500 днів великої війни: історії про втрачене дитинство
500 днів тому, 24 лютого 2022 року, українці прокинулися раніше, ніж просигналили їхні будильники. Відтоді Україна опинилася на межі гуманітарної катастрофи. 5,4 мільйона дорослих і дітей змушені були залишити свої домівки й шукати безпечного прихистку, прихопивши з собою лише надії у найближчому майбутньому повернутися в рідні стіни.
Близько 4,1 мільйона дітей в Україні потребують негайної допомоги, оскільки війна позначилася як на їхньому ментальному здоров’ї та можливості навчатися, так і на фінансовому становищі їхніх родин.
За словами Голови Представництва ЮНІСЕФ в Україні Мурата Шахіна, саме діти сьогодні є однією з найбільш вразливих категорій населення.
«500 днів війни стали найважчим випробуванням для українських дітей. Її вплив матиме довготривалі наслідки. Але попри все, право дитини бути здоровою й захищеною, мати доступ до освіти та можливості розкривати свій потенціал, хоч де б вона перебувала, залишається незмінним. ЮНІСЕФ робить усе можливе, щоб зберегти дитинство для української малечі. Дитячий фонд ООН усіляко підтримує партнерів у їхніх ініціативах, спрямованих на розвиток молодших поколінь. Дитинство не можна поставити на паузу, як і прагнення та мрії дітей. Тому ми повинні зробити все, що від нас залежить, щоб війна не відібрала в них найважливіші роки життя й не позбавила майбутнього», – зазначив Мурат Шахін.
Укрінформ публікує історії, які розповідають про те, якої нещадною є війна до дітей та їхніх мрій.
«БЕРІТЬ ДИТИНУ, І НЕ ОДНУ»
Внаслідок обстрілу автоколони з цивільними загинули батьки шестирічної Поліни. Хрещена мама дівчинки взяла її під опіку, а ЮНІСЕФ підтримав родину фінансово.
25 вересня 2022 року поблизу Куп’янська на Харківщині під обстріл потрапила колона цивільних автомобілів – сім’ї з дітьми намагалися вибратися на підконтрольну українському уряду територію, проте потрапили в засідку. В одному з автомобілів їхала шестирічна Поліна з батьками.
Дорослі загинули від поранень, а дівчинці вдалося вижити. Її врятував випадок: водій машини, проїжджаючи повз розстріляну автоколону, почув дитячий плач. У машині з Поліною та її батьками було ще двоє дітей – 13-річна дівчинка та дворічний хлопчик. Чоловік витягнув малечу з потрощеного авта й відвіз назад у Куп’янськ.
Поліна разом з близькими, які нею опікуються
«Мати Поліни була моєю двоюрідною сестрою, а Поліна – моя похресниця. В той день [коли розстріляли колону] мені повідомили, що їхня родина була там. Ми почали шукати. За тиждень дізналися, що Полінка вижила, а її батьки – ні», – розповідає Наталія, хрещена мама Поліни.
Наталія та її чоловік мають трьох доньок: 15-річну Ксенію, 8-річну Олександру і дворічну Марічку. Родина проживає в Барвінковому Харківської області. Коли почалася війна, містечко сильно обстрілювалося, адже лінія фронту пролягала за два кілометри від нього.
Маленька Поліна допомагає своїй хрещеній
«Сумнівів щодо того, чи забирати Поліну, не було. Ми поїхали в Куп’янськ за нею, хоча органи опіки нас відмовляли, адже місто було окуповане. Але ми раді, що не побоялися і зробили це», – ділиться спогадами Наталія.
Втрату батьків Поліна переживає важко, проте своїх емоцій вона не виявляє, тримає все в собі.
«За пів року Полінка в нас жодного разу не плакала. Ми намагалися поговорити з нею про батьків, але вона попросила не порушувати цю тему. Вона дуже болюча для неї», – пояснює Наталія.
Поліна називає жінку хрещеною, а сестричок – подружками. Говорить, що вони добре проводять час разом: грають у ляльки, катаються на велосипеді, гуляють.
Поліна, яка втратила батьків внаслідок обстрілу колони машин
«Я часто танцюю, люблю слухати музику. В майбутньому мрію стати балериною. Вони гарно крутяться, я теж так умію», – розповідає шестирічна Поліна.
Попри війну та пов’язані з нею труднощі, Наталія з чоловіком Віталієм планують усиновити ще одну дитину – мріють про хлопчика. Людям, які теж замислюються над усиновленням, жінка радить: «Беріть дитину, і не одну».
13-РІЧНА ІЛОНА ОСИРОТІЛА ЧЕРЕЗ ВІЙНУ, І СТАРША СЕСТРА ВЗЯЛА ЇЇ ПІД ОПІКУ
18 серпня 2022 року ракета влучила в житловий будинок у Краснограді Харківської області. Всередині були 13-річна Ілона та її батьки. Дорослі загинули на місці, а дівчинку вибуховою хвилею винесло з будинку на подвір’я. Вона вижила, але отримала численні травми.
Старша сестра Ілони Даяна проживала окремо від родини. Дівчина працює медсестрою, тож часто стикалася з людьми, які постраждали внаслідок бойових дій.
Ілона, 13 років (праворуч), старша сестра Ілони Даяна, 22 роки (ліворуч)
«Мій найбільший страх був, що війна прийде в наше місто і що влучить ракета. На жаль, цей страх став реальністю для нас. Усе відбувалося швидко, часу переживати втрату не було. Ілона отримала травми, перелом ноги, і я відвезла її до Харкова. На наступний день я поховала батьків», – розповідає 22-річна Даяна.
Хоча з дня трагедії минуло менше року, Ілона намагається повернутися до звичного життя. Вона говорить про батьків із теплом у голосі та усмішкою. Згадує, що батько був дуже працьовитим, постійно щось лагодив власноруч. Мама захоплювалася садівництвом.
«До війни наша родина була великою – мама, тато, я і сестра. Зараз ми залишилися вдвох [з сестрою]. Вона в мене дуже хороша», – ділиться 13-річна Ілона.
Сестри Даяна та Ілона Коваленки на подвір’ї свого будинку, який було зруйновано ракетою
Будинок зруйновано вщент і відновленню не підлягає. Тож Ілона залишилася без житла. До того ж на неї, сироту, чекало влаштування до інтернату. Але старша сестра Даяна не могла цього допустити, тож взяла її під опіку.
Партнер Даяни підтримав її рішення, і тепер Ілона проживає з ними. Сестри проводять разом багато часу – гуляють містом, грають в ігри, дивляться фільми, навчаються. А завдяки грошовій підтримці від ЮНІСЕФ Даяна має змогу купувати для молодшої сестри одяг, взуття, а також відправити її до психологічно-реабілітаційного табору.
«Я зрозуміла, що це єдиний варіант. Що я не зможу її нікуди відпустити. Це моя сім’я», – впевнено говорить Даяна.
«ЗАТОПЛЕННЯ ТА ВІЙНА ВКРАЛИ МОЇ МРІЇ»
Ілля ніколи не подорожував потягом. Зруйнування греблі Каховської ГЕС зробило йому такий гіркий подарунок. В очікуванні евакуаційного поїзду, Ілля зі сльозами згадує про бабусю, яка залишилася у Херсоні.
Ілля, 11 років, у точці «Спільно» на Херсонському залізничному вокзалі
Він радіє тому, що нарешті вперше за півтора року вийшов за межі свого двору. Але починає плакати, коли згадує про бабусю, яка залишається у затопленому Херсоні.
«В мене була мрія поїхати на велосипеді до моєї бабусі. Вона живе в іншому районі, в Холодній Балці. Туди ще вода не добралася, але дорогу затопило. Затоплення вкрало мою мрію. А до того війна зламала мої плани, тому що під час обстрілів я боявся виходити на вулицю. А ще боявся, що в заправку біля нашого дому влучить осколок, вона вибухне і я помру», – описує червневі події хлопчик.
Фотографія Іллі з малюнком, на якому написано "Херсонщина єдина"
З початку повномасштабного вторгнення через обстріли та загальну небезпеку життя Іллі та його молодшого брата, трирічного Тимофія, було ізольованим. «Навіть зараз для синів незвично, що навкруги багато людей та галас. Вони нікуди не ходили весь цей час», – говорить їхня мати, 38-річна Люба, поки діти складають пазли в дитячій точці «Спільно» від ЮНІСЕФ на миколаївському залізничному вокзалі.
Ілля, 11 років, у точці «Спільно» на Херсонському залізничному вокзалі
Люба та її чоловік разом із дітьми пережили в Херсоні період сильних обстрілів, але затоплення все ж вигнало їх із дому. «Це сумна іронія: навкруги нас вода, а вдома води немає. Проблеми з водопостачанням можуть затягнутися на все літо», – жінка пояснює, що з дітьми без питної води у спеку та в умовах затоплення це літо пережити було б майже неможливо. Сім’я сподівається, що за місяць ситуація покращиться і вони зможуть повернутися додому.
СХОВИЩЕ, ДЕ ЗАВЖДИ Є ЧИМ ЗАЙНЯТИСЯ
За останній рік школа Марії двічі змінювалася до невпізнаваності. Навесні минулого року вона була зруйнована під час жорстоких боїв за Ірпінь. У ліцеї згорів дах, тому дощ і сніг безперешкодно потрапляли аж у підвал і все внутрішнє оздоблення зіпсувалося. А вже влітку груди цегли та битого скла перетворилися на сучасний навчальний простір. Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) відремонтував ірпінський ліцей «Мрія» та облаштував у ньому комфортне й безпечне сховище. Зараз після ремонту школа знову приймає дітей.
13-річна Марія на уроці у відбудованій школі
«Був період, коли я думала, що моя школа закрилася назавжди. А зараз я пишаюся тим, якою вона стала гарною та зручною», – 13-річна Марія з радістю проводить екскурсії своєю школою для всіх, хто потрапляє в неї вперше. Дівчинка навчається в сьомому класі, і свій графік їй усе ще доводиться коригувати через війну. В дні, коли на Київщині існує загроза обстрілів, Марія залишається вдома. Шлях до школи та на прогулянки вона обирає такий, щоб оминати заміновані ділянки, а під час повітряних тривог переходить на уроки у сховище.
Марія у сховищі школи, відбудованої ЮНІСЕФ
«Тривоги доволі часто. І спочатку, коли ми спускалися, всі були в паніці. А потім усі сідають, заспокоюються і просто спілкуються або граються. Порівняно з іншими школами, наше укриття просто чудове, бо тут завжди є чим зайнятися», – запевняє школярка.
В ірпінському ліцеї сьогодні є навіть два сховища, де діти можуть почуватися в безпеці. Після припинення активних бойових дій на Київщині до міста повернулися сім’ї, які тікали від обстрілів, а також переїхали люди з територій, де й зараз точаться бої. Тож кількість учнів у ліцеї «Мрія» зросла.
Ліцей на етапі відбудови
«До війни в моїй школі було дві тисячі дітей, а зараз – уже понад три», – говорить Маша і додає, що і в її класі є діти з родин, які втекли від бойових дій на сході України.
Марія стоіть посеред шкільного коридору
Щоб усі учні могли сховатися в разі небезпеки, у школі укріпили частину першого поверху, закривши вікна бетонними блоками. «За цими блоками – вікна нашої школи. Це для безпеки всіх учнів, захисту від ударів. До 24 лютого я б ніколи не могла подумати, що школа може бути небезпечним місцем. Тут вчителі, тут друзі, тож вона, навпаки, мені здавалася дуже безпечною», – пояснює Марія. Дівчинка зізнається, що рада наявності у її школі сховищ, адже це означає, що вона може відвідувати уроки, а не займатися онлайн.
Кабінет у школі, зруйнованій під час боїв за Ірпін
«Через війну моя школа була зруйнована майже вщент. Коли дізнаєшся, що школа постраждала, дуже переживаєш. У мене були побоювання, що я більше ніколи не зможу ходити в цю школу, адже я її дуже люблю, дуже звикла до неї. Я хотіла повернутися, побачити своїх однокласників, вчителів, навіть тих, кого до війни не дуже любила», – розповідає школярка.
Ліцей на етапі відбудови
Родина дівчинки виїхала з Ірпеня на початку вторгнення. Тож про те, що її школу зруйновано, вона дізналася зі шкільного чату. А коли повернулася до міста, спостерігала, як школу відбудовують до нового навчального року та раділа кожному відновленому класу.
«Я Б ХОТІЛА ПОВЕРНУТИСЯ ДО ДИТСАДКА. МЕНІ ТАМ ПОДОБАЛОСЯ СПАТИ, ПОДОБАЛИСЯ МАКАРОНИ НА ОБІД, У МЕНЕ ТАМ БУЛА ПОДРУЖКА»
Маленька Мілана не відвідує дитсадок понад рік. Вона сумує за своїм ліжечком у групі, іграми з подругами в «живому куточку» та уроками малювання. Родина шестирічної дівчинки живе у Херсоні – в районі, який часто обстрілюється. Війна обмежила світ дитини стінами її будинку. Дитсадок Мілани зруйновано снарядом. Єдині діти, яких вона зараз бачить, – це її брати та сестри. За ліжко їй іноді служить матрац у підвалі, а помалювати вона може тільки з мамою.
6-річна Мілана
«Я б хотіла повернутися до дитсадка. Мені там подобалося спати, подобалися макарони на обід, у мене там була подружка. А ще б мені було цікаво піти до школи. В мене є нова гарна сукня, я її ще не вдягала. То хотіла б у ній піти на перший дзвоник», – описує свої мрії дівчинка.
«У мене велика родина: шестеро дітей, п’ятеро з яких неповнолітні. Всім їм дуже бракує школи, садочка, соціалізації, спілкування та занять. Я б дуже хотіла, щоб садочок знову відкрився. Але ми не знаємо, що буде завтра, тож живемо одним днем», – додає Євгенія, мати Мілани.
Мілана зі своєю 3-річною сестрою
Родина за останній рік відпрацювала алгоритм дій у разі обстрілу: старші діти відповідають за молодших, батьки беруть найнеобхідніші речі, потім усі разом швидко спускаються у підвал будинку. Під час перших сильних обстрілів дівчинка постійно плакала та подовгу не могла заспокоїтися. Щоб полегшити її емоційний стан, мама Євгенія взяла в сім’ю цуценя.
«Ми взяли для Мілани собачку Ральфа, щоб вона була відповідальна за нього. Тепер під час обстрілів вона стежить, щоб Ральф не загубився, щоб із ним усе було гаразд. І відтоді Мілана перестала лякатися», – усміхається Євгенія, дивлячись, як її діти бавляться із домашніми улюбленцями.
Вдома діти грають у настільні ігри, малюють, ліплять із пластиліну та допомагають мамі в хатніх справах. У пригоді їм часто стають дитячий садок онлайн НУМО та домашній ляльковий театр «Іскорки суперсил» від ЮНІСЕФ та Міністерства освіти і науки України. Євгенія пояснює, що дружні стосунки в сім’ї сприяють стабілізації емоційного стану дітей під час війни. Але родина не може замінити їм навчання у школі та дитсадочку. Найбільше від закриття освітніх закладів потерпають її молодші дочки. Адже старші хлопці підключаються до онлайн-уроків, тоді як заміни дитячому садочку немає.
«Найменших дівчаток мені дуже шкода, оскільки до садочка по Zoom не під’єднаєшся. Вони ще дуже маленькі для онлайну. А вдома їм бракує занять із розвитку, спортивних ігор, танців та просто компанії інших дітей, – розповідає Євгенія, поки дівчата розкладають олівці та фломастери, щоб намалювати її портрет, та додає: – Є відчуття, що через війну вони втратили цілий рік свого дитинства».
ЮНІСЕФ в Україні
Фото надані ЮНІСЕФ в Україні
