Твори Івана Котляревського слід перечитувати й розбирати на меми
«Енеус, ностер маґнус панус / І славний троянорум князь, / Шмигляв по морю, як циганус...» Авжеж, сьогодні кажемо «спасибі, діду, за Енеїду» – сьогодні ДН Івана нашого Петровича (1769–1838), який, між іншим, нам ще й театр своїм драйвом зарядив так, що ще на сто років, аж до самого Курбаса вистачило (давно перечитували «Наталку Полтавку»? А вона, до речі, досі прекрасна й варта бути розібраною на меми: «расположен к добрим ділам, но за недосужностію по должності досі ні одного не зділав» (с) – чи ж не краще за ту несмішну, у дійсності, ідіоматику півдесятка совкових фільмів і двох серіалів, од якої досі не прокашляється моє покоління?..).
А мені цього дня принесли подвійний подарунок – коробку пазлів, де ми з Іваном Петровичем опинилися разом в одній грі: він, зрозуміло, у першому ряду (ХVIII–XIX ст., до початку модернізму), я, зрозуміло, у останньому (кінець ХХ – поч. ХХІ ст.): 50 знакових українських книжок за 250 років, 50 обкладинок, які цікаво складати й варто запам'ятовувати, – можна, звісно, нашим звичаєм, шукати кістки в молоці, можна виправляти огріхи авторів у доборі позицій, форкати, чому, раз уже на те пішло, починаємо зі Сковороди, а не з Мазепи, чому в книжках 1920-х тільки деякі обкладинки «тодішні», а решта сучасні (усі авангардові було б цікавіше!), а в останньому рядку переплутано хронологію («Польові дослідження з українського сексу» й Ульяненкову «Сталінку» треба було поміняти місцями, це 1996 і 1997 рр. відповідно), – але чомусь подумалось насамперед про Котляревського: навряд чи він, з його старосвітською лояльністю «царю білому, православному», підозрював, які далекосяжні наслідки матимуть його літературні ігри, – а от погратися в таку складанку напевно був би радий...
І ви грайтеся – купуйте і грайтеся, не стидайтеся: прибуток від продажу пазлів піде на відбудову Музею Сковороди (чи не тому автори й відкривають свою «золоту півсотню» Сковородою?). Іван Петрович би схвалив: він любив Слобожанщину, а Харків особливо («лепський город», – погоджуються чоловіки в «Наталці Полтавці») – і, як всякий воєнний ветеран, по-дитячому тішився відбудові...
«Да уже ж і город буде, мов мак цвіте!» (с)
Буде, Іване Петровичу. Буде. От розіб'єм нелюбого вам мцкаля (якого Ви, проте, мусили терпіти, бо з ним на турка ходили), закриєм, нарешті, свій кривавий 300-літній гештальт – і все в нас буде «так, що дивитись мило» (с)...
З уродинами Вас!
Оксана Забужко
FB
реклама