Як Білорусь радикалізувалася щодо України

Як Білорусь радикалізувалася щодо України

Укрінформ
У російських гібридних військах поповнення: пропаганда й дезінформація про Україну тепер литимуться і з півночі

До літа 2021 року Білорусь могла вважатися якщо не союзником України в протистоянні з Росією, то принаймні нейтральною буферною зоною. На офіційному рівні північний сусід займав позицію, яку можна схарактеризувати як «безсторонню». Розвиток інциденту із захопленням білоруського журналіста Романа Протасевича, який світова спільнота оцінила як акт авіаційного тероризму, остаточно підтверджує, що Білорусь обрала сторону в російсько-українській війні.

«РОБОЧЕ КУПАННЯ»

Олександр Лукашенко й Володимир Путін зустрілися минулої п'ятниці в Сочі, розмовляли до самої ночі. На фото й відео їх було троє – Путін, Лукашенко та його молодший син. Це вже третя зустріч політиків з початку року. Велика частина бесіди була закритою, жодна зі сторін не розкриває деталей. На камери Лукашенко скаржився на Захід, який «замочив» білоруську авіакомпанію «Бєлавіа» після інциденту з перехопленням літака європейської компанії, і пообіцяв показати Путіну документи з чорного кейса: «Щоб ви зрозуміли, що відбувається. Йде спроба розгойдати ситуацію до рівня серпня минулого року (коли після виборів у Білорусі почалися масові протести – ред.)». Що саме було в кейсі, невідомо досі.

Путін говорив про те, що «море стає все тепліше й тепліше», що, на його думку, «сприятиме досягненню цілей нашої сьогоднішньої зустрічі». Про які саме цілі йдеться, він не уточнив. «Ми з вами займаємося питаннями будівництва Союзної держави, ми робимо це, як і домовлялися, виходячи з того, щоб забезпечити інтереси як Білорусі, так і Росії. Рухаємося в цьому напрямку впевнено», – сказав російський президент.

Як написало американське видання Wall Street Journal, ізоляція, в якій опинився Лукашенко через інцидент з літаком, штовхає його ще ближче до Путіна, а Кремлю дає шанс нарешті домогтися від Мінська давно очікуваної «глибшої інтеграції». За словами видання, це стало ще очевиднішим після того, як Путін висловив підтримку своєму білоруському колезі на переговорах у Сочі – у той час, коли від того відвернулася майже решта всього світу.

Telegram-канал «Пул первого», який веде Наталя Ейсмонт, прессекретар Лукашенка, назвав цю зустріч «робочим купанням». Увагу журналістів привернув той факт, що Путін покликав Лукашенка викупатися, а сам із ним не пішов. У Кремлі відповіли, що не знають причини, чому так сталося, тому що це «особистий простір президента».

Путін рекламував відпочинок на Чорному морі для білорусів, вони домовилися про відкриття нових рейсів «Бєлавіа» у російські міста. Можна припустити, що звучала пропозиція щодо створення прямого транспортного сполучення з окупованим Кримом. Але, як зазначив генеральний директор авіакомпанії «Бєлавіа» Ігор Чергінець в ефірі російського YouTube-каналу «Соловйов Live», компанія не буде направляти літаки в Крим, поки не буде «політичного визнання Криму як російської держави». Можливо, саме через відсутність політичного визнання Лукашенко купався на самоті, а також поїхав від Путіна раніше, ніж планував (він розраховував залишитися на обидва вихідних дні), хоча повіз додому пів мільярда доларів чергового траншу. Досі Лукашенко офіційно не визнавав Крим російським, але уточнював, що де-факто півострів знаходиться під контролем Кремля, а Україна нібито сама винна в тому, що Росія його захопила.

Оглядачі вважають, що подальший розвиток подій має стати більш зрозумілим після зустрічі Путіна з американським президентом Джо Байденом у червні. Вочевидь, Лукашенку не дуже подобається, що на цій зустрічі збираються обговорити ситуацію в Білорусі без нього – напередодні візиту до Путіна він роздратовано говорив про неї: «Публічно хочу запросити: якщо вони хочуть обговорити проблеми Білорусі, нехай приїжджають до нас. Я зустріну їх гідно обох, обговоримо всі проблеми». І додав, що минулого разу, коли Путін з Байденом говорили про Білорусь, російський президент потім дзвонив і нібито вибачався за те, що «без дозволу обговорював Білорусь».

Роль «васала» некомфортна для Лукашенка. Йому хотілося б бути куди більшим гравцем. Ці амбіції залишаються єдиним фактором, який не дозволяє йому повністю «здати» Білорусь. Але це не робить його ані союзником України, ані нейтральною стороною.

АЛЬЯНС КДБ І «ЛНР»

Терористичне угрупування «ЛНР» та білоруський КДБ майже водночас виступили із заявами щодо Романа Протасевича, оголосивши його військовим злочинцем.

Заява Івана Тертеля, голови білоруського КДБ, фактично визначає оборону України від російської агресії як злочин: «Незаперечно, що ця особа (Протасевич) повною мірою відповідає визначенню терориста, бойовика-найманця, учасника кривавих подій, пов'язаних з безчинствами й загибеллю мирного населення на південному сході України», – заявив Тертель 26 травня.

Ідеться про нібито участь Протасевича у війні на Донбасі на українському боці протягом 2014-2015 років у якості добровольця, яку приписують йому білоруська й російська пропаганда. Фактичних доказів участі Протасевича, якому на той момент було 19 років, у бойових діях не існує. З його слів, а також із кількох інших джерел відомо, що в зоні АТО він працював фотокореспондентом. Ба більше, про його перебування там, як нам відомо з власних джерел, білоруські силовики знали давно. Після повернення Протасевича до Білорусі з Донбасу проти нього порушували кримінальну справу, проводився обшук і допити. Однак справу невдовзі було закрито. Протасевич продовжував жити й працювати в Білорусі без будь-яких негативних наслідків.

Оголошуючи тепер Протасевича «бойовиком», «терористом» та вбивцею мирних громадян, білоруська влада намагається відвернути увагу від власного злочину – захоплення європейського пасажирського літака. Але разом із тим офіційна Білорусь відмовляється від нейтрального статусу відносно російсько-українського конфлікту, цілком переймаючи російський наратив його опису. Абстрактні «криваві події», що призвели до «безчинств» та «загибелі мирного населення», вочевидь, перекладають вину на Україну, підміняють поняття, видаючи оборону за агресію. Це радикальна зміна політики з боку Білорусі, що створює додаткові загрози для України та робить наші північні кордони уразливими. Виступивши тандемом з «ЛНР», Білорусь переводить себе в розряд третьої «народної республіки».

ВИДИМІСТЬ НЕЙТРАЛЬНОГО СТАВЛЕННЯ

Формально Лукашенко не визнавав російської окупації Криму як нібито легітимного приєднання. Незадовго до виборів 9 серпня минулого року в інтерв'ю Гордону Лукашенко стверджував, що не віддав би Крим, втопивши в крові будь-які спроби відірвати шматок території. Раніше, на інавгурації Петра Порошенка в червні 2014 року він заявляв, що «бандитів, які воюють проти українців, треба знищувати». А в 2015 році сказав про «русский мир», що це – «пропагандистська дурниця». Такого кшталту висловлювання широко цитувалися й знаходили відгук в українському суспільстві.

Крім того, якщо проаналізувати контент державних білоруських ЗМІ до літа 2020 року, видно, що вони або замовчували конфлікт в Україні, або коментували його небагатослівно й стримано в порівнянні з російською пропагандою. Без «фашистів-бандерівців». (Втім, російській пропаганді в Білорусі не чинили жодних перепон, і для багатьох білорусів, хто цікавився тим, що відбувається в Україні, вона ставала основним джерелом інформації).

Випадки переслідування білоруських добровольців, які воювали на боці України, були поодинокими, вони вдало маскувалися під звичайне кримінальне переслідування без політичної мотивації. Коли в Білорусі ввели норму переслідування за «найманство», причому під цей термін потрапила будь-яка участь у збройних конфліктах за межами країни, безвідносно до мотивації, білоруські силовики публічно заявляли, що однаково будуть ставитися до учасників конфліктів, на чиєму б боці ті не воювали. Реальність була інакшою, але в цілому білоруській владі вдавалося зберігати видимість нейтрального ставлення. Все це, а також затягування питань інтеграції з Росією з боку Лукашенка, що супроводжувалося регулярними конфліктами, сприймалося з України, як його своєрідне «протистояння» путінським намірам приєднати Білорусь.

Проте це не заважало білоруським спецслужбам ділитись даними з російськими, а військовим – проводити спільні навчання.

ГРА В «ЦАРЯ ГОРИ»

Насправді ж у 1994 році Лукашенко прийшов до влади під гаслами щільної інтеграції з Росією. Політичною силою, яка першою зробила на нього ставку, була партія Слов'янський собор «Біла Русь» (часто представлялася скорочено: СС «Біла Русь»), що виступала під імперським чорно-жовтим прапором за «відтворення Російської держави в природних історичних кордонах» і злиття «білорусів, великоросів і малоросів». Бойовим крилом цієї партії був рух РНЄ, дружини якого в кінці дев'яностих патрулювали білоруські вулиці спільно з міліцією. Курував ці організації полковник Володимир Заметалін, уродженець російської Тули, який закінчив Донецьке вище військово-політичне училище, служив політруком у Німеччині, на Далекому Сході, а потім став головним ідеологом режиму Лукашенка. Відвертий білорусофоб, він був головним двигуном референдуму 1995 року, коли був схвалений курс на інтеграцію з Росією, російській мові надано статус другої державної, біло-червоно-білий прапор і герб «Погоня» в якості офіційної державної символіки замінені на прапор і герб за радянським зразком. Колишні символи були зганьблені, розірвані й потім продані за 10 доларів за шматок у ході прямої телевізійної трансляції.

Лукашенко активно просував і поглиблював інтеграцію аж до приходу до влади Путіна. У 1995 році він заявляв: «На Білорусь дивляться як на рятівника слов'янської цивілізації, і ми повинні цю цивілізацію врятувати». В 1999 році вже було створено формально єдину державу – Союзну державу Росії і Білорусі. У тому ж році, вже в якості голови Вищої Ради цієї держави, Лукашенко полетів у Белград, де виступив з сенсаційною політичною ініціативою – про приєднання Югославії до Союзу. Офіційна білоруська пропаганда критикувала вище російське керівництво за слабкість, а Лукашенка представляла як рішучого політика світового рівня.

Як писав шведсько-американський історик Пер Андерс Рудлінг: «З початку своєї політичної кар'єри Лукашенко потурав «червоно-коричневим». У свою чергу учасники цього руху підтримували плани Лукашенка зі створення союзу з Росією, націленого на реставрацію в тій чи іншій формі СРСР».

Проте після зміни влади в Росії різко змінився політичний розклад: «Прихід до влади Володимира Путіна став поворотним пунктом у білорусько-російських відносинах. В особі Путіна Лукашенко знайшов суперника за місце лідера інтеграційних процесів. Путін не тільки вкрав у Лукашенка його політичну платформу. Він, вочевидь, перевершив білоруського лідера в його ентузіазмі на шляху реінтеграції. План Путіна мав ліквідувати політичний порядок Лукашенка й усунути його як політичного суперника».

Інтеграційний ентузіазм Лукашенка різко став згасати. Він почав приміряти на себе образ захисника незалежності, культивувати імідж «народного президента» та ворога прикремлівських олігархів.

Таким чином, протистояння Лукашенка інтеграції з Росією й захист суверенітету Білорусі, його боротьба з Путіним – були не боротьбою за справжню незалежність, а боротьбою за місце в ієрархії, грою в «царя гори».

«УКРАЇНЦІ, ПОВЕРТАЙТЕСЬ ДО СІМ'Ї»

Після літа 2020 року все знову різко змінилося. Але ми побачили не якогось нового Лукашенка, а Лукашенка первісного – такого, яким він був у дев'яностих. Він заговорив про Білорусь, як про «кривавий обрубок великої імперії», «форпост Нової Євразії» тощо. І про один окоп, в якому він з Путіним «пліч-о-пліч» буде відстрілюватися від усіх зовнішніх ворогів. Різко змінилося й ставлення до подій в Україні у виконанні державної пропаганди. З дев'яностих у двадцяті був перекинутий місток: ключовою фігурою нинішньої пропаганди став Григорій Азарьонок, спадковий пропагандист «русского мира», син Юрія Азарьонка, одного з засновників вище згаданої партії СС «Біла Русь». Шанувальник російських царів, чорносотенців, НКВД і СМЕРШ.

Крім прямих закликів до жорстокої розправи над учасниками протестів і взагалі «ворогами народу» (їхні фото він демонстрував на тлі петлі), до його появи на білоруському телебаченні, такої антиукраїнської пропаганди там не дозволяли: «країна жебраків і вимираючого народу», «піратський бандеростан», де «дітей товарними масштабами продають на органи, а дівчат поставляють в європейські борделі мало не офіційно». Зеленський – «новий гауляйтер», «клеврет Байдена» і вбивця дітей. Західний світ – «бестіарій збоченців і дегенератів», від якого потрібно відгородитися «залізною завісою».

Саме Азарьонок першим звів наклеп на Протасевича ще восени минулого року. Вигадана ним біографія, згідно з якою Протасевич перебував у зоні АТО не журналістом, а бійцем тоді ще батальйону «Азов», де нібито навіть «дослужився до заступника командира зв'язку другої ударно-штурмової роти», лягла в основу фейків, які згодом поширювалися російськими пропагандистами, фабриками ботів і «корисними ідіотами» в західних країнах.

«Найзапеклішими прибічниками фюрера були бандерівці. Вони вирізали всіх – поляків, українців, росіян, євреїв. Вирізали цілими селищами. Вони сформували СС-вські дивізії. І сьогодні бандерівська Україна вислужується перед новим рейхом голосніше за всіх», – говорить Азарьонок з екранів білоруських телевізорів.

І водночас закликає: «Українці, рідні наші брати. Згадуйте наше спільне велике минуле. Повертайтеся в сім'ю». Типовий прийом російської пропаганди: демонізувати українську владу, українську державу і водночас говорити про «добрий народ», який є жертвою «державного перевороту».

Таким чином, режим Лукашенка всього лише пройшов повне коло у своїй еволюції. У критичній для себе ситуації він повернувся до «заводських налаштувань». Такий розворот створює додаткові загрози для України. На тисячу кілометрів збільшуючи потенційно небезпечну ділянку державного кордону.

Олег Дмитров, Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-