«Віддана»: втрачені можливості фільму
На екрани вийшла повнометражна ігрова стрічка режисерки Христини Сиволап «Віддана», яка є екранізацією роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія».
Фільм створений на студії «FilmUA», продюсером картини стала Надія Зайончковська, і це її перша робота у повному метрі. Взагалі фільм став дебютним для багатьох учасників картини, у тому числі й для режисерки, й у даному випадку це тільки почасти комплімент, бо відтворення атмосфери Австро-Угорської імперії 1900 року (нехай і часткове та багато в чому умовне) – виявилося завданням само по собі складним, а для деяких дебютантів – як на мене, непідйомним. Тому створена стрічка вийшла ще умовнішою, аніж очікувалося, а її матеріальна складова – радше бутафорська, ніж справжня. Перед нами – фільм, чиє матеріальне існування дуже примарне, примарніше за життя головної героїні, описаної у творі Софії Андрухович.
Справа тут почасти у самому романі «Фелікс Австрія», що є монологом служниці Стефи, яка розповідає про своє життя, власні переживання, ілюзії та страхи на тлі фактично останнього десятиліття Австро-Угорської імперії. Себто це аж ніяк не «об’єктивна» реалістична історія, яка піддається хоч якійсь верифікації. Перед нами – всуціль суб’єктивний світ, чий зв'язок зі світом об’єктивним, матеріальним – доволі умовний. Звісно, роман можна розглядати як історичний, шукати у ньому відповідності чи невідповідності епосі, проте таке завдання навряд чи є продуктивним, оскільки не в історичних відповідностях – суть запропонованого сюжету, який вочевидь піддається різному трактуванню, проте все ж у першу чергу є оповіддю про суб’єктивний світ, про сприймання реальності головною героїнею.
Як відомо, ця героїня у своїх висновках та засновках часто помиляється – фактично на помилці будується уся її історія. Ця помилка, зрештою, призводить до фатальних наслідків, оскільки фінал роману доволі двозначний: проекція майбутнього Стефи та її близьких у палаючому будинку, серед полум’я та диму, видається передсмертними фантазіями, яким не збутися. Стефа та Аделя навіки залишаються удвох – нову пожежу вони ймовірно не переживуть: фінал можна сприймати й так.
Роман не просто виводить на перший план суб’єктивний світ головної героїні, робить із неї оповідачку власної історії, він робить її ненадійною оповідачкою. Це – досить відомий у літературі та кінематографі прийом, який часто використовується у трилерах, і може бути дуже продуктивним, про що свідчить недавній приклад американської письменниці Ґіліян Флінн, чиї три романи були перенесені на кіно та телевізійний екран. Зразковою екранізацію тут стала стрічка Девіда Фінчера «Загублена» /«Gone Girl» (2014), у якій прийом ненадійного оповідача став основою сюжету. Перед глядачем розгортається версія життя головної героїні, соціопатки, яка цілком зіткана із брехні та маніпуляцій.
Подібний метод оповіді підходить жанровій літературі та жанровому кінематографу, який чекає від свого читача та глядача у першу чергу емоційного відгуку. «Фелікс Австрія», зрештою, вдається і до такого трактування – тут є усі передумови до трилера, бо перед нами – дуже добре прихований світ головної героїні, за лаштунки якого вона дозволяє нам ледь-ледь заглянути. Тут величезний простір для фантазій. З цього роману могла б вийти варіація на тему «Повороту гвинта» Генрі Джеймса, який має безліч трактувань та адаптацій, серед яких – і знаменитий фільм Джека Клейтона «Невинні»/«The Innocents» 1961 року.
Натомість, «Віддана» – цілком невіддільна від самого роману Софії Андрухович, йде за ним слід-у-слід, і може бути його візуальним конспектом – тут (не надто детально, щоправда) проте загалом послідовно передано вузлові моменти «Фелікса Австрії», за винятком переставленого епізоду з пошуками щоденника Аделі: у романі Стефа шукає його одразу після того, як побачила Аделю та священника разом, а в фільмі – вона це робить після дня народження Аделі, і незрозуміло – чому. Якщо роман перед переглядом картини не читати, то фільм може видатися дуже химерним і незрозумілим. Зрештою, під питанням опиниться сам сюжет. Чому Австро-Угорщина, чому 1900 рік, чому ці героїні, а не інші, у чому взагалі сенс усього цього? Чому б, скажімо, не перенести історію у наш час, бо стосунки двох людей, чия нерівність є очевидною, – цілком універсальна історія.
Історична реконструкція передбачає досить великі витрати, тим паче, що епоха від нас – далека і більшість людей, які беруться її відтворювати, про неї мало що не знають.
Запитання ці залишаються без відповідей. А вони мають бути, бо фільм повинен пропонувати додаткові сенси, оскільки часто те, що написано на папері, й віддано на відкуп глядацькій фантазії, не завжди виглядає переконливим на екрані.
У світовому кіно є приклади подібного типу фільмів, які дотепер викликають цікавість та наслідування. Візьмімо, скажімо, стрічку 1975 року «Пікнік біля Навислої скелі» /«Picnic at Hanging Rock» режисера Пітера Віра. Фільм також є екранізацією роману. Його дія також відбувається 1900 року, але в Австралії, у дівочому пансіоні. На день святого Валентина група школярок разом зі своїми вчителями вирушає на пікнік біля Навислої скелі. Незабаром чотири учениці просяться дослідити скелю з іншого боку. Вони вирушають на прогулянку, проте назад повертається тільки одна перелякана дівчина. Троє інші загадково щезають. Згодом одна зі школярок повертається, проте нічого не може розповісти про обставини справи.
Фільм не пропонує розгадки історії, проте він творить переконливу атмосферу, у якій поєднується культура вікторіанської епохи з багатьма її матеріальними подробицями, численні умовності того часу, включаючи становий поділ та матеріальну нерівність. Тут ще є природа Австралії, яка показана дуже виразно, стосунки між ученицями, їхніми наставниками, поліційне та аматорське розслідування. Візуально фільм дуже красивий, по-особливому та винахідливо знятий. Його доповнює музика, ненав’язлива та дуже виразна, яку неможливо забути. Всього цього цілком достатньо, аби фільм упродовж десятиліть зберігав свою чарівність та культурний вплив.
«Віддану» дуже хочеться розмістити поряд, проте ніяк не виходить. У фільмі фактично немає відповідної атмосфери. Знята цілком у декораціях, ця історія віддає клаустрофобією. Тут немає дихання, відкритого простору, все надто затиснене у межах декорації та кадру. Середні плани сковують дії персонажів, їхня пластика статична, відтак актори проявляють себе більше через виголошування тексту, аніж через фізичні дії. Картинка фільму – надто пласка, глибина кадру практично відсутня, уся дія відбувається на першому плані, й це додає картині театральної умовності. Плюс – стрічка дуже темна, тому годі добре роздивитися декорації, відчути ритм життя цих людей у цьому помешканні, відчитати їхні характери та звички через деталі побуту, особливості інтер’єру й тому подібне. Декорація так і не оживає впродовж фільму. Складається враження, що перед нами – якась радянська комуналка, у якій людям дуже тісно й вони прагнуть із неї вирватися.
Декоративність фільму тут оманлива – вся ця номінальна краса ніяк не стосується самих персонажів, які ніби існують поза нею.
Життєвий простір персонажів у фільмі максимально звужено: тут немає, на відміну від роману, хоч однієї розгорнутої розмови, не продемонстровано процесу готування жодної зі страв, навіть рецепт славнозвісних линів по-французьки подається скоромовкою, з якої годі щось розібрати. Багато страв на столі (які, до слова, просто фізично неможливо приготувати одній людині), проте ніхто по-суті нічого не їсть. Тут не обговорюються тодішні події, навіть мода, хоч відомо, що принаймні двоє персонажів (Аделя та Іванка) мають неабияку компетентність у цій сфері. Перед нами – чиста бутафорія, де імітація видається за реальність.
І якщо у романі не хотілося шукати невідповідність часові, оскільки перед нами була суб’єктивна історія, то тепер ці невідповідності муляють око. Ми бачимо цілком сучасних людей, які грають у якусь тільки їм відому гру, прикидаючись, що вони перебувають у 1900 році. І весь час тільки й думаєш, що про неголеність Петра, який не міг собі дозволити так виглядати у ті часи, і про зачіску «кінський хвіст» одного із поліцейських, який виглядає відвертою насмішкою над глядачем, і про надмірну оголеність героїнь, цілковито неприпустиму в ті часи.
Якщо вже автори фільму хотіли створити міф про прекрасну епоху, то варто було її такою й залишити, а не вдаватися до прямолінійних та вульгарних засобів. У фільмі немає нічого хоч трохи шляхетного, витонченого та прекрасного, що породжувало б ностальгію, жаль за втраченою епохою, хай хоч якою вона була б оманливою. Все тут надто розхристано, нестримано, відкрито: служниця собі дозволяє зайти у спальню і бачить голих господарів, бере недокурену цигарку з рота чужого чоловіка, тюремні охоронці ведуть себе, як сталінські вертухаї, дружина сидить у чоловіка на колінах у публічному місці, й, звісно, є повії, як же без них. Перед нами – якесь сучасне вульгарне телешоу, а не фільм про прекрасну втрачену епоху.
Причина провалу бачиться у малому досвіді людей, які брали участь у його створенні, у відсутності відповідної школи, і, ймовірно, у певних виробничих особливостях, які наявні сьогодні в Україні загалом, і на студії-виробникові зокрема. Звичка робити серіали з життя радянських та пострадянських людей, з усієї їхньою безпосередністю та часто грубістю, диким або бутафорськи прикрашеним побутом – зіграла фатальну роль у виробництві картини «Віддана».
Ігор Грабович. Київ
