Нові лідери й нова реальність Євросоюзу
Європейський саміт, що відбувся у Брюсселі з 30 червня по 2 липня, розгортався драматично. Зрозуміло, що дискусії між главами держав та урядів проходили кулуарно, не на очах, і журналістам діставалися лише «вершки» дійсно тектонічних процесів.
Інакше ніж глобальне потрясіння не можна сприймати крах концепції «Spitzenkandidat» (“Провідний кандидат” ) – коли європейські лідери відмовилися робити призначення на основі результатів виборів. Тобто відмовилися обирати головних чиновників Євросоюзу з числа політиків, які є лідерами партій, що набрали найбільшу кількість голосів під час Європейських виборів. Таке правило не прописано в засадничих законах ЄС, але в 2014 році воно стало «прецедентом» – саме на такій основі президентом Єврокомісії був призначений чинний її керівник Жан-Клод Юнкер.
Цього разу правило не спрацювало. Ще й тому, що за результатами виборів була зруйнована монопольна колись перевага Європейської народної партії. Це призвело до запеклого протистояння у боротьбі за позицію президента Єврокомісії між «провідними кандидатами» від ЄНП та від Європейських соціалістів – німця Манфреда Вебера та голландця Франса Тіммерманса відповідно. Годі й говорити, що така міжпартійна боротьба не могла уникнути «збігу вібрацій» із певними національними інтересами та індивідуальними пріоритетами окремих країн ЄС. У результаті реальністю стало те, що жоден із них не отримав головних керівних посад у європейських інституціях.
МАРАФОН ТА ПРОМІЖНИЙ ФІНІШ
Цей саміт, здавалося, не завершиться ніколи. Критерії президента Франції Емманюеля Макрона щодо гендерного, регіонального та професійного балансу, політичні симпатії канцлера Німеччини Ангели Меркель, несподівано активна позиція прем’єра Болгарії Бойко Борисова, демарш країн Вишеградської групи проти запропонованого «пакету» кандидатів, невтомні індивідуальні консультації фактично з кожним лідером президента Європейської Ради Дональда Туска, оптимізм хорватського прем’єр-міністра Андрєя Пленковича, інтелігентна наполегливість нідерландського прем’єра Марка Рютте, консультації в форматі «трійок», «п’ятірок», знову двосторонні консультації – події розгорталися одна за одною, як у калейдоскопі.
Нескінченна ніч останнього дня червня, втомлені ранкові новини – не домовилися. Припинення саміту (живі ж люди!) та знов його поновлення, журналісти, які засинають просто на робочих столах, ще одна перерва на консультації вже першого числа, знову оголошення – не домовилися. Оголошення ранкового скликання на 2 липня, прибуття, засідання, яке плавно перетікало у діловий обід. Сарказм на сторінках головних європейських таблоїдів – мовляв, цей саміт став найдовшим в історії ЄС, тож вже досяг, принаймні, одного видатного результату.
Нарешті, прес-конференція Туска. «Ми встигли вчасно, до першої сесії Європарламенту. Всі лідери погодилися з представленим пакетом кандидатів», – зазначив він. І додав: «Це забрало у нас три дні. У 2014 році для досягнення такого консенсусу нам знадобилося три місяці».
Коли були озвучені імена, стало зрозумілим – ніхто не вгадав – ані журналісти, ані експерти. Серед кандидатів на ключові посади й натяку не було на «Spitzenkandidaten». З регіональним балансом також якось не склалося – представників країн Центральної та Східної Європи з числа «нових» членів ЄС серед представлених кандидатів немає. Натомість, був дотриманий «перфектний» гендерний баланс – дві жінки, два чоловіка. Професійні якості також сумнівів не викликають.
Посаду президента Єврокомісії запропоновано німецькому політику Урсулі фон дер Ляєн (Ursula von der Leyen), чинному міністру оборони Німеччини. Посаду президента Європейської ради отримає представник Бельгії, прем’єр-міністр цієї країни Шарль Мішель (Charles Michel). На пост Високого представника ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки лідери ЄС висувають колишнього міністра закордонних справ Іспанії та колишнього президента Європарламенту Жозефа Борелла Фонтеллеса (Josep Borrell Fontelles). Чинна директор-розпорядниця Міжнародного валютного фонду Крістін Лагард (Christine Lagard), якій було запропоновано позицію голови Європейського центробанку, також не потребує зайвих представлень.
ПЕРЕВАГИ Й РЕАЛІЇ
У кожного з цих людей є сильні сторони й до кожного можна поставити запитання. Наприклад, при тому, що Урсула фон дер Ляєн очолює оборонне відомство провідної країни НАТО, саме за її керівництва з’явилися критичні повідомлення у німецьких ЗМІ та серед експертного середовища щодо тривожних тенденцій зниження бойових спроможностей Бундесверу, зокрема, в контексті протидії новим гібридним загрозам. Саме Урсула фон дер Ляєн займала обережну позицію щодо вимоги американських союзників про збільшення оборонного бюджету Німеччини – мовляв, важливим є не розмір бюджету, а результат у вимірі боєздатності військ.
Шарль Мішель, який тривалий час очолює уряд Бельгії, безумовно, має величезний досвід пошуку компромісу. Оскільки «варився» у строкатому політичному ландшафті Королівства, з його «правими», «лівими», «зеленими» та «різнокольоровими», і головне – у «зшиванні» валлонської та фламандської спільнот країни, які дедалі більше дивляться у різні боки. Наскільки успішним є цей пошук компромісу – це інше питання.
Якщо Шарль Мішель буде затверджений на посаді президента Європейської ради, він полишить позицію бельгійського прем’єр-міністра у розпал чергової політичної кризи. За підсумками парламентських виборів, які у Бельгії відбулися паралельно із Європейськими виборами, ліберальний «Рух реформ» Шарля Мішеля на федеральному рівні посів лише четверту позицію, майже «в чисту» програвши фламандським націоналістичним партіям та відкривши очевидну перспективу для формування нової урядової коаліції. Саме Шарль Мішель подавав Королю Бельгії прохання про відставку ще до виборів, оскільки не міг знайти порозуміння з націоналістами в бельгійському парламенті.
При цьому Європейська рада, яка є форумом амбітних лідерів, обтяжених, окрім загальноєвропейських цінностей, ще й національними інтересами своїх країн, є не найпростішою ареною для пошуку компромісу. Тим більше, що у цьому випадку не буде поруч «вищого» арбітра в особі вінценосного монарха, в жилетку якого можна було поплакатися у важку хвилину. Але, враховуючи важливість європейського проекту, Шарлю Мішелю варто побажати лише успіху – і жодних сліз.
Жозеф Борелль (Josep Borrell Fontelles) є визнаним патріархом європейської політики й дипломатії. У свої 72 роки він володіє настільки глибоким політичним досвідом, що дозволяє собі доволі ризиковані політичні заяви. Наприклад, критику на адресу Ізраїлю та заклик до одноосібного визнання Євросоюзом державності Палестини.
Наприкінці травня він спричинив дипломатичний скандал із Росією, назвавши її «старим ворогом» Іспанії, втім, уточнивши згодом, що мав на увазі відродження СРСР, що втім, суті не змінює.
Йому належить доволі резонансне висловлювання на адресу Сполучених Штатів, мовляв, їхня політична стабільність ґрунтується на єдиній мові та на тому, що ця країна має замало власної історії.
При цьому він же закликав ЄС консолідувати зусилля проти російської загрози та забезпечити свободу судноплавства в Азовському морі.
Одним словом, зовнішньополітичну структуру ЄС може очолити самодостатній дипломат, який має часто різновекторні погляди, які ще можна назвати широким політичним світоглядом, та гострим язиком. Ці обставини говорять про здатність нового Високого представника ЄС дещо «струснути порох» із зовнішньої політики ЄС та надати їй новий імпульс.
Щодо Крістін Лагард, яка вже припинила виконання обов’язків на посаді в МВФ після пропозиції очолити Європейський центробанк. Як уже говорилося вище, вона не потребує додаткових рекомендацій, особливо в Україні, урядовці й політики якої мають довгу та строкату власну історію відносин як із пані Лагард, так і з МВФ у цілому.
Під час прес-конференції 2 липня, за підсумками історичного саміту ЄС, журналісти прямо запитали Дональда Туска – чи не вбачає він певних національних впливів у призначенні Крістін Лагард на посаду керівника головної європейської фінансової установи. Відповідь була однозначною. «Я знаю пані Лагард багато років – і абсолютно впевнений, що вона буде незалежним керівником Європейського центробанку», – сказав тоді Туск.
Треба відзначити, за всю історію головування в Європейській раді Дональд Туск, практично, не помилявся у власних оцінках. Новому президенту Європейської ради було б доцільно прагнути такого ж результату.
ВСЕ ЦЕ НЕ ПРО УКРАЇНУ. ПРИНАЙМНІ, ПОКИ ЩО
Часто доводиться чути оцінки, наскільки призначення в Євросоюзі, або вибори та зміна еліт в окремих країнах-членах є важливими для України. У цьому є своя логіка, але вона хибна. І в Євросоюзі, й у європейських країнах, навіть та особливо – у сусідніх країнах, про Україну думають лише у вимірі власних інтересів. Не будемо говорити – це добре чи погано, тому що це нормально. Про Україну треба думати, передусім, самим українцям.
З цієї точки зору саміт ЄС не приніс неприємних сюрпризів. Більше того, він абсолютно точно відобразив політичні реалії та тенденції, якими нині живе Європейський Союз.
У грудні минулого року відбулася чергова Мюнхенська конференція з безпеки, під час якої було зламано багато списів довкола «європейської оборони» та «незамінності НАТО». Фрау Урсула фон дер Ляєн запам’яталася двома позиціями, про які вже розповідав Укрінформ. По-перше, вона підтримала ідею про те, що НАТО має відігравати ключову роль у вирішенні проблем європейської безпеки. А по-друге, доволі тверезо розвинула тезу «стратегічної автономії» Євросоюзу в тісному альянсі з НАТО як засобу не лише виконання специфічних функцій із використанням «м’якої сили» Євросоюзу, але й з точки зору справедливого розподілу навантаження у витратах на оборону та безпеку.
Якщо згадати інтенсивну риторику довкола «європейської оборони», про програму PESCO, створення Оборонного фонду ЄС та інші ініціативи, які просувалися як Єврокомісією, так і на рівні вищих керівників держав Євросоюзу протягом останнього року, призначення німецького урядовця з поміркованою та компромісною позицією у цьому питанні виглядає цілком логічним. Вона, як міністр оборони, усвідомлює стратегічний характер загроз, які виходять, зокрема, від непередбачуваної поведінки «кремлівських старців», та підтримає заходи щодо їх стримування. З іншої точки зору – вона ж зможе відобразити суто німецьку налаштованість на пошук компромісних рішень для найгостріших ситуацій у відносинах із тією ж Росією.
Важко сказати, чи влаштовує це Україну, особливо остання теза щодо компромісів. Але очевидно, що саме такий підхід – стримування й діалогу – дедалі більше є домінуючою тенденцією ЄС у відносинах із Росією. Саме такий принцип – стримування й діалогу – покладений також і в основу політики НАТО. Тож компромісна фігура Урсули фон дер Ляєн виглядає абсолютно адекватною одразу у кількох вимірах, включаючи необхідність зміцнення партнерства між ЄС і НАТО у сферах оборони й безпеки та уникнення, за будь-яку ціну, дублювання функцій або навіть конфліктності між ними.
У цю ж концепцію «вписується» призначення головним європейським дипломатом Жозефа Борелля, який, при солідному досвіді дипломатичної та парламентської роботи, залишається доволі розкутим у власних поглядах, в тому числі, стосовно сучасних «центрів сили» – будь-то США, Китай чи Росія. Такий підхід відповідає прагматичним зусиллям Європейського Союзу посилити свій політичний та економічний вплив у світі.
Що стосується Шарля Мішеля на позиції президента Європейської ради – він виконає свою організаційну роль. Можна припускати, що його політична гнучкість відповідає вже інтересам національних лідерів ЄС, оскільки посилення ролі національної політики йде пліч-о-пліч із будь-якими ідеями щодо координації зусиль у рамках Євросоюзу.
Україні варто усвідомлювати: все це – не про нас. Євросоюз ставить перед собою зараз глобальні завдання, в яких Україна та вся ситуація довкола неї є лише частиною, невеликою частиною загальної міжнародної мозаїки.
Нам, українцям, було б доцільно послідовно рухатися вперед вже обраним шляхом, на який ми ступили після 2014 року, коли час розділився на «до» та «після» російської агресії. Зміцнювати відносини з Євросоюзом, цінувати його довіру, перетворюватися на частину ширшої Європи, передусім – ментально. І при цьому зберігати національну ідентичність, боротися за власну свободу та суверенітет.
Національна ідентичність – це обов’язкова умова для того, щоб досягти будь-яких успіхів на шляху європейської інтеграції. Тому що повага оточуючого світу розпочинається з поваги до себе, не залежно від того, стосується це людини чи держави. Це універсальне правило, яке не знає винятків.
Дмитро Шкурко, Брюссель
