Українці вперше в історії стали власниками землі, але чомусь не зраділи

В прямому сенсі доленосні зміни до Земельного кодексу України, що відкривають ринок обігу землі сільськогосподарського призначення, нарешті стали законодавчою реальністю. Окрім цілком зрозумілого економічного та соціального значення, ця подія має прямий політичний підтекст, вплив якого на ситуацію в державі не можна недооцінювати. Як-ніяк, а поставлена крапка (чи то зроблений рішучий крок) у принциповому питанні не просто усіх років незалежності, а чи не століть української історії. Отже, як саме введення землі у ринковий обіг позначиться на політичних розкладах, чи варто очікувати загострення ситуації та чи чекати нам обвалу рейтингів та чергових позачергових виборів?

Предки: століттями мріяли, але не могли досягти

Для початку – суто теоретичні, але принципові тези. Рано чи пізно – це все одно сталося б. І не тільки тому що цього вимагав МВФ, а, перш за все, тому що з ринком землі живе увесь світ. Так, є різні приклади, як цілком успішні – наприклад, Польща чи Чехія, або, навпаки сумнівні – Аргентина чи Мадагаскар. І в цьому сенсі в України було широке поле для вибору.

Проте важливим є і сам історичний зміст: держава вперше у своїй історії визнала право громадян вільно розпоряджатися тим, що з року в рік обробляєш, з чого живеш, що передаєш у спадок. Тобто це повернення до підсвідомого відчуття власника як такого, що було витравлене за минуле століття більшовицькою владою, а до того – століттями кріпацтва, коли не те що земля, а й саме життя українців не належало їм повною мірою. Та й у сучасності різні «попередники» чимало зробили або, точніше, не зробили, щоб це фундаментальне відчуття вільної людини приспати.

І, незважаючи на те, що це усвідомлення власності, як то кажуть, «на хліб не намастиш», воно є самоцінним апріорі. Тому що за це боролися століттями ті, кого ми вважаємо національними героями – від Наливайка та Хмельницького до – Лук’яненка та Чорновола.

Отже, історичний крок зроблено. Та чи забезпечить він реалізацію високої народної місії?

Нащадки: а кому воно треба?!

І от перший та давно обговорений парадокс: згідно із соціологією, понад дві третини громадян України виступають проти введення ринку землі. Згідно із опитуванням Центру Разумкова, станом на кінець лютого 2020 року: 68,9% опитаних українців вважають що це рішення має прийматися на референдумі взагалі, 76,6% – взяли б в ньому участь, а 72% – проголосувало б за подовження мораторію... Симптоматично, що частка тих, хто збирається голосувати проти ринку землі, з жовтня минулого року і до кінця лютого поточного тільки збільшилася – з 64 до 72%, А тих, хто виступає проти продажу землі іноземцям – ще більше – їх 81% (це вже дані соціологічної групи «Рейтинг»). Причини таких цифр давно відомі: громадяни не бачать перспективи своєї особистої участі у ринку землі. З огляду на особисті фінансові можливості, – сусідство аграрних «баронів» і примара іноземців, які скуплять «усю землю», – все це набуває статусу національного апокаліпсису.  

Тобто, очевидно: ухвалене рішення – однозначно належить до непопулярних кроків влади. Економісти вже дали й пояснення – вони в перманентно кризовому стані економіки та необхідності продовження співпраці із МВФ. Але всі ми знаємо, що у масштабних «економічних рішень» є неминучі політичні наслідки, і вони коштують владі, уряду та опозиції рейтингів.

Верховна Рада: отут вже точно – маємо те, що маємо

Багатомісячне протистояння щодо змін до Земельного кодексу проходило у стінах парламенту, біля них та в регіонах. І хоч ця думка не буде популярною у багатьох ліберально налаштованих співвітчизників – наші депутати цього разу продемонстрували саме те, що й називається у розвинених демократіях – реальним законотворчим процесом.

Чи могла монобільшість і далі йти шляхом «турборежиму»? Звісно, могла. Але – не пішла та дала – і внести усю цю кількість «поправочного спаму» від опозиції, але й – дослухатися до частини з них, що у підсумку дало можливість ухвалити закон.

І так, подобається це, чи ні – воно і є справою опозиції не допустити або гальмувати те, що просуває влада, але таке, що опозиція вважає шкідливим для держави. І тут методів ніхто і ніде в усьому світі не вибирає. Тим і виправдані оці 4018 поправок до «закону про землю», і так само виправдана позиція депутатів від ОПЗЖ та «Батьківщини», які наполягли на їх повному розгляді. Так цей механізм працює скрізь у цивілізованому світі: влада та опозиція сперечаються, це може виглядати безглуздо, інколи, кумедно, чи – навпаки – доводити до розпачу виборців. Проте, це саме виборці делегували у парламент саме цих депутатів (про те за чиї гроші – тут не будемо), і вони – мають захищати інтереси власних виборців, нехай політики самі їм такі інтереси нав’язали-наманіпулювали. Це – закон політичної логіки.

Відтак, чисельні виступи від Нестора Шуфрича – до Юлії Тимошенко – це прояв тої самої політичної боротьби. І це – наш політичний базис. Ну, а те, що в нас така влада, і така опозиція – це знову питання до виборців.

Хто виграв та програв?

І от – пройшовши крізь всі скандали, акції та довгі обговорення – закон прийняли. Хто від цього політично виграв, а хто програв?

Очевидно, що партія влади «Слуга народу» пішла на найрішучіший крок у власному політичному бутті. Адже цифри, які ми навели вище свідчать, що саме її електорат та електорат її політичного лідера – президента Зеленського – переважно виступає проти впровадження ринку землі. Такий ризик – виглядає шляхетно, але сам по собі несе мало не вибухонебезпечні політичні наслідки. І те, що владна більшість на це пішла, свідчить тільки про одне – тепер ситуацію в країні та в її економіці треба терміново рятувати попри пандемію, карантин та інші «несприятливості». Це, крім очевидних практичних кроків, означає ще – йти до тих самих виборців, переконувати, ставити «на кін» власний політичний авторитет.

А ще, і цього приховати також неможливо, очевидним став і фактичний розкол монобільшості – за зміни до Земельного кодексу проголосували лише 206 членів фракції «Слуги народу», реальністю ж вони стали завдяки голосам «Європейської солідарності», «Голосу» та «Довіри», які, у якості «плати», змогли наполягти на власних поправках, перш за все, щодо виведення з ринку земель державного, муніципального та комунального фонду.

Про що це свідчить? Про те, що перший в сучасній Україні експеримент з безроздільною владою, зосередженою в однієї політсили, переживає якщо не поразку, то однозначну системну кризу. Ті політичні домовленості, що привели президента та його команду до влади, виявилися вичерпаними, і голосування щодо закону, який названо «антиколомойським», яке відбулося на півдня раніше, аніж зміни до Земельного кодексу – стало задокументованим свідченням цього. Земельне питання тільки його підкреслило. І це – малює одночасно цікаву і тривожну політичну перспективу на найближчі місяці.

Що буде далі: вимальовуються три сценарії

Перший. Владі, попри пандемію, вдається втримати ситуацію та зберегти відносну стабільність в економіці, що виключить мотивацію для протестів. Якщо Уряду вдасться налагодити координацію, результативно реалізувати антикризові кроки в економіці та в соціальній сфері, ефективно вести моніторинг поширення захворювання та лікування інфікованих, забезпечити якомога меншу кількість летальних випадків, а відтак – пройти пандемію у більш-менш оптимістичному сценарії – то, звісно, «переможців не судять». На користь владі в такому випадку грає й заборона масових акцій, що унеможливлює протест на законних підставах. Відтак, поки закінчиться карантин та за його позитивних наслідків – тема земельного питання відійде на другий план. А паралельно – влада мусить (саме мусить!) пояснювати зацікавленим у ринку землі верствам – чим це насправді добре та які відкриваються можливості. Іншого позитивного шляху для влади – не існує.

Зрозуміло, що першою реакцію буде цілком ймовірне падіння рейтингів. «Слуги народу» - так точно. І цим може скористатися опозиція і та частина бізнесу, для якої рішення 30 березня у парламенті стали поперек горла у прямому сенсі.

Це відкриває другий сценарій. По факту – більшості нема, і з тим треба щось робити. Формування нової коаліції? Ця справа в умовах карантину більш ніж складна: навіть на рівні проведення попередніх консультацій. Та й незрозуміло – хто ж може у таку нову коаліцію увійти? «Голосу», з огляду на серйозні втрати й так невизначного рейтингу, це не вигідно, «Європейській солідарності» (ЄС) – нереально з особистісних причин. Уявили собі тандем Зеленський-Порошенко? Отож. Тим більше, формувати коаліцію згідно з українськими традиціями (вони, як відомо, змінюються дуже довго) – це значить, ділити посади, що зараз може стати просто катастрофою для виконавчої влади. Отже, навряд чи.

Але – голоси треба десь брати. І тут знову майорить перспектива ситуативних союзів. Але чим така ситуація відрізнятиметься від тої, яка склалася у ВР 8-го скликання? Там коаліція теж часто не мала достатньо голосів, але використовувала, за потреби, підтримку певних груп. Залишається нагадати, що саме це стало приводом для розпуску парламенту і дострокових виборів у липні – замість жовтня 2019 року.

Власне чергові позачергові парламентські вибори і є третім сценарієм. Зрозуміло що пройти вони можуть не раніше зняття карантину – тобто, восени. Зрозуміло, що на цих виборах ми не побачимо нових гравців – перш за все, це будуть політичні групи орієнтовані на великих бізнесменів – Ігоря Коломойського та Ріната Ахметова. Уся нинішня опозиція – і ОПЗЖ, і ЄС, і «Батьківщина» – згідно із «зимовими» опитуваннями – на підйомі. І саме земельне питання може стати ключовою тезою кампанії та зробити боротьбу за друге місце ще більш запеклою. Також цілком прогнозованим виглядає повернення до активної політики Ігоря Смєшка та його партії «Сила і Честь», що продовжуватиме експлуатувати козирі «нової сили», але не молодої, а навпаки – виваженої та досвідченої. На хайпі та артистизмі може «випливти» й Олег Ляшко. Можливо, пройдуть (в тій чи іншій комбінації) націоналісти. І такий парламент – з усіма переліченими гравцями – це вже буде дещо інша політична історія, принаймні, істотно відмінна від Верховної Ради 9-го скликання. Не факт, що це принесе принципові зміни для України, але монополії не буде точно.

Така перспектива цілком може реалізуватися як результат політичної домовленості: нема більшості, парламент має проблеми з дієздатністю – треба йти на вибори. А може – до цього додадуться акції протесту, що будуть організовані опозицією. Адже не просто так – й ОПЗЖ, й «Батьківщина» – кілька місяців боролися публічно проти ринку землі, щоб зараз все це залишити без політичних наслідків для свого, хоча б, парламентського представництва. Та й союзник із чималими фінансовими та медійними можливостями у них тепер є. Ігор Коломойський – може він захоче стати третьою опорою такої опозиції? Так, масові акції заборонено, але хто відмінить «народну стихію» – походи селян, автоколони фермерів, такі собі «нові санжари», але в політичному вимірі?

Звісно, поки – це тільки припущення, але не зважати на них – було б недалекоглядно. Тож усім нам залишається, як завжди, головне – думати, не давати ввести себе в оману.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, Київ

Перше фото: Сергій Нужненко / Радіо "Свобода"