні наміри на всіх рівнях. Бо дехто не дозволив вчасно добити ведмедя.
Тому рішення доведеться ухвалювати. Звісно, набагато пізніше, ніж було треба, звісно, у супроводі політико-циркових номерів. Звісно, з «гойдалками» типу «ухвалюємо-відкладаємо», але доведеться.
Автор: Петро Олещук, політолог, доктор політичних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама