30 років тому в Україні була відновлена ще не визнана Українська автокефалія

Цей рік, 2019-й, дивовижно щедрий саме на автокефальні дати. Він ніби ретроспективне кіно про те, як ми йшли до своєї церкви.

Це і рік отримання Томосу. (І, відповідно, все у цьому літургійному році відбувається вперше. Всі головні свята церковного календаря особливі, бо вони перші після здійснення сторічної мрії).

І сторіччя першого закону УНР про автокефалію.

І сторіччя служби першої україномовної літургії. Тоді в Печерській церкві на першій україномовній літургії регентував сам великий Леонтович.

І сторіччя створення першої української дипломатичної місії в Царгороді, куди уряд УНР відправив посла для перемовин із Вселенським престолом.

І тут посеред літа є ще одна річниця. Важлива. 30 років тому в Україні була відроджена Українська автокефальна Православна Церква (її об’єднання із Київським патріархатом, як, власне, і заснування останнього, відбулося пізніше).

Це була ще радянська Україна. До прийняття Декларації про державний суверенітет України залишався рік, а до прийняття Акту проголошення незалежності України - ще два роки. Верховна Рада Української Соціалістичної республіки 11 скликання доживала останні дні, а покійний Чорновіл тільки-но створив Народний Рух України, а в Україні вже активно готувалася автокефалія.

З зими 1989 року за підтримки проукраїнських сил у Києві почав діяти ініціативний комітет із відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Україні. Його основною метою було відродження УАПЦ та реєстрація громад Церкви.

Відновлення української автокефалії відбулося раніше, ніж постала українська держава. І пояснення цього швидше містичне. Вона стоїть не лише на крові та приниженнях тисяч мучеників за віру, вона підкріплювалася їхніми молитвами за духовну незалежність. Хай агностики сприймуть цей аргумент як надприродну силу спільного сторічного бажання, здатного зсувати гори радянського церковного тоталітаризму.

Коротко згадаємо основні етапи виборювання нашого церковного суверенітету.

Початок. 20-ті роки 20 століття. Церковна відлига в Російській імперії, коли починають висувати вимоги демократизації церковного життя і в Росії, і в Україні. Те, що почалося як спроба демократизації церковного життя від деспотизму царської влади, в Україні дуже швидко оформилося у зріле бажання автокефалії. Навіть на цьому етапі боротьба за автокефалію - це жертовна і відчайдушна боротьба вірян та простого духовенства із майже чорносотенством російського єпископату. Після того, як в Україні запанувала радянська влада, приблизно з кінця 20-х років автокефалістів фізично знищували: табори, розстріли, кримінальні справи.

Але автокефальний рух на завмирає на території Польщі.

Неможливо описати історію автокефального руху, не розглядаючи при цьому історію Польської Православної церкви аж від початку 20 століття до 1944 року. До складу міжвоєнної Польщі входили землі західної Білорусі та України. Частина сучасної України, яка перебувала під юрисдикцією Польщі, має свою цікаву історію автокефального руху. Після встановлення кордонів, у Польщі в її Православній Церкві почав підніматися український національно-церковний рух. Головним осередком автокефальних настроїв стала Волинь. І сьогоднішні автокефалісти, необтяжені упередженнями, завжди будуть вдячні Польській православній Церкві, яка отримала Томос у 1924 року і стала самостійною, але при цьому подбала про українців у своєму лоні, давши коло ЛЕГІТИМНИХ з точку зору канону українських ієрархів.

Саме завдяки цим ієрархам вдалося крізь століття зберегти не лише традицію, а й канонічну тяглість української автокефалії. Чи відомо вам, що видатний український вчений, мовознавець, перекладач з грецької української літургії, автор плану дерусифікації церкви Іван Огієнко після смерті дружини прийняв чернецтво та став монахом, а згодом українським митрополитом у Канаді. У 1960 році у Вінніпезі відбувся Акт Духовної Злуки (єднання) всіх трьох українських православних церков — Української Греко-Православної Церкви Канади, Української Православної Церкви в США та Української Православної Церкви в Екзилі (з центром у Західній Німеччині).

Ще ми могли би бути вдячні тогочасній Польщі за Полікарпа Сікорського, колишнього урядовця Української народної республіки, який емігрував до Польщі, і вже там був пострижений у монахи, висвячений на єпископа. У 1941-1944 роках він очолював Православну Автокефальну Церкву на землях України. На відміну від РПЦ, Польська церква завжди задовільняла прохання українців мати свого митрополита. Можливо тому, що, власне, сам Томос для Польської церкви намагалися здобути етнічні українці. Після завершення Другої світової війни Полікарп став першоієрархом Української Автокефальної Православної Церкви у Діаспорі. Якщо будете у Парижі, на кладовищі Пер-Лашез, то зможете вклонитися його могилі.

Палладій (Відибіда-Руденко) був заступником міністра фінансів УНР. А після поразки України - священик, монах, митрополит Польської Церкви. У 1944 році евакуювався до Німеччини, де займався організацією своєї пастви в таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині. З 1950 року - в США, де у 1951 році створив і очолював УАПЦ в екзилі (з 1954 року - під юрисдикцією Константинопольського патріарха).

Мій найулюбленіший і (як на мене) найкомпетентніший церковний історик та учасник автокефального руху Іван Власовський (помер в еміграції) так описав цей період: «В часах другої світової війни (1939-45 рр.) найвизначнішою подією в історії Української Православної Церкви було здобуття нею національного українського православного єпископату на підставі канонів Православної Церкви, з чим було зв'язано й відновлення на українських землях Української Автокефальної Православної Церкви. Коли ж, з відступом німецьких армій і поверненням на українські землі большевицької безбожної влади, ієрархи Української Автокефальної Церкви відемігрували на Захід, знову не стало на українських землях тієї Церкви, як було те в Україні й перед початком другої світової війни. Духовенство, хто з нього залишився в Україні, та вірні Православної Церкви на українських землях підпали під церковну владу Московської Патріярхії. Але Українська Автокефальна Церква на цей раз не припинила свого окремого існування. Бо ж зберіглася ієрархія тієї Церкви; з нею було й духовенство, що пішло на чужину».

Третім етапом української автокефалії варто вважати саме ту дату, яку широко святкуватиме Православна Церква України днями у Львові і те, про що ми писали раніше. Відновлення Української автокефальної церкви вже в Україні, яка постає. Історики, каноністи можуть сперечатися щодо того, наскільки вивіреною є спадкоємність новітньої УАПЦ із тією, що була у 1940-х роках у Польщі і пізніше в діаспорі, якою є роль того чи іншого ієрарха, критикувати за те, що було потім. Але, погодьмося, що це вже деталі для знавців, які є важливими лише для вузьких фахівців.

Для нас важливим є інше. 19 серпня 1989 року з юрисдикції Російської Православної Церкви разом зі своєю парафією вийшов протоієрей Володимир Ярема (пізніше став ієрархом), настоятель львівського храму Петра і Павла, який увійшов в Автокефальну Церкву. Тоді автокефальний рух почав набирати широких обертів. Під час богослужінь на парафіях УАПЦ було вирішено поминати тодішнього Вселенського Патріарха Димитрія. Це був великий день, передвісник того, що колись парафії будуть переходити сотнями.

УАПЦ так само, як і УПЦ КП, за роки незалежності гуртувало навколо себе інтелігенцію, яка бачила свій духовний шлях іншим, ніж пропонувала Москва. Вона мала цікавих священиків та ієрархів, у роботах їхніх вчених звучать дуже прості та глибокі істини. Я читала духовні заповіти та книжки обох (вже спочилих) предстоятелів Української Автокефальної Православної церкви - і Димитрія, і предстоятеля Мефодія. Це - різні за обсягом книжки, звернення та заповіти, які, втім, містять одне святе бажання: бажання Єдиної Помісної Церкви, яка перебуває у єдності зі Вселенським престолом та зі своїми православними братами.

15 грудня 2018 року Українська Автокефальна Церква увійшла до складу Помісної православної Церкви в Україні. Те, що тоді чинний предстоятель Макарій відмовився від предстоятельства у новій помісній церкві (поступившись Епіфанію), свідчить про те, що ідеали двох його попередників були для нього святими.

Обговорюючи з друзями це свято ще з моменту отримання Томосу, ми згадували тих, хто наближав його, працював на нього, але не дожив до нього у Канаді, США, Парижі, Львові та Києві. Але навіть не потрапивши на це свято на землі, усі ці монахи, священники, митрополити, псаломщики (людей деколи піддавали репресіями, висилаючи в табори цілими парафіями) все одно святкують всі наші річниці. Десь у своїх небесних палестинах. І їхню радість ми будемо відчувати і тут, у столиці, і на прийдешньому святкуванні у Львові.

Лана Самохвалова, Київ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства