Російський історичний живопис – візуалізація імперських комплексів
У серії попередніх матеріалів ми на прикладі найвідоміших у Росії та світі класиків російської літератури XIX – початку XX ст. коротко проаналізували, що, як і чому з їхньої спадщини стало складником матриці російського шовінізму, імперської зарозумілості, які відтворюються в поколіннях. Принаймні в більшості населення. Сьогодні поговоримо приблизно про те саме, але на прикладі російського живопису. І тут ми теж зіткнемося із ситуацією, схожою на ту, що є в літературі, – у науковому світі мало робіт із аналізом у такому розрізі.
Тому для початку і для більш об'ємного погляду подивимося на приклади історичного живопису, які мали велике суспільне, політичне значення в інших слов'янських культурах, – у польській, чеській. Адже, правду кажучи, вектор розвитку живопису схожий у всіх: європейські школи в XIX столітті, у часи становлення націй і націоналізмів, шукали свою ідентичність, створювали свій національний символізм, згодом, долаючи його ілюстративність, виходили на модернізм і вже потім – до різних варіантів авангарду… А от далі простір для порівнянь з'являється в нас завдяки різним умовам, у яких усе це відбувалося, відмінностям у контексті.
ПОЛЬСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖИВОПИС І ЗБЕРЕЖЕННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ
Отже, Польща. Живописця Яна Матейка (1838–1893) називають не просто одним із найвидатніших польських художників у історії, а й власне історіософом. Це цілком справедливо: в умовах, коли Польща була роздерта Російською, Австрійською імперіями та Пруссією, художник зосередився на батальних та історичних полотнах. Матейко жив, писав та викладав у давній столиці, тоді «австрійському» Кракові. Водночас серцевинну частину Польщі разом із головною столицею Варшавою захопила Росія. Найбільші повстання піднімалися проти Петербургу та були жорстоко ним придушені. Тому виходило, що основний пафос робіт майстра спрямований все ж таки проти російського панування, що для Відня було прийнятним.
Символічним став вибір теми першої ж історичної картини юного, 15-річного, Матейка. Повна назва: «Царі Шуйські представлені гетьманом Станіславом Жолкевським Варшавському сейму перед королем Сигізмундом ІІІ». Мова про присягу взятих у полон російського царя Василя Шуйського та двох його братів королеві польському Сигізмунду III і його синові, московському цареві Владиславу (це за часів російської Смути). Схожий сюжет і навіть композиція (якщо дивитися як остаточний варіант «Царів Шуйських», так і ескізи до них) іншої роботи – «Стефан Баторій під Псковом». Тут посольство Івана Грозного під час Лівонської війни принижено просить миру.
Але не ці роботи, надто очевидні у своїй ілюстрації історичного перевертня («І ми колись перемагали!»), є найулюбленішими в польському суспільстві, а зовсім інша картина – «Станчик», повна назва: «Станчик при дворі королеви Бони після втрати Смоленська». Герой картини – реальний історичний персонаж, королівський потішник XVI століття, якого сучасники вважали майже філософом та пророком. Художник надав йому свої риси. Головний сенс картини: поки двір веселиться, смакуючи перемогу над московитами під Оршею, мудрець сумує. (Корисно також нагадати, що Смоленськ багато років вважали не російським, а литвинським, білоруським містом. І одним із популярних пояснень російського триколору було те, що він символізує кольори гербів головних міст «триєдиного російського народу»: Москви – червоний, Києва – синій, Смоленська – білий).
Тож «Станчик» – справді ключова робота у спадщині Матейка, оскільки нерозривно поєднує в собі тріумф та трагедію польської державності: сьогоднішня перемога може стати початком завтрашньої поразки. І в усій творчості майстра перемога / зрада гармонійно врівноважені. І на надихальну «Конституцію від 3 травня 1791 року» завжди знайдеться «Рейтан – Падіння Польщі».
Але Матейко не зациклювався лише на московських / російських сюжетах польської історії. Є в нього роботи й на «німецькому напрямкові» – «Прусська повага», «Грюнвальдська битва». На картині «Вернигора» ми бачимо українців. А в роботах «Богдан Хмельницький з Тугай-беєм під Львовом» та «Ян Собеський під Віднем» – подвійне послання сусідам із європейської історії – українцям і татарам, австрійцям і туркам відповідно.
Роботи Матейка були надзвичайно популярними, особливо у «трьох Польщах» і серед поляків: вони ставали ілюстраціями для книжок, їх чи їхні ілюстрації друкували й поширювали як листовні картки… Якби він належав до титульного народу імперії, його роботи можна було б вважати шовіністичними. Але оскільки він був із народу завойованого, якого намагаються денаціоналізувати (особливо енергійно в Росії), то його картини стали символом волелюбності, допомагали зберегти ідентичність.
ЧЕСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖИВОПИС – МРІЯ ПРО СЛОВ’ЯНСЬКУ ВОЛЮ
Моравський, чеський художник Альфонс Муха (1860–1939) найбільше відомий і любимий у світі за свої прекрасні, світлі, манерні картини в стилі артнуво, що з'явилися в Парижі й стали одним із символів цього міста. Але сам художник не дуже любив не тільки їх, а й назву стилю (адже живопис кожного часу завжди новий!).
Головною роботою свого життя художник вважав зовсім інше – цикл «Слов'янська епопея», над яким працював багато років (1912–1926), відволікаючись хіба що на створення державної символіки, ескізів грошей і поштових марок країни, що відновила незалежність 1918 року. Художній епос, присвячений слов'янству, був його давньою мрією і, щоб реалізувати її, Муха знайшов мецената. Ним виявився американський арабіст, промисловець, дипломат Чарльз Р. Крейг. Після знайомства з майбутнім фундатором нової чеської державності Томашем Масариком він перейнявся панславістськими ідеями й дав художникові гроші, щоб той міг роками займатися тільки епопеєю.
Це була титанічна робота Альфонса Мухи – 20 ретельно виписаних картин розміром 6 на 8 метрів. Усі вони присвячені історії та міфології чехів та інших слов'янських народів. Ідея слов'янської єдності, братерства здавна була близька художникові. Ще навчаючись у Мюнхені, він став лідером громади художників слов'янського походження.
Водночас варто окремо зазначити, який саме сюжет узяв художник з історії Росії, – «Скасування кріпацтва на Русі». Не якісь там вікторії, не правителі. Ні, головною перемогою величезної держави на сході, яку багато хто в слов'янському світі сприймав як захисницю та гарантію існування свого народу і слов'янства взагалі, Муха вважав скасування в ній рабства (що там затрималося надовго). І це вже багато свідчить про глибину його розуміння історії.
На відміну від Матейка, Муха (до речі, у обох були й чеські, і польські корені) не мав безлічі учнів, які б розвивали його ідеї, напрацювання, пропагували його історичний живопис. Але в чому він схожий із польським майстром, то це в нелюбові – імперій, рейхів.
І нацистські, і радянські окупанти шаленіли від картин Матейка, які були для них приниженням німецького духу чи російської історії. А Альфонса Муху, людину в 1939 році немолоду, кілька разів забирали на допит у гестапо. (Через це він захворів на пневмонію і помер). Ну й після радянського підпорядкування країни, відтвореної з назвою ЧССР, творчість художника замовчували, зневажали як застарілу та надто націоналістичну.
Імовірно, якби Муха написав у рамках «Слов'янської епопеї» не зимову Красну площу 1861 року із замерзлими селянами, а, скажімо, Бородінську битву, то ставлення до нього в Радянській імперії було б іншим – «вічно живий інтернаціоналіст».
ХУДОЖНИКИ-ПЕРЕДВИЖНИКИ – «ВОЛОДАРІ ДУМОК» РОСІЇ ХІХ СТ.
Тепер звернемося до російського живопису часів становлення націоналізмів – ХІХ століття. Подібно до російської літератури, його вважають своєрідним «гарантом» гуманізму та високої духовності, а його співвідношення з імперською історією Росії, становленням і закріпленням імперської самосвідомості взагалі не розглядають.
Правду сказати, для цього є деякі підстави. Друга половина ХІХ століття в Росії стала часом художників-передвижників. І це були бунтарі в прямому значенні слова. У 1863 році до сторіччя Імператорської академії мистецтв чотирнадцятьом найліпшим випускникам Академії запропонували поборотися за Велику золоту медаль, оголосивши конкурс: написати картину на міфологічний сюжет «Бенкет бога Одіна у Валгалі». Вони відмовилися, зірвавши конкурс, і подали прохання видати дипломи відповідно до вже отриманих медалей.
Митці створили «Санкт-Петербурзьку артіль художників», головною ідеєю якої проголосили відмову від міфології та театральності. Натомість – реалізм і соціальна спрямованість, ухиляння від салонності, увага до життя глибинки. І до неї, до мешканців не лише столиць, а й провінції, вони навернули своє мистецтво.
Тому пізніше, у 1870 році, частина учасників артілі разом з іншими майстрами започаткували «Товариство пересувних художніх виставок». Від того вони й отримали спільну назву художників-передвижників. За панівної в Росії цензури, відсутності партійного, політичного життя художники, подібно до літераторів, ставали головними критиками тодішньої дійсності, пороків суспільства і «володарями дум».
Хіба можна було спокійно дивитися на такі картини, як «Трійка / Учні везуть воду майстрові» (1866) Василя Перова чи не менш тяжкі «Бурлаки на Волзі» (1872–1873) Іллі Рєпіна?.. Ну а приклади найясніших замовлень, на кшталт офіціозних «Приймання волосних старшин Олександром III у дворі Петрівського палацу в Москві» (1886) або «Урочисте засідання Державної ради 7 травня 1901 року» (1903) того ж Рєпіна, здавалися рідкісними кумедними курйозами.
Однак імперська самосвідомість виникає не тільки й не стільки завдяки названим державно-урочистим картинам, а завдяки популярним, масовим і тонким роботам.
ХУДОЖНИКИ ІСТОРІЇ РОСІЇ ТА МАСОВА ПЕРЕРОБКА МИНУЛОГО
Відомий американський дослідник Стівен М. Норріс саме тепер пише книжку «Russia's History Painters: Vasily Surikov, Viktor Vasnetsov, and the Remaking of the Past / Художники історії Росії: Василь Суріков, Віктор Васнецов і переробка минулого». З назви видно, що це дуже цікава робота і близька до того, про що ми говоримо. Але, на жаль, вийде вона нескоро – лише навесні 2025 року. Тому звернемося до анонсу видання, у якому розкрито концепцію:
«Починаючи з Пересувної художньої виставки 1881 року, ця книжка досліджує історію сучасної Росії через картини Василя Сурікова та Віктора Васнецова, двох найвидатніших російських художників того періоду. Розглядаючи конкретні картини та їхніх авторів у зв’язку з історичними міфами та легендами, зображуваними в мистецтві, Стівен М. Норріс у тексті, що легко читати, досліджує, як картини допомогли залучити маловідомі, напівзабуті історичні події в суспільну уяву XIX століття.
"Художники історії Росії" розповідають, як російська історія і національна ідентичність стали включати київських князів, православних лицарів (тобто билинних трьох богатирів, зображених на обкладинці майбутнього видання, – ред.), козаків і Петра Великого, серед багатьох інших. Також аналізується, як критики та коментатори інтерпретували ці полотна наче живі істоти, спонукаючи глядачів зануритися у відбите на них минуле й водночас засвоїти поняття честі, хоробрості та любові до Батьківщини.
Це доступна книжка, у якій детально аналізуються 11 основних творів мистецтва, досліджується, як живопис визначає російську історію та державність до наших днів».
Зафіксуємо для себе зв'язок між початком, назвою книжки, та фіналом цього анонсу-концепту. Отже, у нас є благородні бунтарі, художники-передвижники, які «пішли в народ». І у зв'язку з ними (принаймні з двома з них), з їхніми роботами – дослідження, «як живопис визначає російську історію та державність до наших днів», тобто до нинішньої кривавої повномасштабної війни, яку розв'язала Росія.
Варто додати, що Норріс для більшої точності дослідження попросив стати редактором книжки іншого відомого дослідника Євгена Аврутіна. І той за потреби прояснить колезі тонкощі російського, радянського, пострадянського сприйняття багатьох деталей. (Раніше ми коротко розбирали книжку Аврутіна 2022 року «Racism in Modern Russia. From the Romanovs to Putin / Расизм у сучасній Росії. Від Романових до Путіна»).
РОСІЙСЬКИЙ БАТАЛЬНИЙ ЖИВОПИС – НЕБАНАЛЬНА СИЛА ВПЛИВУ
Але ми не чекатимемо 2025 року, виходу названого дослідження. А вже тепер почнемо розгляд того, як російський живопис сприяв формуванню та закріпленню імперської самосвідомості, імперських комплексів. У різних аспектах та на різних прикладах говорити про це можна довго. Ми зупинимося лише на трьох темах.
1. Батально-історичний живопис та його роль у мілітаризації свідомості.
Насамперед три знамениті панорами Франца Рубо: «Штурм аулу Ахульго», «Оборона Севастополя», «Бородінська битва». За Російської імперії та в перші роки радянської влади в них усіх була непроста доля. Але потім дві з трьох панорам відродилися, буквально як Фенікс із попелу, щоб зажити багатим імперським життям. Також поговоримо про військовий живопис Василя Верещагіна (наземні баталії) та Івана Айвазовського (морські бої).
2. Змішування казки, легенди, історії та московська приватизація Київської Русі.
Тут не треба довго пояснювати – усе на прикладі робіт Віктора Васнецова та Івана Білібіна.
3. Картини, роботи, які стали мемами, корисними для імперії.
На прикладі картин Василя Сурікова, Іллі Рєпіна. Тут докладніше не говоритиму – щоб не розкривати інтригу…
Тож до зустрічі за тиждень на полях мальовничих баталій імперії.
(Далі буде)
Олег Кудрін, Рига
