Вбивство Навального – привід для Заходу зрозуміти, що з Путіним не може бути діалогу – Agenda Pública
До тоталітарної диктатури не можна підходити з нормами моралі й очікувати, що будуть виконуватися домовленості. Про це – в матеріалі експерта Аналітичного центру «Об’єднана Україна» для «Agenda Pública».
Смерть російського опозиціонера Олексія Навального в увʼязненні у виправній колонії у селищі Харпі в Ямало-Ненецькому автономному окрузі на Півночі РФ, безсумнівно, стала однією з найпомітніших подій політичного життя світу. Зрештою, Навальний дійсно був одним із символів опору Кремлю, особою, що пережила переслідування та отруєння, яке здійснила ФСБ, була ефективним координатором антикорпуційних розслідувань.
Окремо варто зазначити, що для Заходу Навальний, значною мірою, був фігурою, яка уособлювала сподівання на можливість демократизації Росії та зміни режиму. До таких думок скептично ставляться українці, громадяни Грузії та країн Балтії. Бо вони чудово памʼятають про його зневажливе ставлення до грузинів під час російської агресії у 2008 році та нахабну впевненість у тому, що захоплений у 2014 Росією Крим ніколи не повернеться до України, порівняння Криму з «бутербродом, який не можна передавати туди-сюди». Це обґрунтовано зумовлювало припущення, що метою Навального є побудова некорумпованої, більш ефективної, але так само агресивної і водночас більш небезпечної для сусідів Росії.
Але наразі це залишається на другому плані. Путінський режим убив Олексія Навального. Його повернення до РФ із Німеччини після лікування від отруєння, яке здійснила ФСБ, було кроком наскільки рішучим, настільки ж безрозсудливим. Арешт, суд та відправлення для відбування покарання в умови суворого клімату стали початком цього повільного вбивства.
Найімовірніше, Навальний був саме вбитий. Адже один раз Кремль вже труїв його. Навіть якщо припустити, що тепер причиною смерті дійсно став «тромб, що відірвався», як про це пише російський офіціоз, то навіть у такому разі смерть не була природною. Відбування покарання у російській вʼязниці, яка за умовами мало чим відрізняється від пекельних таборів ГУЛАГу, у холоді російської півночі, під свавіллям охоронців, які мають відповідні накази на пресування та тиск до цього увʼязненого, так само, як і терор від увʼязнених, що співпрацюють з адміністрацією тюрми, регулярне покарання ще більш суворими умовами штрафного ізолятора – усе це методично вбиває здоровʼя та психіку. Тепер, коли регулярно відбуваються обміни військовополонених і додому повертаються українці, яких росіяни утримували у подібних таборах, ми отримали великий масив інформації про жахливі умови утримання та систему терору і тиску на увʼязнених, яка процвітає в Росії та яку активно використовує російська влада для того, щоб зламати людей.
Але більш імовірним є саме заплановане вбивство, до того ж таке, яке виконано за наказом Путіна. Ті, хто вважає, що вбивство Навального нібито не є вигідним для Кремля в умовах «виборів президента РФ», що заплановані у березні, жорстко помиляються. «Вибори президента» для Путіна – давно вже дійство, яке має підтвердити його сакральний статус, а підрахунок голосів є дією суто умовною. У цій Росії Путіна не має бути нікого, хто міг би навіть умовно кинути виклик за популярністю. Водночас насправді Навальний у разі навіть реальних виборів не міг конкурувати з хазяїном Кремля. Та Путін впевнений у тому, що ніяких фатальних для його влади заворушень не станеться і «вибори» відбудуться спокійно. Ба більше, вбивство Навального має характер символічного та ритуального, що цілком притаманне як Путіну, так і російській політичній традиції взагалі. І є повністю традиційним для Путіна. Достатньо згадати вбивство іншого яскравого опозиціонера Бориса Немцова у 2015 році, безпосередньо біля Кремля. У цьому ж випадку ми маємо справу ще і з куражем, зухвальством і пихою, які походять із російського чекістського та кримінального менталітетів. Ця зухвалість і пиха проходять червоною лінією через усю політику сучасної РФ. Приблизно так, як коли Путін заявляв у 2014 році, що у Криму діяло «місцеве ополчення» і буквально за два місяці визнав у фільмі про Крим, що «зелені чоловічки» – це спецпризначенці Росії.
І таких прикладів безліч. Вони притаманні не лише для політиків РФ, але і для пересічних росіян, які, повторюючи слова пропаганди про те, що Росія не нападала на Україну, чудово знають, що напад здійснили саме вони, але вважають, що Росія є вищою за юридичні стандарти. І коли Росію ловлять на місці злочину з беззаперечними доказами, визнання провини не відбувається, а лунають слова, подібні до фрази дрібного кримінальника: «А що ти мені зробиш?». – Саме так, як із малайзійським «Боїнгом» MH-17, навіть тепер, коли завершено слідство та відбувся суд, які довели злочин Росії.
Для російського символізму кримінально-чекістського штибу притаманною є зацикленість на датах. Вони сакралізуються, з їхньою допомогою надається символізм та проводяться паралелі, «передаються привітання». Тепер до вбивства Навального підібрана відповідна дата: день Мюнхенської конференції з безпеки. Це символічна подія для Путіна. Саме на Мюнхенській конференції у 2007 Путін у промові озвучив прагнення зростання ролі Росії та погрози світовій системі. Тепер він не вʼїзний до Мюнхена. І це Путіна вражає, адже того визнання ролі Росії з боку Заходу, якого він прагнув, незважаючи на велику європейську війну, яку розпочав, не сталося. І надсилається отакий сигнал: «Ви (Захід) вважали, що маєте іншого лідера для Росії, хотіли говорити з ним, ось вам його голова». Ніякого значення для росіян не має той факт, що насправді підтримки Навального з боку Заходу стосовно повалення Путіна не відбувалось. Вони мислять саме такими категоріями. Коли ж згадати, що лідери західних країн (наприклад, Шольц та Байден) висловлювали підтримку Навальному і попереджали про неприпустимість жорстокості щодо нього, то наразі Москва не лише знаходить підтвердження «підступним планам Заходу», а й наочно демонструє «перехід червоних ліній» і абсолютно не зважає на можливу реакцію.
Якщо хтось шукає раціональність у діях Путіна, гадає, що вбивства не було, тому що, мовляв, це не вигідно йому, та і увʼязнений Навальний не був загрозою, то він жорстко помиляється. Путін убив Навального просто тому, що міг це зробити. Так працює його влада, яка є повним продовженням російської традиції. Сталін убив свого політичного супротивника Троцького у далекій Мексиці, коли троцькісти не були таким єдиним явищем у світі, годі вже казати про СРСР, де їхній рух остаточно знищено за десять років до атентату. Лідери українських націоналістів Лев Ребет і Степан Бандера КДБ вбив у Німеччині вже після закінчення активного руху українського опору за часів влади Хрущова й так званої відлиги, тобто «помʼякшення та гуманізації» режиму. Подібних прикладів – безліч. Вбиває, бо може, бо хизується всевладдям.
Показово, що це хизування безкарністю з боку Росії набуває форми нахабного звинувачення своїх супротивників у власних злочинах. В умовах агресії Росії проти України це, наприклад, проявилося у Маріуполі, де суцільні руйнування та масову загибель мирних мешканців росіяни називають «наслідками бомбардувань ЗСУ». Це – абсурд, адже саме РФ застосовувала важку артилерію та авіацію для штурму міста, водночас про це повідомляли майже у прямому ефірі російські ж ЗМІ.
Тепер Росія звинувачує Захід у вбивстві Навального. Про це пишуть не лише російські z-блогери, але й російські можновладці. Наприклад, спікер державної думи Росії Володін, який вважає, що у смерті Навального винними є Вашингтон та Брюссель, керівництво США, НАТО, Великої Британії, Німеччини та України. Залишилося організувати судовий процес на кшталт тих, що відбувалися у СРСР 1937 року, де група співробітників охорони зони та медичних працівників буде розкаюватися у тому, що погодилися завербуватися до шпигунів Мі-6 та СБУ, щоб за «тридцять срібняків» отруїти Навального.
Насправді смерть Навального мала б показати реальне обличчя путінської Росії. Ба більше, мали б зникнути ілюзії стосовно того, що Путін готовий до переговорів і взагалі договороздатний. До тоталітарної диктатури не можна підходити з нормами моралі й очікувати, що будуть виконуватися домовленості. Навпаки, нинішня зухвалість Путіна є елементом залякування світу, і пошук діалогу він і далі сприйматиме як слабкість, тиснутиме та шантажуватиме. Доля Навального, який очолював, однозначно, ненасильницький опір режиму та приїхав, щоб здатися, – найкраща ілюстрація того, як Кремль ставиться до того, що він вважає незручним для себе та може легко «вилучити з гри».
Автори:
Дмитро Левусь, політолог, експерт аналітичного центру «Об'єднана Україна»
Першоджерело: «Agenda Pública»
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама