Україна – Литва: подих Великої Історії й духовна близькість

Тепер уже для багатьох дивно звучить, що ми з литовцями жили в одній  „литовсько-руській” державі. До того ж, протягом кількох століть.

„…На якийсь час, – писав Михайло Драгоманов, – на східно-європейській рівнині уложилися взаємини, досить вигідні для українців і для цивілізації взагалі. Від 13-го століття склались тісні сфедеровані зв`язки між німанськими литовцями і двинсько-дніпровськими білорусинами; в 14-му столітті в той союз входять і прип`ятсько-дністровські та деснянські українці – і ця союзна держава Гедиміновичів встигла відбити від татар бужансько-дніпровське Поділля і довела слов`янську колонізацію до самого Чорного моря – до землі старих тиверців і уличів”. Він навіть вважав, що якби такі відносини проіснували ще два-три століття, то „вся доля Сходу Європи була б зовсім інша, напевно щасливіша, як тепер. Але ту рівновагу нарушив похід Польщі на схід, а також захоплення берегів Чорного моря турками”.

Вітри воістину Великої Історії – то привітні, то морозні – проносилися над неозорими степами та мальовничим вишневим розмаїттям нашого краю, змінюючи його і фізично, й духовно. І Київ зі столиці величезної імперії, якою був при Володимирові Великому і Ярославові Мудрому, опинився в статусі адміністративного центру одного з воєводств Великого князівства Литовського.

Аналізуючи усі ці обставини, автор популярної книги „Україна. Історія” канадський українець Орест Субтельний, на відміну від Михайла Драгоманова, дотримується думки, що якраз у 14 столітті „історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися її сусіди – Литва, Польща та Московія... Стародавній Київ залишався лише блідою тінню своєї колишньої слави... Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника. Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці”.

Саме тоді  маленька Литва, залишивши позаду купу місцевих проблем, перетворилася у Велике князівство Литовське, що невдовзі досягло вершин своєї могутності. Люди лише спочатку противились пришельцям із Балтії. Навіть тікали від завойовників. Згодом, коли стало ясно, як свідчив Михайло Грушевський, що „литв’яки” свавілля не чинять, прибравши нові землі, „старовини не рушать” і не заводять якихось своїх порядків, прагнуть „у всім приноровитися до місцевого життя” і навіть віддають належне культурній  „зверхності” своїх підопічних, шанують і запозичують багато чого з їхніх цінностей,  співіснування одних з іншими, як тепер сказали б, набуло відносно цивілізованого характеру. Багато князів із династії Гедимінасів приймали християнство. Сприяло цьому й те, що у Великому князівстві Литовському слов`янський етнос складав 9/10 населення, тоді як власне литовський всього лиш 5–7%. Академік Грушевський саме цю державу вважав законною спадкоємницею Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

Природно, що все це не могло залишити байдужими численних дослідників краю. До цього, власне, я й хотів би привернути увагу читача.

Уманські краєзнавці, зокрема, сприймають підпорядкування Великому князівству Литовському прогресивним явищем, оскільки було ліквідовано золотоординське іго, статус державної отримала давня українська мова, і хоч селянство платило податки, але їх було значно менше, ніж за часів золотоординської зверхності. Про важливе значення використання давньоукраїнської мови як офіційної для литовського суспільства приязно писав і литовець З. Зінк’явічюс у випусках „Средневековаіа Литва” під заголовком: „Проблема визначення терміну канцелярської слов`янської мови Великого князівства Литовського”. Справа в тому що тодішня язичницька Литва ще не знала писемності, і „володарі Литви, впорядковуючи справи приєднаних земель, користувалися тією (нашою. – В.Ч.) писемною мовою. Вживали її і для підтримання зв’язків з іншими країнами на Сході, подібно, як латинську мову – для спілкування з країнами Заходу… З часом значення її дедалі збільшувалося. Адже, впорядковуючи велику державу, володарі Литви не могли обійтися лише усними наказами. Потрібно було їх записати.” Більше того: Перший Литовський статут (по-сучасному – Конституцію) було написано 1529 р. в оригіналі саме давньоукраїнською (руською) мовою. Потім він був підтверджений ще двома редакціями 1566 та 1588 рр.

Важливість культурного впливу „руської мови” відмічав в одному із своїх віршів польський поет Ян Пашкевич (початок ХVІІ ст):

Польща квітне латиною,
Литва квітне русиною,
Без тієї в Польщі не пробудеш,
Без цієї в Литві блазнем будеш.

Цілком можливо, що у литвинів тоді й якраз і зароджувалось розуміння потрібності своє повноцінної писемної мови.  

А існування писемності задовго до того підтверджує відомий київський історик М.Ю.Брайчевський, виходячи із угод з Візантією, котрі, „як відомо, писалися „двома мовами” сторін, що їх укладали. Угоди також свідчать про існування у слов`ян наприкінці 50-х років ІХ століття розвиненої ділової писемності - різного роду актів юридичних дипломатичного існування, відповідним чином оформлених заповітів тощо.” Українська культура, писала Наталія Полонська-Василенко, була вищою, ніж литовська, і перемагала її в усіх галузях.

Подібні оцінки висловлювала й історик Раїса Іванченко: „Русь-Україна, опинившись у складі Литовського князівства, швидко відновила свою церкву, систему адміністративного управління за законами „Руської правди”, яка стала джерелом і для Литовської держави. Тож система державного управління на всій русько-українській території залишилася традиційною – лише змінилася династія правлячих князів: замість київських Рюриковичів престоли посіли Гедиміновичі”.

Щоправда, рідко, але трапляються й інші погляди. „Підступний жарт з українцями зіграло панування литовців – найдобріших іноземних „господарів” України-Руси, – писав у газеті „День” Володимир Лєсной. – Саме в ті століття наші предки прониклися переконаністю, що жити під іноземним володарюванням – це цілком нормально й навіть має свої переваги: не треба думати про глобальні проблеми. Відтоді більшості наших предків (та й нашим поколінням) думка про те, що нами управляють чужоземці з далеких столиць, не приносила  моральних незручностей”.

Гадаю, не все так однозначно. І це не має нічого спільного з нинішніми  незграбними спробами залучення іноземців до вітчизняного урядування. А в тому, що історична „генетика” залишає глибокий слід у сприйнятті навколишнього світу, побуті, звичаях і  поведінці людей, навряд чи варто сумніватися. Землі наші в різні часи, як уже відзначалось, підпорядковувалися різним імперським центрам. І хіба не звідси наш такий настирливий, і зовсім не географічний, а скорше психологічний поділ на Схід-Захід? А, з іншого боку, хіба не звідти наші симпатії до балтійських народів, особливо ж литовців, котрі, на щастя, залишили по собі приємний спогад в українських землях, позбавлений традиційно гіркого окупаційного, колонізаційного присмаку.

А те, що і залицяльники й агресори, переслідуючи власні інтереси, нас або „заколисували”, або до нас  просилися, а то й лізли в нашу „колиску”, то що тут дивного, про це споконвіку гомонять усі бібліотеки світу.

Варто наголосити й на тому, що Литва й Україна відкривали тоді для себе – кожна по-своєму – головних і одвічно ворогуючих зазіхальників на українські землі: і надмірні апетити польського панства з його феодальними, національними та релігійними утисками, і жорсткий курс Москви на „собирание русских земель”. За описом видатного дипломата королівського дому Габсбургів, Литва на той час сягала від Лівонії (сучасної Латвії) до Черкас. Тобто складалася із земель нинішньої Білорусії та України. Була переважно православною і впливовою. Її серйозно ослабили московсько-литовські війни кінця ХV ст. і тим самим підштовхнули на об`єднання (Люблінською унія 1569 р.) з Королівством Польським. В утвореній федерації – Речі Посполитій – домінували вже позиції католицької Польщі. Був період (1665 р.), коли литовський король Януш Радзивіл та його брат Богуслав виступили проти короля Яна Казиміра і схилялися до розриву унії. Однак цей небезпроблемний союз проіснував аж 225 років (до 1795-го). А 1 липня 2009 р., з нагоди його 440-ліття, в Любліні відбулись навіть відповідні урочистості за участю представників Польщі, Литви, Білорусі та Президента України Віктора Ющенка. Крім цих країн, до унії входили частково також землі Латвії, Естонії, Словаччини, Молдови та Росії. У кожного народу, звичайно, свої спогади про спільне минуле. Учасники урочистого зібрання подали його як шлях „Від Люблінської унії до Європейського Союзу”. Для українців це було швидше нагадування про те, як тоді „литваків”, чи „литвинів”, виштовхнули, по суті,  з українських земель. Сама ж Україна, без будь-яких прав, опинилась під новим господарем. Залишки її автономії було знищено. Польські магнати активно поповзли на українські землі. І виходить, що президент України „відсвяткував” одну з пам`ятних дат ополячення рідного краю. Хоч, звичайно, блукаючи в лабіринтах історії, не варто дивуватися будь-яким несподіваним і навіть карколомним поворотам. Геніальний Тарас Шевченко, творче життя якого тісно пов`язане з перебуванням у Вільнюсі, писав потім:

Розбрелись конфедерати
По Польщі, Волині,
По Литві, по Молдаванах
І по Україні…

Особливій ролі нашого Кобзаря для вітчизняної, балтійської й світової культури присвячено унікальні дослідження члена-кореспондента Академії Наук України Анатолія Непокупного.

Наприкінці  ХVІ ст. українські  землі зазнали вже справжньої польської експансії і колонізації. А  1795 року, після чергового поділу Литви та Польщі, були надовго підпорядковані Російській імперії.

Природно, що перебуваючи під владою різних, переважно неукраїнських сил, населення наших земель разом з ними переживало безкінечні й гострі політичні, релігійні, соціальні, етнічні та міжусобні конфлікти. До того ж, із трьох основних господарів тільки представники путінської Московії й досі силкуються тримати нас у своїх цупких обіймах, по-хамськи кепкуючи з нашої „нєзалєжності”. В критичних ситуаціях, як от у часи УНР і сьогодні, Росія демонструє своє справжнє обличчя – образок чи фізіономію „Русского мира”,  силкуючись вирішувати „українське питання” засобами збройних воєн та окупації.

А Велике князівство Литовське, яке небезпідставно вважалось спільною українсько-литовською державою, поступово відійшло в тінь, а разом з ним у значній мірі й шанобливе, „європейське”, ставлення до всього українського. Порівнюючи перебування українців під зверхністю різних володарів, переважна більшість дослідників вважають, що найбезболіснішим був усе-таки литовський період.

Відсутність історичної упередженості і аж ніяк не випадковий збіг підходів у реалізації новітніх державотворчих намірів після розвалу СРСР свідчать про наявність умов для подальшого розвитку в інтересах загального миру та безпеки. Активна участь у „параді суверенітетів” і громадсько-політичних рухах з виразним засудженням сталінських голодоморів і репресій, гібридних проявів підступного „русского мира”, в болоті якого кремлівські шизофреніки силкуються втопити святі ідеї Незалежності і національної єдності суспільства, – усе це про нас. Перелік можна продовжувати і продовжувати. Спільного в нас багато. Немає тільки спільного кордону. Проте є неперервна духовна близькість. І це надзвичайно важливо. Можливо, важливіше, аніж спільний кордон.

Наприкінці ж 2013 – та в 2014-2017 рр. історія  дала знову шанс відчути українцям і литовцям, як і всім народам Балтії, взаємну приязнь у зовсім несподіваних умовах, коли внутрішні та зовнішні противники торпедували природний процес просування України до європейського співтовариства, а найближчий „стратегічний партнер” розв`язав відкриту війну з застосуванням найсучаснішої зброї і загарбанням територій. Росія діє всупереч міжнародним стандартам, порушуючи свої зобовязання, і це означає, що Москва стає загрозою для всієї Європи, заявила президент Литви Даля Грібаускайте. Така безкомпромісна підтримка України Литвою та іншими балтійськими країнами – справді хвилююча сторінка дружніх відносин між нашими народами, взірцевий приклад взаємоповаги, солідарності і добросусідства.

Володимир Чорний

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства