Ужгородські «помагатори»: або воюєш, або допомагаєш тилу

Щочетверга в офісі «Руху підтримки закарпатських військових» в Ужгороді гуртуються «помагатори», щоби зібрати в медзаклади для захисників усе необхідне: домашню їжу, випічку, компоти, засоби гігієни, павербанки тощо. Кожен з волонтерських підрозділів везе це на свій, як вони кажуть, напрямок. Захисники люблять ужгородських помагаторів за увагу та підтримку. Адже в медперсоналу, головний обов'язок якого – лікувати за протоколом, та ще й з перевантаженням під час війни, на поранених часто не лишається емоцій. І саме волонтери запалюють в їхніх очах вогник. Кореспондентка Укрінформу провела день з помагаторами і відвідала разом з ними військових в Ужгородській міській клінічній лікарні.

БАГАТО ЛЮДЕЙ ПРАЦЮЮТЬ, ЩОБИ ВІДБУВСЯ ПОМАГАТОРСЬКИЙ ЧЕТВЕР

Із 11-ї години ранку в четвер господині починають зносити до офісу «Руху підтримки закарпатських військових» приготовану напередодні домашню їжу. Я підходжу близько 13-ї, адже дівчата радили бути, «коли вже щось набереться». На цей час набралося трохи «шуби», баняк гуляшу з квасолі, миски з капустяним салатом, таці з шитиминями (так на Закарпатті називають домашню випічку, – кажуть, солодке в госпіталях особливо люблять). Стоять, чекають великі сумки із засобами гігієни: бритвами, паперовими та вологими серветками тощо. Словом, тут збирають усе, що може знадобитися військовослужбовцям, які опинилися в ужгородських медзакладах.

Мене зустрічає волонтерка Тетяна Лешко.

 - Ходи, покажу тобі помагаторський склад, – каже.

Адже щоб відбувся кожен такий помагаторський четвер, в інші дні працює багато людей.

- Наші волонтери мають зміни в найбільших супермаркетах міста, там стоять з візками, заохочують купувати продукти та засоби гігієни для поранених. Це працює, бо якщо візки без волонтерів, вони переважно порожні. Люди байдужіють до війни, – розповідає Таня.

Збори проводять постійно, пояснює волонтерка. У вівторок помагатори узгоджують меню, з'ясовують, скільком пораненим треба рознести їжу. У середу ужгородці готують страви, а в четвер зранку починають зносити в офіс руху. В обід сюди з’їжджаються помагатори і розвозять усе необхідне по своїх напрямках. Так це працює.

- Дивись, – каже Таня, завівши мене на склад. – Тут – полички з кавою, консервами, кашами, олією, борошном... Ящики з пачками печива, чаю, сухофруктами, шоколадні батончики – всього багато. Раніше це все ми передавали на підрозділи, а тепер, слава Богу, армія цим забезпечує хлопців без волонтерів. Тож ми працюємо, щоб підтримати поранених. Якщо посеред тижня підприємці привозять нам свіжі фрукти, то хтось з волонтерів одразу ж, не чекаючи четверга, везе то в лікарні, – щоб не зіпсувалось.

«РОБИМО ВІД ДУШІ, І ВСЕ СКЛАДАЄТЬСЯ»

Повертаючись зі складу у «вітальню» рухівського барлогу (волонтери «Руху підтримки закарпатських військових» називають себе «ведмедями» – за аналогією з тотемним звіром Закарпаття, бурим ведмедем, який є на гербі регіону; отже, свій офіс називають «ведмежим барлогом», – ред.), зустрічаюсь з першою мобільною групою помагаторів. Це – Мар’яна Лошак та Євгеній Цодіков. Мар’яна й дівчата саме везуть їжу та смаколики хлопцям у психоневрологічний диспансер, Євгеній – в наркодиспансер. Ці два заклади – їхній напрямок роботи. Так, важкий, і не кожному під силу, але вони справляються.

- Тут все просто, – каже Цодіков, коли питаю в нього, чому він цим займається. – Хто може – йде воювати, хто не може – допомагає в тилу. Чогось третього немає.

Мар’яна Лошак показує «замовлення».

- Це – необхідні речі із запиту хлопців. Те, що нині дуже треба в психоневрологічному диспансері. Засоби для гігієни, вологі та сухі серветки, чай, кава, цигарки. Павербанки нам передали – веземо, кому знадобиться. Ось ще згущенку попросили цього разу. Теж купили, веземо. Ну й наїдки домашні: «шубу», курячі гомілки, гуляш з квасолі та мініпіци, – розповідає Мар’яна.

Вона зазначає, що цей важкий напрямок волонтери не одразу почали закривати, бо їздили спочатку тільки в шпиталь та міську лікарню.

- Згодом підказали, що в наркодиспансері також є кілька поранених. Ми поїхали, там, виявилося, не кілька, а 20 хлопців. У психдиспансері – також десятків зо два. Їм теж необхідна увага й повага, тому взялися закривати цей напрямок. Робимо це вже понад пів року, – додає Лошак.

Дівчата кажуть: це і важко, і легко водночас.

- Інколи буває, що після візитів довго відходимо, – ділиться волонтерка Крістіна. – Але, з іншого боку, коли бачиш, як хлопці відгукуються на твою увагу, це додає снаги приїздити знову і знову. Вони важко йдуть на контакт. От ти заходиш до кімнати, кажеш: «Добрий день, ми тут вам привезли потрібні речі, домашню їжу». А вони можуть відвертатися до стіни чи «залипати» в телефоні, повністю ігноруючи. Так відбувається під час першого, другого, третього візитів, а на п’ятий хлопці вже самі виходять з палати тебе зустрічати. Ні, ми не проходили психологічних курсів, щоб знаходити контакт з хлопцями. Просто робимо це від душі, і все складається само собою.

«РОЗНОШУ ХЛОПЦЯМ "ШУБУ", А ВІДЧУТТЯ – НІБИ "ОСКАРА"»

Волонтерка Дзвінка Білоног каже, що працювати з пораненими до моменту, коли з'явиться контакт, дійсно важко через низку факторів, але це треба робити. Ба, просто необхідно – причому не тільки військовим, а й самим волонтерам.

- Психологічна допомога на напрямку нарко- та психдиспансера – дуже специфічна. Дійсно, не завжди вдається знайти контакт. У нас немає індивідуальних палат – переважно всі в загальних. Тому не можеш звертатися окремо, мусиш залучати до спільної розмови всіх. Це і цікаво, і складно. Я, втім, завжди підходжу до людини, намагаюся подивитися в очі. Розмови заводжу на легкі теми: питаю, чи приїжджав хтось з рідних, чи тримає зв’язок з друзями, чи смакувала їжа минулого разу, чи прикрасили ялинку, яку ми їм привезли. Тобто розмови – максимально легкі, ні про що, але саме вони і систематичне відвідування спонукають військових іти з нами на контакт. І коли це відбувається, щасливі і ми, і вони, – розповідає Дзвінка.

Вона каже, що знаходить час щочетверга, щоби приїхати до хлопців.

- Це приносить мені справді велику радість. Ніби маленька річ, але я розумію, що це – величезна спільна справа задля підтримки морального духу і волонтерів, і наших захисників. Ми їм дуже потрібні в лікарнях. Їм треба бачити, що вони – не покинуті, не байдужі суспільству, що про них пам’ятають і турбуються. Це водночас наповнює кожного волонтера – мене точно! Щоразу, коли розношу хлопцям ту «шубу», виникає відчуття, що їм «Оскара» якогось несу! Бо це – не просто «шуба», це – вияв нашої поваги до них, – каже волонтерка.

Якщо ж із військовими так і не виникає контакту, волонтери не нав’язуються.

- Тоді просто бажаємо «гарного дня» і розповідаємо, як з нами можна зв’язатися. Є люди, які закриваються ковдрою і кажуть: «Вимкніть світло та вийдіть». Так, звісно, це – неприємно. Але ми приходимо знову за тиждень, тоді ще раз. І вони, зрештою, починають довіряти та спілкуватися, – говорить Дзвінка.

Крістіна розповідає, що волонтери знайшли «господарника», який тепер координує їхню роботу в психоневрологічному диспансері.

- Це – наш Іван з Тячева. Ми насипаємо їжі, а він відносить її у палати, з яких хлопці не хочуть виходити. Ще є один чоловік в наркодиспансері – він сюди потрапив після реанімації з Києва, потім його повернули в частину, тепер знову тут. Був поранений і втратив родину на Запоріжжі. Каже, що дуже сильно пив після того. Ще перед Новим роком з нами не хотів спілкуватися, а тепер ми майже друзі, – каже вона.

Волонтерки зазначають, що помагаторство у них займає не лише четверги. Буває, хлопці телефонують та просять підвезти цигарок, – тоді завозять по дорозі на роботу чи з неї.

ІЗ БАРЛОГУ – НА ВИЇЗД

У цей час до «ведмежого барлогу» приїжджає волонтер Стас. Із ним маємо їхати в міську лікарню. Зауважую, що серед помагаторів – багато жінок. Мені пояснюють: більшість хлопців воюють, а ті, хто не на війні, мають бути готові до запитань від поранених на кшталт: «А чому ти тут, а не там?» Стас зупиняється, щоби купити знайомому воїнові цигарок. Дорогою він розповідає, що давно був би «там», якби міг. Чоловік кілька років тому потрапив у важку аварію, довго лікувався, тепер знайшов себе у волонтерстві – допомагає з логістикою. В Ужгородській міській клінічній лікарні роботу помагаторів координує волонтерка Вікторія Суліма. Коли ми приїжджаємо на місце, дівчата зі Стасом доправляють привезене у відділення візочками, як у супермаркетах. Процес налагоджений добре: медсестри на рецепції махають та кажуть: «Привіт!», у коридорі зустрічає лікарняна ліфтерка, на кухні персонал поступається місцем дівчатам, які беруться розкладати наїдки порційно для палат. Доки вони фасують, Стас і одна з волонтерок розвозять гігієнічні засоби та павербанки. Разом з ними до палат почергово заходить Вікторія Суліма. Вона вітається з хлопцями, біля кожного затримується, розмовляє. Втім, особливу увагу звертає на лежачих поранених та на тих, до кого нікому приїхати.

- Знайомтесь, наш Сергійко, – каже Віка, підводячи мене до ліжка з худорлявим чоловіком з апаратом Ілізарова на нозі. – Він у нас давненько лежить, має важке поранення. Його брат також поранений, лікується в іншому медзакладі, нещодавно приїжджав до нього. Брат у трішки ліпшому стані, ніж Сергій.

Слово за словом – і Вікторія перевіряє одяг, постіль Сергія. Тоді переставляє поранену ногу і помічає пролежень на п’яті. «Але він мене не турбує», – каже чоловік. Вікторія вже за мить знаходить лікаря в коридорі та просить звернути увагу на пролежень. Згодом каже, що Сергій – з окупованого регіону. У чоловіка вже немає ні дому, ні родичів.

- Ми допомагаємо, бо бачимо в цьому потребу. Медзаклади часом не справляються, в них дуже великий наплив поранених. Їжа – мінімум, що можемо дати. Хоча тут і так добре годують. Хлопцям важливо, що ми приходимо їх просто провідати. Тому сенс зовсім не в їжі, ні! Сенс – у взаємопідтримці. Вони для нас, а ми для них стаємо ніби рідні. Постійно на зв’язку, навіть коли вони виліковуються і повертаються додому чи на позиції. А з тими, хто ще тут, зв’язок ще міцніший. Комусь потрібна стрижка – приходять наші дівчата-перукарі. Є група водіїв, які возять хлопців до банку, на ВЛК, у військкомат вирішувати поточні питання. У нас є стоматолог, який безкоштовно лікує хлопцям зуби. Є дівчата, які шиють чи перешивають для них одяг. Це справді велика і постійна робота. І тому я запрошую долучатися усіх – робити, що вміють. Вмієте шити – дзвоніть! Чи, може, ви вмієте гарно малювати та проводити майстер-класи, арттерапію – дзвоніть! Якщо співати вмієте – теж дзвоніть! Ми всіх прилаштуємо, – говорить Вікторія.

У ГОСТІ ДО «ГРУЗИНА» ТА ВЕСЕЛИХ ХЛОПЦІВ

- Зараз підемо з вами в «найвеселішу» палату, до «Грузина» та хлопців, – каже вона.

Заходимо. Тут, як і в кожній з палат, ще стоїть маленька ялинка, на стінах – дитячі малюнки, на ліжках – гірлянди та іграшки «гуси-обнімусі». Такий собі «ефект домашньої атмофсери». У палаті – п’ятеро поранених. У кожного – складна історія (тут, утім, простих і не буває). Але всі при зустрічі з волонтерками усміхаються, обіймаються та жартують. Поки дівчата розносять домашні наїдки й солодощі, Віка інформує хлопців, кому з них о котрій годині слід спуститися вниз, щоби водій відвіз до стоматолога. У «Грузина» – апарат Ілізарова на лівій руці. Вікторія вкладає йому в долоню гумову фіолетову корову – її треба стискати, щоби розробляти м’язи. Військовий відставляє ту іграшку й віджартовується, мовляв, «от якби ж то не фіолетову корову стискати, то на поправку явно пішов би швидше!» Чоловіки підтримують його дружнім реготом, а дівчата попереджають жартома: «От договоришся ти в мене – оженю!»

- Ми перед Новим роком жартома сфотографували «Грузина» в новорічному червоному плащі та шапочці й зробили допис, що «розшукується молода дівчина з м’якими боками й пишними формами, дуже необхідно для розробляння руки пораненому військовому, звертатися до такої-то палати, на такий-то поверх», – розповідає Віка, показуючи на телефоні у військового оголошення з дружнього розіграшу.

Хоча є реальні історії, коли волонтерки одружуються з пораненими хлопцями, яких доглядають у лікарні.

- Маємо дві пари, які тут знайшли одне одного, створили сім’ї. Одна дівчина у березні має народити дитину від воїна, якого вона довго доглядала, – каже Вікторія.

«ПОКАЖИ МЕНІ ДЕСЯТЬ ПРАВЕДНИКІВ»

Уже в іншій палаті Вікторія знайомить мене з Нілою. Жінка саме миє хворого – Миколу. У нього ампутована частина ноги, травмований хребет, він уже довго не може вставати, рухатися. Ніла щоразу миє його, розтирає шкіру, робить масаж, стриже нігті. Сама вона – родом з Донеччини. Перевезла в Ужгород стареньку маму, їхати за дітьми в Німеччину не схотіла. Приєдналася до волонтерів, адже бажає бути корисною. Це – її служіння. Пораненому Миколі, батькові п’яти дітей з Дніпропетровщини, та всій українській армії в його особі загалом. Ніла миє його, усміхаючись та жартуючи з чоловіком. Микола не може відповідати, він повільно розмовляє, тому просто мовчки усміхається на її жарти, його очі блищать. Вони разом позують мені на фото. Знімаю. Мені в думках проносяться фрази з біблійної історії про те, як Бог обіцяв помилувати грішне місто людей, якщо в ньому знайдеться хоча б десять праведників. Проте в тому біблійному місті навіть десяти праведників не набралось... А тут... Дивлячись на помагаторів, поранених військових та їхнє служіння, віриш, що і в цього міста, і загалом в України є шанси бути помилуваними в Бога. Вірю, що завдяки таким Людям він не дасть нас знищити.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото, відео автора