Про імперство: упокорений Гоголь і «правильно» трактований Лермонтов

Про імперство: упокорений Гоголь і «правильно» трактований Лермонтов

Укрінформ
Розглядаємо явище з «Путівником по рашизму-путінізму» Олега Кудріна

Сьогодні поговоримо про імперську тему на тлі творчості наступних після Пушкіна  російських класиків – Миколи Гоголя та Михайла Лермонтова. І це набагато складніші випадки порівняно зі «співцем імперії та свободи», причому з різних і не завжди очевидних причин.

УМОВИ ПРОЯВЛЕННЯ СВОЇХ ТАЛАНТІВ: ВЕЛИКОРОС І МАЛОРОС

Пушкін був вихідцем із старовинного аристократичного роду, великоросом, як тоді називали росіян. Нехай рід станом на початок XIX століття був не дуже багатий, але Олександр Сергійович не мав двозначностей з ідентичністю та розумінням свого місця в житті Російської імперії. У його ситуації все вирішували талант, працьовитість і не було потреби виявляти у багатьох обставинах скритність, дипломатичність.

Пушкін з Гоголем і Лермонтовим.
Пушкін з Гоголем і Лермонтовим

Зовсім інша ситуація з Гоголем, точніше, навіть Гоголем-Яновським (який пізніше скоротив подвійне прізвище). Він походив із українського, малоросійського, дворянства, отримання якого свого часу потребувало виявлення спритності. Микола Васильович був провінціалом, невідомим у російських столицях, із Малоросії (назва стала образливим словом, як і «малорос», саме після Гоголя). Водночас йому хотілося реалізувати свої таланти. Для цього потрібно було освоюватися в новому співтоваристві, вищому колі імперії, ставати в ньому своїм, узгоджуючи це з колишнім життям, походженням і… зі самим собою.

Тому творчий шлях Гоголя – більш звивистий, суперечливий. Та й свідченням про життя, листам, спогадам про нього не завжди можна довіряти.

УКРАЇНСЬКЕ В РОСІЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ – ОБМАННА ПРОСТОТА

Що є найважливішим в імперському тлумаченні Гоголя – це те, що він, українець, малорос, став видатним російським письменником, одним із перших трьох основоположників. І дуже важливим!

Адже в Пушкіна, навіть коли він писав зниженим стилем, усе одно виходило дещо «піднесено». Ну, як у назві однієї з його повістей – «Панянка-селянка»: начебто і про селянське життя, але насправді – про панське. Гоголь уперше в російській літературі так сильно заговорив у всіх регістрах. Він зміг це зробити багато в чому завдяки введенню в російську прозу українських слів, зокрема в досить обмеженій кількості. І це породило в російському освіченому прошаркові помилкове враження, нібито українська мова, українська культура – щось дуже близьке, зрозуміле, що легко й безпроблемно вводити в російський контекст. Причому в простонародному, «низькому», стилі. З цього випливало, що «малоросійські повісті» гарні лише для старту, а далі слід виходити на інший рівень – починати писати щось російське, столичне.

У рамках такого комплексу ідей імперська сторона часто цитує два свідчення. Перше – лист Гоголя фрейліні Смирновій-Россет: «Сам не знаю, яка в мене душа, хохлацька чи російська. Знаю тільки те, що не віддав би переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ані росіянинові перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них нарізно містить у собі те, чого немає в іншій, – явний знак, що вони мають поповнити одна одну» (1844).

Друге свідчення – спогади письменника та чиновника вищого рангу Григорія Данилевського про його зустріч із Гоголем у 1851 році, уперше видані лише 35 років по тому. Ось що каже Гоголь, якщо вірити цим свідченням, про українську поезію Шевченка: «Дьогтю багато <…> і навіть додам, дьогтю більше, ніж самої поезії. Нам з вами як малоросам це, мабуть, і приємно, але не у всіх носи, як наші. Та й мова <…> Нам треба писати російською, треба прагнути підтримки та зміцнення однієї, владної мови для всіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців та сербів має бути єдина святиня – мова Пушкіна, якою є Євангеліє для всіх християн, католиків, лютеран та гернгутерів <…> Нам, малоросам та росіянам, потрібна одна поезія, спокійна та сильна <…> нетлінна поезія правди, добра та краси…»

Приблизно такими є загальні рамки імперської картини з Гоголем у центрі. Але це надто просто, щоб бути правдою.

ПРОЗА ГОГОЛЯ: НЕМА ХОХЛІВ, ТА БЕЗЛІЧ МОСКАЛІВ І КАЦАПІВ

Душевний, психічний світ Гоголя був складно влаштований (Аксаков, який добре знав його, визначав це – «головою вниз»). У письменника була складна ідентичність, багатошаровий погляд на світ – і не так, щоб відкритий для оточення. Прояснити багато що тут допоможе особливий аналіз його прози в такому розрізі: частота й контекст використання етнічних визначень – не в звичайному вигляді, а у форматі зниженої лексики, жартівливо-образливих назв національностей:

хохол – українець, малорос, козак, росіянин (у сенсі триєдиної нації);

москаль, кацап – росіянин, великорос;

лях – поляк, католик.

І ось що виявляється. Ніде у своїх творах Гоголь не вживає стосовно українців слова «хохол». Навіть більше, згідно зі свідченнями різних людей, він украй різко реагував, якщо його самого називали хохлом, зокрема люди сановні. Тобто цитований вище лист – рідкісний виняток, водночас чарівній фрейліні дозволено було називати Гоголя хохликом, оскільки вона й сама себе називала хохлачкою (через те, що народилася та росла в Україні).

Зовсім інакше – зі словами «москаль», «кацап». Насмішок і шпильок щодо них і з уживанням саме цих слів у першій же збірці письменника багато. Щось подібне трапляється і в листуванні (звісно, з приятелями-малоросами, а не великоросами, бо Гоголь знав, що кому писати).

І знову зовсім інша ситуація з ляхами – поляками. У прозі мовлено багато злого про ляхів, а ось у листуванні про поляків, зосібна в близькому сімейному колі, говорить спокійно та шанобливо.

Підсумуємо описані спостереження у трикутникові «українці-росіяни-поляки». Гоголь, посміюючись зі своїх героїв-українців, не дозволяв собі називати їх хохлами. Водночас він не соромився відтворювати у своїй прозі всі негативні стереотипи про росіян-великоросів, які були в тодішній Україні-Малоросії, прямо називаючи їх москалями, кацапами. Але щоб це було в Росії цензурно прохідним і читаним, Гоголь писав у багато разів більше негативу про «клятих ляхів». (Пізніше подібний прийом, але вже в трикутникові «білі – червоні – жовто-блакитні», використав у своїй «Білій гвардії» Булгаков).

Утім, так було лише в дебютній збірці малоросійських повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831–1832). А ось у «Миргороді» (1835) жартів про москалів-кацапів вже немає зовсім. І далі, у наступній прозі, зрозуміло, теж не буде (з листів це також вивітриться). Таким був перший етап у приборканні обдарованого провінціала.

СПАЛЕННЯ ТРАГЕДІЇ КЛАСИКА ПРО ЗАПОРОЖЦІВ – НЕ ТРАГЕДІЯ?..

Гоголь урахував нові умови літературної гри, проте розлучатися з українською тематикою не збирався. Він багато сил витратив на роботу над драмою / трагедією з життя запорожців «Виголений вус». І написав її, але...

Ось як російський літератор, особа, наближена до царської родини, найдобріший Василь Жуковський розповідав про те, що сталося з цією п'єсою:

«Чи знаєте, що він написав трагедію? <…> Спочатку я слухав, дуже було нудно; потім ну не зміг стриматись і задрімав. Коли Гоголь скінчив і запитав, як це мені, я кажу: "Ну, брате, Миколо Васильовичу, вибач, мені сильно спати захотілося".  "А коли спати захотілося, тоді можна спалити її", – відповів він і кинув у камін. Я кажу: "І добре, брате, зробив"» (серпень–вересень 1841-го).

Гоголь спалює другий том
Гоголь спалює другий том "Мертвих душ". І. Рєпін, 1909

Вражаюче свідчення! У російській культурній традиції точиться багато розмов про трагічно спалений другий том «Мертвих душ». А чому ж не говорять стільки ж про спалену драму «Виголений вус»?.. Притому зроблено це було за потурання, а то й наущання іншого літератора.

Важко повірити, що автор трьох якісних п'єс міг написати щось настільки безпорадне й гідне лише вогню. Отже, суть в іншому – Гоголеві вказали, що настав час закінчувати не лише з жартами про кацапів-москалів, а й із козаччиною-малоросійщиною.

ГОГОЛЬ ПРИБОРКАНИЙ І… СХИБЛЕНИЙ НА МЕСІАНСТВІ

І він почув це послання. 1842 року було видано другий варіант «Тараса Бульби», з меншою кількістю українізмів, із заміною топоніма «Украйна» на «південна Росія» та фінальною пафосною проімперською промовою Бульби, якого спалюють «кляті ляхи». А виданий тоді ж блискучий, сатиричний перший том «Мертвих душ», закінчувався описом Русі-трійки, «мерзотними лестощами – ймовірно, для цензури» (як уважав брат декабриста О. Тургенєв).

Просто вражає, які схожі обидва ці фінали, що редаговані для друку одночасно, – вони входять один в одного без зазубнів, як фігурки пазла: «Уже й тепер чують далекі та близькі народи: підіймається з російської землі свій цар, і не буде у світі сили, яка б не підкорилася йому!» – «Летить повз усе, що тільки є на землі, і, скоса поглядаючи, посторонюються і дають їй [Росії] дорогу інші народи та держави».

І саме цей фрагмент про Русь-трійку, єдиний із усього Гоголя, у школах обов'язково задавали дітям вчити напам'ять – про непереможну ходу планетою російського народу та його держави. Це – один із найважливіших штрихів формування показового образу російського патріота як імперця…

Але хто знає, може, така неможливість «бути собою», зокрема виявляти своє українство в чомусь більшому, ніж галасливе та набридливе (для навколишніх великоросів) співання малоросійських пісень, теж вплинула на слабкий душевний устрій письменника – і зрушила його в напрямі надлітературних месіанських амбіцій, яких психіка Гоголя не витримала.

Якщо так, то він не лише проповідник імперства, але і його жертва.

Насамкінець – про спогади чиновника-літератора Г. Данилевського, видані 1886-го, у яких Гоголь у 1851-му чистить Тараса Шевченка. Вони не узгоджуються з попередніми текстами Данилевського про Гоголя. Проте дуже точно збігаються з актуальною русифікаторською політикою Олександра III. Тож їхня достовірність – під великим питанням.

ПАРАДОКСАЛЬНИЙ ЛЕРМОНТОВ – «МЕФІСТОФЕЛЬ» І МІСТИФІКАТОР

Достоєвський у своїх «Записках про літературу» об'єднав Гоголя і Лермонтова в такому загальному типажі: «Були в нас і демони, справжні демони; їх було два». У цьому страшному образі пізніше буде фокус із розмаскуванням, принаймні стосовно Лермонтова: «Узагалі він нас ніби містифікував; чи то говорить серйозно, чи сміється з нас. Наші чиновники знали його напам'ять, і раптом усі починали корчити мефістофелів, щойно вийдуть, бувало, з департаменту».

І це так. Порівняно з прозорим волелюбним імперцем Пушкіном і приборканим амбітним Гоголем, Лермонтов, який по-мефістофельськи містифікує, видається напрочуд позаідеологічним і непередбачуваним. У його короткій біографії перші наслідувальні вірші та порнографічні юнкерські поеми змінилися раптом на по-філософськи та психологічно тонкі вірші. Але без історії та історіософії, улюбленої в Пушкіна і нав'язуваної Гоголеві.

Тут показові по-дитячому наївні вірші про Наполеона й Кутузова «Два велетні» (1832), які написав 18-річний Лермонтов. Інша річ – «Бородіно» (1837), написане про те саме, але інакше – з репортажною точністю військового, зрілого 23-річного поета. І ось це вже сильна зброя імперського виховання, невипадково вірш – обов'язковий для вивчення у радянських / російських школах (з неодмінним додатковим поясненням учителів про «силу російської зброї»). Рядки з нього любить цитувати президент Путін – про «помремо ж під Москвою», про «російський бій завзятий».

НЕОДНОЗНАЧНІ ВІРШІ ПРО ВІЙНУ – ВІД «БОРОДІНА» ДО «ВАЛЕРИКА»

Але насправді, за неупередженого погляду, «Бородіно» дуже далеко від пушкінського захоплення тією ж війною. Причому від початку, саркастичного: «Скажи-ка, дядя, ведь недаром / Москва, спаленная пожаром, / Французу отдана?». І далі вся мініпоема є розгорнутим (само)виправданням: росіяни не просто так спалили свою столицю й здали її противникові. І рядки, сказані двічі, на початку та наприкінці, не виглядають фанфарами:

«Да, были люди в наше время, / Не то, что нынешнее племя: / Богатыри – не вы! / Плохая им досталась доля: / Немногие вернулись с поля… / Не будь на то господня воля, / Не отдали б Москвы!»

Так, тут «не все так однозначно». Але далі, повторюся, починається робота вчителя, який пояснить учням, що: 1) Москву спалили не росіяни, а французи; 2) із «втратою Москви не втрачено Росію»; 3) у відповідь на зневажливе «богатирі – не ви» нове покоління має довести, що вони теж богатирі; 4) «погана їм дісталась доля» насправді означає «велична доля»; 5) «господня воля» ні до чого, а Москву мудро віддали, бо дивися пункт №2.

Лермонтов. Валерик.
Лермонтов. Валерик

Ще цікавіше з більш пізнім віршем «Валерик» (1840), у якому опис бою вставлено в лист до якоїсь красуні. І це теж нескінченно далеко від пушкінського «Смирись, Кавказ, идет Ермолов!»:

«Как при Ермолове ходили / В Чечню, в Аварию, к горам; / Как там дрались, как мы их били, / Как доставалося и нам».

Чудовий останній рядок, що перевертає попередні, – відповідь авторам численних ура-патріотичних віршів (зокрема пушкінських). І далі – бій в Ічкерії, біля річки Валерик описаний натуралістично – жорстоко, криваво, так безнадійно для людини та людської натури, що після нього думається:

«Тянулись горы – и Казбек / Сверкал главой остроконечной. / И с грустью тайной и сердечной / Я думал: жалкий человек. / Чего он хочет!.. небо ясно, / Под небом места много всем, / Но беспрестанно и напрасно / Один враждует он – зачем?»

І справді – «навіщо» росіяни «ходять» сюди «до гір», місця їм, чи що, мало «під небом»?.. Але не робитимемо з Лермонтова пацифіста! Виживши після тяжкого бою, він може гарно поміркувати про безглуздість бійні. Однак, якщо цар відправить на війну, він раз по раз піде вбивати цих, багато в чому симпатичних йому, людей («Мирной татарин свой намаз / Творит, не подымая глаз; / А вот кружком сидят другие. / Люблю я цвет их желтых лиц, / Подобный цвету наговиц, / Их шапки, рукава худые, / Их темный и лукавый взор / И их гортанный разговор»).

І такий знудьгований завойовник, що все розуміє про безглуздість війни, аж ніяк не ліпший за щиро впевненого у своїй правоті. А може, ще гірший – аморальніший. Утім, суперечка по лінії «моральний-аморальний» щодо Лермонтова – одна з найтрадиційніших…

БУНТІВНІ МОТИВИ ТА «ДИВНА ЛЮБОВ» ДО БАТЬКІВЩИНИ РОСІЇ

У Мережковського було добре спостереження щодо Лермонтова: «Якщо хтось із російських письменників починав бунтувати, то хіба лише для того, щоб відразу ж покаятись і ще глибше змиритися. <…> І ось одна-єдина людина в російській літературі, яка до кінця не упокорилася, – Лермонтов».

Усе так. І невипадково радянська влада взагалі робила з Лермонтова революціонера. Починаючи з «На смерть поета» (1837), що принесло йому славу:

«А вы, надменные потомки / Известной подлостью прославленных отцов, / Пятою рабскою поправшие обломки / Игрою счастия обиженных родов! / Вы, жадною толпой стоящие у трона, / Свободы, Гения и Славы палачи! / Таитесь вы под сению закона, / Пред вами суд и правда — всё молчи!..»

Насправді ж тут немає нічого революційного. Лермонтов, що марив, як і Пушкін, давниною свого роду (від напівміфічного шотландця Лермонта), тут заступається за «ображені роди» і лихословить у бік нуворишів катерининської доби.

Любили в радянській системі освіти й два рядки з лермонтовського юнацького «Провіщення» (1830): «Настанет год, России черный год, / Когда царей корона упадет». Щоправда, далі не цитували, оскільки продовження було бентежно натуралістичним, що передбачило жорстокість і розруху Громадянської війни.

В Україні й тепер люблять лермонтовське: «Прощай, немытая Россия». Пам'ятаємо, що далі: «…Страна рабов, страна господ, / И вы, мундиры голубые, / И ты, им преданный народ. // Быть может, за стеной Кавказа / Сокроюсь от твоих пашей, / От их всевидящего глаза, / От их всеслышащих ушей» (1840). Так, оцінку своїй країні дано дуже жорстку, армійська зневага до жандармів («блакитних мундирів», «пашів») домінує. Але запитаймо – куди й навіщо їде цей волелюбний поет? На Кавказ – убивати вільних горців, завойовувати нові землі імперії. Чи це не покірність, але в іншій площині?

Російські патріоти-імперці намагаються заперечити лермонтовське авторство цих рядків: «Бойовий офіцер не міг такого написати!» Дивний аргумент, досить почитати інший вірш поета – «Батьківщина» (1841). Ось його початок:

«Люблю отчизну я, но странною любовью! / Не победит ее рассудок мой. / Ни слава, купленная кровью, / Ни полный гордого доверия покой, / Ни темной старины заветные преданья / Не шевелят во мне отрадного мечтанья».

І справді «дивна любов», Лермонтова не чіпає те, що доводило до екстазу Пушкіна, – військові перемоги, перекази старовини, її він визначив не хвалебно, а двозначно – як «темну». А за що ж любити? Далі – зримий, наповнений тактильними відчуттями та запахами, опис російських пейзажів. Але ось останні рядки: «И в праздник, вечером росистым, / Смотреть до полночи готов / На пляску с топаньем и свистом / Под говор пьяных мужичков».

«Теревені п'яних мужичків» як фінал освідчень у любові Росії – це чудово! Іронічно та парадоксально – удар у чоло сюсюканню інших поетів.

А ОСЬ ПРОЗА КЛАСИКА ЛЕРМОНТОВА – КЛАСИЧНО ІМПЕРСЬКА

Таким чином, розгляд імперської теми на фоні творчості Лермонтова веде до результату, який відмінний від випадків Пушкіна та Гоголя. У нього менше пафосу та більше двозначності, через що його вірші можна трактувати по-різному, зокрема й по-антиімперському, критично стосовно Росії-завойовниці.

Але влада, Кремль, звичайно ж, використовують те трактування, яке вигідне. Тоді «Валерик» залишається в тіні, а складне «Бородіно» випинається і перетворюється на однозначний гімн російській зброї. І Путін по-пропагандистськи цитує рядки з нього на президентських «виборах»-2012. (Пізніше ми розглянемо щось подібне на тлі творчості Льва Толстого).

Однак це все з приводу поетичної спадщини Лермонтова. Що ж до його прози, роману «Герой нашого часу», то в ньому імперство виражене більш чітко і традиційно. Починаючи з місця дії, Кавказу, який на той час ще тільки завойовували, і навіть герої книжки його Росією не вважали («Ви вірно переведені сюди з Росії?», – запитує один із них). У цьому сенсі Лермонтов, слідом за Пушкіном, «привласнює» ці місця – для російської класики та російської історії. Герої роману, оповідачі – російські офіцери, тому в описах місцевого населення – понад міру негативних колоніальних стереотипів. Ну й починається роман із найбезсоромнішої і в імперському сенсі глави «Бела». В основі сюжету – традиційна колоніальна фемінізація народу, який завойовують, коли головною виразницею його якостей стає жінка, що закохалася в завойовника (ніколи навпаки). І саме це задає тон усій книжці.

Наступного разу ми поговоримо про імперську тему на тлі творчості Федора Достоєвського та Льва Толстого, найпопулярніших у світі російських класиків XIX століття, через що їх часом іронічно поєднують у спільний бренд – «Толстоєвський».

(Далі буде)

Олег Кудрін, Рига

Від редакції: Усі джерела, якими користувався автор, мають російські домени, тому їх не вказано.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-