Таллінн, Свято пісні і танцю. У них це – дуже серйозно
4-7 липня у Таллінні відбувалося 27-е національне Свято пісні і 20-е Свято танцю. «Свято пісні і танцю» – здається, що це звучить не дуже серйозно, надто легковажно. Але це лише для тих, хто не знає реалій Балтії, де подібні урочистості є однією з основ ідентичності. В урочистостях брали участь 43 тисячі 802 артиста зі всієї країни (особливо розчулює ось ця точність до однієї людини, точніше – до двох). А це – 3,3% населення країни. На заключному концерті на Співочому полі артистів і глядачів було більше 100 тисяч. Насправді хотіло прийти більше, але організатори змушені були закрити доступ з міркувань безпеки, оскільки комунікації на більше не розраховані. Проте для невеликої Естонії і це гігантські цифри – близько 8% населення країни.
ДОВГА ІСТОРІЯ, ЧУДОВІ ТРАДИЦІЇ
Історія свята пісні є особливо важливою для Естонії, оскільки у неї в цьому є певний пріоритет перед своїми сусідами. А Латвія з Естонією, як це водиться у сусідів, по-дружньому сперечаються, у кого раніше з'явилися аналоги. Перше велике музичне Свято Даугави відбулося у Ризі у 1836 році, але латвійське, власне, Свято пісні – у 1875 році. А от естонське Свято пісні – трохи раніше – у 1869 році. Отже цьогоріч відзначався 150-річний ювілей цієї події.
Перші свята пісні відбувалися в університетському Тарту. Але потім, ще за часів Імперії, урочистості перебралися до Таллінна. З 1928 року до сьогодні свято проводиться на талліннському Співочому полі. Це - мальовничий схил на окраїні міста, що спускається до моря (правда, тепер тут спальний район Ласнамяе; зараз, до речі, він у центрі уваги кіносуспільства, оскільки голлівудський режисер Крістофер Нолан вибрав вулицю Лаагна, яка прорізає Ласнамяе з її колоритними кам'яними стінами для зйомок свого блокбастера).
Біля підніжжя пагорба у 1959 році побудували унікальну Співочу сцену, яка схожа на стулку величезної мушлі. Автором такого концепту був естонський архітектор і дизайнер Артур Котлі (він же – творець Палацу президент Естонії). А нагорі, за кілька метрів до вершини пагорба – пам'ятник Густаву Ернесаксу (1908-1993), хоровому диригенту, композитору, одному з тих, завдяки кому це свято було відроджено після війни та існувало за радянської влади. Скульптура одночасно і дотепна, і дуже проста – Ернесакс сидить на землі і дивиться на сцену, підперши щоку кулаком.
З 1934 року до Свята пісні додалося Свято танцю. Протягом тривалої історії іноді вони проводилися одночасно, іноді – в різний час. З 1985 року – лише разом.
До речі, про 80-і. Балтійські «оксамитові революції» часів Перебудови іноді називають «Пісенними революціями», «Співочими революціями» (залежно від тонкощів перекладу з місцевих мов). Так от, кажуть, саме це поняття, «Співоча революція», вперше з'явилося у вересні 1988 року, коли на Співочому полі Талліна відбувався музично-політичний фестиваль «Пісня Естонії», що зібрав триста тисяч слухачів (п'ята частина населення республіки, третя частина естонського народу), на якому було публічно озвучено заклик до незалежності...
Набір концертів у свята змінюється. Усі вони цікаві і яскраві. Але головних подій – три. Головний концерт танцювального свята (Стадіон «Калев»), головний концерт пісенного свята (Співоче поле) та Урочиста хода містом.
ГОЛОВНОЮ ВУЛИЦЕЮ І З КЕРСТІ
Власне, цими днями, протягом яких триває свято, вулицями Таллінна ходить велика кількість людей у національних костюмах. Багато з них – артисти, які з'їхалися з усієї країни. Але не лише вони. У костюми вбираються і деякі туристи, які приїхали спеціально на свято, і інші співчуваючі городяни. Ті ж, хто приїхав з інших країн, намагаються позначати свою присутність прапором (або прапорцем) своєї другої батьківщини. Судячи з них, найбільше приіжджих – з США, Канади, Норвегії.
Цими днями дотримуються ще однієї традиції. Адже свято пісні зародилося в студентському Тарту. А в Естонії у кожного навчального закладу, у багатьох хорових або танцювальних колективів є свої традиційні кольори – і фірмові кашкети з такого ж кольору околичками. Такі кашкеті (і форма навчального закладу) теж котирується нарівні з національними костюмами.
Розмаїттю костюмів цьогоріч допомогла і погода – оманливе і нестабільне балтійське літо. Тому хтось вбирався в літні костюми і радісно йшов в них сонячною стороною вулиці, а хтось вбирався у весняно-осінній костюм з легким пальто і шапкою. І з величезним задоволенням гуляв в ньому в тіні і провулками, що продуваються з моря.
Отже, урочиста хода Свята пісні і танцю – п'ять кілометрів шляху від головної площі країни Вабадузе (Площа Свободи) до Співочого поля. І 50 тисяч учасників, які йдуть строго за заздалегідь визначеним порядком. Спочатку гості з Тарту на знак поваги до місця, де зародилося свято, потім представники різних регіонів. І в кінці – талліннці, загальнодержавні колективи та гості з інших країн (аж до Японії, японський колектив, до речі, виступав і на фінальному концерті). Різнобарвні костюми, якісь вигадки в костюмах, транспарантах або спеціальних конструкціях, які везуть учасники.
Пісенні колективи співають на ходу – і глядачі, які стоять уздовж ходи, їм підспівують. Хореографічні ансамблі пританцьовують – і глядачі допомагають їм відбивати ритм. Атмосфера загального щастя, любові, поваги. Весь шлях – взаємні жарти і підхоплення жартівливих гасел.
Хода починається і... не завершується, а все йде-йде-йде. Спочатку ти направляєшся в голову колони. Потім стоїш на місці серед глядачів, пропускаючи – і розглядаючи – групу за групою. Потім повертаєшся до витоку колон. Але його, витік, знайти не так вже й просто. Бо до Вабадузе підтягуються нові й нові колони учасників, які збираються і групуються на сусідніх вулицях і провулках.
Але що це? В одній з груп – президентка Естонії Керсті Кальюлайд? Не здалося? Ні. З групи глядачів, які стоять біля узбіччя, кричать естонською «Добридень, Президенте!». І Керсті у відповідь махає рукою. Але ніхто, крім мене, не кидається її фотографувати. Справді, а що тут такого – президентка країни у своєму студентському кашкеті йде в загальній колоні урочистої ходи (якщо точніше – в колоні жіночого хору Korporatsiooni Filiae Patriae, в якому вона іноді співає). Але як я пізніше дізнався, десь поруч йшли і прем'єр, і глава МЗС. Шкода лише, що зовнішність їх трохи важче запам'ятати, тому і впізнати теж (тим більше в яскравих національних костюмах).
П'ять годин тривала урочиста хода, п'ять годин. І на ній анітрохи не було нудно. Втома теж не відчувалася, тому що людина – істота суспільна, і такою є сила спільної радості, що заряджає наші акумулятори.
КОНЦЕРТ З НАЙБІЛЬШ ДЕФІЦИТНИМИ КВИТКАМИ
На святі якось випадково почув чужу розмову. Люди обговорювали, де їм вдалося побувати під час чотириденного святкування: і там, і там, і тут. «А от на великий концерт Свята танцю так і не потрапив. Пізно схаменувся, там квитки давно закінчилися». Так, шкода, але місткість Стадіону «Калев», на якому відбувалися три великих танцювальні концерти, – лише 12 тисяч глядачів.
Важко описати те, що відбувалося на цьому концерті, коли тисячі і тисячі танцюристів у різноманітних народних костюмах, сотні гімнастів і гімнасток в яскравих трико, підпорядковані загальному задуму хореографів, танцюють, безперервно змінюються, формуючи фігури, які рухаються і видозмінюються.
У фіналі за традицією був естонський народний танець «Тульяк». Про що він? Ну а про що все мистецтво? Про кохання... До фінального танцю на сцену, тобто на поле стадіону і бігові доріжки, вийшли всі учасники концерту – більше десяти тисячі танцюристів і гімнастів. Кода концерту була такою, що глядачі довго аплодували, не бажаючи визнавати, що концерт закінчився.
Грозове небо, хмари, періодично починався досить відчутний дощ. Але ніхто не думав йти з цього концерту. І – жодної парасольки. Вони від початку заборонені за умовами. У кращому разі – дощовик. А усі парасольки акуратними рядами були складені біля входу на стадіон, і без будь-яких номерків. Йдучи з «Калева», кожен підходив до свого ряду і просто забирав свою парасольку. Адже це так просто.
СИНЬО-ЖОВТА ЗАЗДРІСТЬ ДО БІЛО-ЧОРНО-СИНЬОГО СВЯТА
Ну і фінальний концерт, заявлена тривалість якого була сім годин, з 14:00 до 21:00. Але багато пісень виконувалися «на біс» і тому в реальності концерт закінчився лише близько десятої вечора (бо завтра – на роботу; така естонська ментальність: добре діло утіха, коли ділу не поміха).
Може здатися, що шоу такої тривалості просто неможливо витримати від початку до кінця. Але річ у тому, що у цього концерту свій особливий ритм і особливі умови. По-перше, лише перші сектори Співочого поля, найближчі до сцени, обладнані сидячими місцями. А далі – зона самоорганізації. Слухачі розстеляють свої килимки, ставлять свої складні стільці чи дивляться концерт стоячи. Але у будь-який момент можуть сісти (прилягти), відпочити.
Та й концертні номери перші дві третини концерту подаються дрібними блоками з 15-хвилинними перервами. Цей час іде на те, щоб одні учасники зійшли з величезної сцени, а інші її заповнили. Враховуючи розміри сцени, постійно дивуєшся, як швидко, чітко й організовано це відбувається. Ну і по периметру поля знаходяться різноманітні пункти харчування, сувенірні лавки. Тому завжди знайдеться, на що витратити десяток хвилин перерви.
Окрема, найбільш зворушлива частина концерту – виступ зведених дитячих хорів. І це не просто мі-мі-мі, а, скажімо так, високопрофесійне мі-мі-мі. Ще одна цікава деталь – спочатку викликала здивування. Оголошуючи черговий номер, раптом назвали не лише авторів пісні, диригента, але і хореографа. І, треба сказати, він свою роботу виконав на славу. Хористи не лише співали, але й пританцьовували. Від чого жартівливі пісні ставали ще більш енергійними, викликали захват публіки – «на біс».
І, звичайно ж, кульмінація концерту – його останні кілька годин, коли хори заповнюють всю сцену, простір перед нею і вже не йдуть ні на які перерви. Це дійство, від якого неможливо відірватися. Зведений хор у десятки тисяч голосів, який веде диригентська паличка. Підспівують глядачі. Тріпотять біло-чорно-сині прапори. Зграї чайок разом із поривом вітру раптом налітають з моря. Їхні крики легко і природно, з волі вищого диригента, вплітаються в спів, додають йому якоїсь неземної органіки... У ці хвилини особливо гостро відчуваєш щастя народу, який зумів вижити (в такому оточенні, між такими імперіями), зумів створити і зберегти свою державу. І пам'ятає про свої витоки.
У ці миті на цьому святі кожен, напевно, відчуває себе трохи естонцем. Але при тому і мимоволі відчуваєш білі заздрощі. Тобто у моєму випадку – жовто-синіх заздрощів. Уявляєш – а де в Україні могло би бути таке свято, таке Співоче поле. На Тарасовій горі? На дніпровських схилах у Києві? У Пирогові?
Уявляєш, які пісні в якому місці концерту могли/повинні були б звучати. "Цвіте терен", "Ой чий то кінь стоїть", "Стоїть гора високая", "Соловей щебече", "Ти ж мене підманула", "Як служив же я у пана", "Комарик та й на мусі оженився". Ну і, звичайно, гімн на початку. А в кінці – "Реве та стогне Дніпр широкий" і "Боже великий, єдиний". Дата свята – можливо, літня, між Днем Конституції і Днем Незалежності, а може, враховуючи наш спеку, краще у травні – ближче до Дня вишиванки. Адже, заради правди, наприкінці XIX – на початку XX століття в Україні були спроби організувати досить масові свята пісні. Але їм за Імперії не дали розвинутися. Все обрубали...
А нам сьогодні таке національне, загальнодержавне свято вкрай необхідне.
Олег Кудрін, Таллінн
Фото і відео автора
