Вишити, щоб вижити: переселенці відроджують подільську вишивку

У середині двохтисячних, коли чоловік Інни Єрмакової захопився вишиванням, вишиті сорочки були для неї не стільки чимось сакральним, скільки можливістю завжди мати гарний вигляд – на зарплату інженера та науковиці особливо не порозкошуєш. У Луганську Інна була однією з небагатьох, хто ходив у вишиванці. Коли в рідне місто прийшов російський агресор, саме проукраїнська позиція поставила під загрозу життя подружжя. Вони були змушені виїхати у Вінницю. Як вишивання допомогло лікувати рани, завдані війною, як познайомило з однодумцями з усієї країни й як нині подружжя відновлює подільську вишивку – у новому матеріалі спецпроєкту «Укрінформу» до 15-річчя Всесвітнього дня вишиванки.

ПОГРОЗИ ВІД ОКУПАНТІВ – ЧЕРЕЗ ВИШИТІ СОРОЧКИ

Інна Єрмакова була завідувачкою кафедри художньої фотографії в Луганській державній академії культури і мистецтв, її чоловік Андрій працював інженером. У середині двохтисячних почали їздити відпочивати в Карпати. Там чоловік уперше побачив гуцульську низинку – техніку, відмінну від звичного хрестика. Вона його зацікавила, потроху почав вишивати.

«Я завжди кажу, що такою вишивкою міг займатися тільки чоловік. Це потребує такої зосередженості й терпіння. Я на таке не здатна. Я швидко втомлююсь, воно в мене летить, навіть не дивлюсь, куди. А він любить такі монотонні роботи», – розповідає Інна.

Потім Андрій зареєструвався на форумах про вишивку, згодом почав виставляти туди фото робіт, викладати детальні схеми узорів. Спершу вишивальниці думали: то жінка робить, але заради більшої кількості лайків зареєструвалася під чоловічим ім’ям. Так у родини Єрмакових з’явилися друзі по всій країні. Подружжя їздило з майстер-класами у Львів, Полтаву.

«Ну, на кому тренуватися? Тренувався на мені. Я дуже любила полтавську лиштву – з вирізуванням, біле по білому шитво. І десь із 2010-го я досить часто вдягала сорочки. Часто давала інтерв’ю як викладачка нової спеціальності, щоб популяризувати її. Я знала, що в сорочці завжди матиму гарний вигляд. Не була тоді націоналісткою. І можу вже тепер зізнатися: у шахтарському регіоні був настільки великий розрив зарплат, що викладачка не завжди могла собі дозволити якусь унікальну річ. А сорочка була унікальною. Тим більше, її вишивав чоловік. Тому це ще й такий оберіг, річ дорога для мене і приємна. У цих сорочках я ходила й у філармонію. За цими сорочками мене впізнавали та ідентифікували», – пригадує жінка.

Коли в Луганськ прийшли російські окупанти, подружжя почало отримувати погрози.

«Думаю, частково через спілкування українською, але більше через візуальний образ. Вишита сорочка стала ідентифікатором «свій-чужий». Та й окупаційні технології залякування: когось прив’язати до стовпа, щоб інші боялися», – говорить Єрмакова.

Спершу родина не сприйняла це серйозно: які можуть бути тортури й підвали у ХХІ столітті? Але потім їхні знайомі опинилися «на підвалі». Крім того, один колега Інни, який підтримував «рускій мір», якого зараз немає серед живих, зателефонував і сказав: «Єрмакова, твоє обличчя впізнаване, всі знають тебе по сорочках, гарна кандидатура для показового покарання. Виїдь на два тижні з Луганська, все вляжеться – і повернетесь».

Той дзвінок урятував Єрмакових. У червні 2014-го вони виїхали «на два тижні». Думали потім повернутися, забрати речі й переїхати, бо не змогли б уже жити в місті, де переслідують за українську. Щоправда, встигли відправити дві посилки «Новою поштою», після цього пошта припинила працювати. У посилках були тканини, які купував Андрій, сорочки, книжки з вишивки і мінімум речей. Знайомі потім сміялись із непрактичності: вивезли голки, а не зимові черевики.

«Наше щастя, – каже Інна, – що виїжджали не від війни, а від людей. 8 червня в Луганську ще особливо не було війни. Так, захоплені адмінбудівлі, так, перестрілки, але страшна війна прийшла вже після нашого від’їзду».

9 червня Єрмакови вийшли на залізничному вокзалі Вінниці вперше в житті. Їх запросили гостювати друзі.

«Гостюємо сьомий рік уже», – сміється жінка.

У керованій Росією «ЛНР» їх оголосили ворогами. А їхню квартиру розграбували і розбили, зокрема й любовно збирані колекції писанок та косівської кераміки.

ВІДНОВЛЕННЯ ПОДІЛЬСЬКОЇ НИЗІ

У Вінниці Інні вдалося швидше адаптуватися. Андрій же важче переживав те, що сталося. Кинув вишивати, думав іти воювати. Аж раптом вінничанки, які стежили за творчістю чоловіка, запропонували організувати зустріч. Чоловік погодився на один майстер-клас. У кінці жінки вмовили ще про одну зустріч. Зрештою так виникла студія вишивки «Свої. Рідні».

«Це були щотижневі безкоштовні заняття вишивкою, які проводив Андрій по суботах та неділях. Через студію пройшло близько трьохсот жінок. Загалом чоловік не бере грошей ані за схеми, ані за майстер-класи. Він може вишити сорочку і подарувати комусь. На замовлення не шиє. Каже, це надто дорого, щоб його продавати. І хоча нам пропонували запровадити абонплату за зустрічі, адже ми – переселенці, треба платити за житло, Андрій каже, що на цьому не можна заробляти і називає це своєю інвестицією в Україну. Говорить, ще б доплачував за те, що люди ходять у студію і цікавляться українськими традиціями», – розповідає Інна.

Коли Єрмакови вперше побачили зразки вінницької вишивки, були здивовані, що вона невідома в Україні.

«Вона вражала тим, що там настілки делікатне вишивання. І за розмаїттям техніки східноподільська вишивка, мабуть, одна з найбагатших в Україні. І ми почали шукати можливості їздити в експедиції по селах Вінниччини, щоб дослідити, спілкувалися з літніми людьми, шукали носіїв знань. Нас ці експедиції збагатили емоційно, але не дали багато відповідей про технологію вишивки. Щоб жінка пам’ятала подільську низь, їй має бути років 80, тобто, вона мала народитися під час або після Другої Світової. Багато таких жінок, котрі вишивку просто не хотіли згадувати. Є думка, що це покоління й загубило українську вишивку. Але вся їхня молодість і зрілість пройшла в Радянському Союзі, їм часто було не до того», – розповідає Інна.

Жінки розповідали, як їхні мами збиралися на «годинки» – вечорниці для вишивання. Поділилися деякими історіями. Технологію ж Андрій відновлював самотужки. Завдяки його роботі та роботі його однодумиць зі студії – подільську низь вдалося зберегти. Андрій відновив кілька старовинних орнаментів, вони червоно-чорні і з потужними слов’янськими символами, наприклад, сваргами – хрестами, що обертаються і символізують розвиток Всесвіту. Східноподільська низь – це рахункова техніка: дві нитки пропустили, через три нитки підігнули нитку, і кожен рядок не повторює попередній.

«Був кумедний випадок. У студії відновлювали старовинну сорочку. І жодна вишивальниця не бачила ниток основи! Ми так довго розгадували, як можна вишити. Поки в одній експедиції не знайшли старшу жінку, яка власноруч вишивала. Ми в неї запитали, чи не було в них якихось спеціальних окулярів. Вона так обурено каже: «Дитино, я що, не бачила ниток?» А потім з’ясувалось, що ці сорочки дівчата вишивали до 15 років, це було придане. «А потім я віддалася і шила вже для чоловіка і дітей», – сказала нам пані Марія», – розповідає переселенка.

Із експедицій в Інни – ціла жменя історій. У Бершадському музеї, куди вони приїхали гуртом із жінками зі студії, побачили велику колекцію брокарівських сорочок – вишитих хрестиком, які фактично витіснили традиційну вишивку. Були розчаровані. Працівниці музею зателефонували в сільську школу, де також була колекція вишиванок. Втім, вишивальниці не зачаровувались, аби не розчаруватися. Однак коли зайшли в музей, що мав вигляд української світлиці, побачили таку колекцію сорочок, що просто оніміли. Вишиванки справді були унікальні.

«Був іще один випадок, коли ми поїхали ще в одне село, а нам кажуть: «Підіть у той кінець села і подивіться в тої жінки сорочки. Вона була така скупа, навіть на себе жаліла вдягати сорочки, то й зберегла цілу скриню». У неї вишиванки були в дуже доброму стані, бо майже не ношені», – з посмішкою розповідає Інна.

Вони з чоловіком не хотіли збирати сорочки. Але вишиванки почали стікатися до них.

«Привозять відірвані рукави і кажуть: заберіть, бо баба померла, а онуки спалять. Звісно, ми її забирали. Було таке, що нам приносили сорочку, якою витирали трактор, і вона вся в мастилі, а їй 120 років. Не все можна відіпрати, але для нас головне – візерунок і техніка. І так почали надходити сорочки дивними шляхами», – каже Єрмакова.

Однак у відродженні вінницької сорочки є й мінуси. Мода на ці вишиванки підвищила їх у кілька разів у ціні.

«Треба вчити, треба відновлювати, але не треба з народного мистецтва робити культ. Коли піднялася ця хвиля зацікавлення, у людей у селах почали скуповувати ті сорочки, які, за великим рахунком, мали б залишатися в родині. Ця хвиля перекупництва і моди зіграли свій злий жарт. Є екземпляри, яким по сто років і більше, це домоткане полотно, конопля, льон, воно погано реагує на сучасну хімію. Ці сорочки швидко зношуються від неправильного зберігання, прання, найбільше – від носіння. Це страшне слово «мода». Знищується величезна кількість сорочок. Ми відновлювали кілька унікальних сорочок. Нова сорочка є нова. Її не можна відтворити цілком. Тому що і деяких матеріалів уже не існує, і навіть якщо відновлена техніка, копії й репліки не є артефактом. Треба показувати артефакт і відновлену сорочку, – говорить Інна. – Це має бути осучаснена мода з елементами народної культури. Це треба. Це робить нас унікальними. Є такі техніки, якими потрібно пишатися, адже вони справді надзвичайно вишукані. Треба носити сорочки, а не вдягати на себе сорочку, якій 100-120 років. Їй місце в музеї».

ПОСТІЛЬ І БУКЕТИК ЛІСОВИХ СУНИЦЬ

Вишивання змінило життя подружжя.

«Це стало нашим рятувальним колом. Ми приїхали з Луганська з однією валізою, сином і собакою. І ти на новому місці маєш починати. У тебе немає власної ложки, власної чашки і подушки. Це все треба купити. І буквально з усієї України люди нас винесли на своїх плечах із нашого горя. Люди нас підтримували, як могли. Причому, це змінило мене саму, – розповідає Єрмакова. – Я була трохи гонорова, звикла сама за себе відповідати. Але коли ти опиняєшся в чужому місті з тисячею гривень у кишені, й невідомо, скільки на це треба жити… І тут одна з вишивальниць пише чоловікові повідомлення: «Пане Андрію, я знаю, що ви переїхали, у вас нічого немає, а в нас із чоловіком за 20 років життя накопичилося вже стільки речей: постелі, рушників, якби ви не погордували, ми хочемо допомогти». Отримуємо повну коробку нових рушників, постільної білизни неймовірної якості, й на бірці стоїть дата виготовлення – травень 2014. Я так плакала над тією коробкою! Ця передмова про зайве барахло… І я розумію, що це навмисно для нас пішли і купили. І допомогли так, щоб не образити… Дівчата з Тернопільщини присилали городину і букетик лісових суниць. Це дрібнички, які дуже довго підтримували. Або каструлю, в якій лежали шкарпетки і брасматик. Чи листівки зі словами підтримки. У нас було так багато допомоги, що ми передавали речі, ліки й гроші ще кільком десяткам родин переселенців! А ще нас запрошували по всій Україні. Писали: «Якщо вам важко у Вінниці, їдьте в Дніпро, Запоріжжя, Суми, Луцьк». Ми знали, що куди не приїдемо – скрізь хтось є».

Інна пригадує з посмішкою ті важкі дні. Саме спілкування, студія допомогла їм подружитися з великою кількістю людей.

«Ти не відчуваєш себе чужим у чужому місті, воно стає твоїм через своїх людей. Ми ніби вкорінилися у Вінниці. І нам люди говорили: «Ви нам такі вінницькі, що ми й не віримо, що ви зі Сходу, ніби все життя тут живете». Завдяки вишиванню у нас з’явилося відчуття родини, відновлення кола друзів. Це надавало сили і бажання жити й рухатися далі», – посміхається Інна.

Анастасія Федченко
Фото – з архіву Інни Єрмакової

Читайте також з теми цього спецпроєкту: "Вишити, щоб вижити". Як переселенка з Ясинуватої вишиває льолі для новонароджених на Донбасі