Оксфорднаш. Нам допомагають з надії для себе
Пізно-пізно ввечері, після лекції, дискусій і всіх наступних (прецікавих) розмов, про які не знаю, коли матиму час розповісти ("деколонізація" західних інституцій в ході нинішньої "війни наративів" – тема воістину незглибима й невичерпна, тут дисертації, а не пости в ФБ впору писати!) – коли всі розійшлись, задоволені й щасливі, групка оксфордців провадила мене до мого помешкання порожніми нічними вуличками, оповідаючи по дорозі – ось тут коледж, де вчився Борис Джонсон, якого ви в Україні любите, а ми в себе не дуже, ось тут у 17-му ст. спалили трьох католицьких ченців, – а ось у той бік північ, там ми вже не живемо...
- Чому? – не зрозуміла я.
- Дуже дорого. Найдорожчі вілли, там тільки олігархи живуть.
- Які олігархи? – знов не зрозуміла я.
- Російські, які ж іще. Тато літає в бізнес-справах, мама провадить дім. Бо, щоб Маша, Даша і Володя вчилися в Ітоні, треба їх у 5 років віддати до порядної закритої школи. От вони всі тут і пооселялися.
- Ого! – похитала я головою. – То вам, значить, теж тут треба ЗСУ...
І тут дорослі поважні джентльмени несподівано гаряче вхопили мене за руки з двох сторін:
- Oh yes! Please!
- Ждемо не діждемось, тільки на вас і надія!
- Не баріться, ради Бога, можна просто прямим рейсом, Бахмут - Оксфорд!
- Тими самими літаками! Думаєш, нащо ми їх вам дали? It was a return ticket!
і т.д.
І, з усією поправкою на британський гумор, – я вперше за рік навіч побачила те, про що доти була радше здогадувалась: у країнах "старої аристократії" російські гроші не стільки зваблюють, скільки відпихають – як українців "Тагіл" у турецьких готелях.
Так що вкотре потверджу: ні, нам допомагають не зі співчуття, не з жалости до нас – а з надії для себе.
Слава ЗСУ!
Оксана Забужко
FB
реклама