«Серед терпінь усіх ми право маємо на сміх»

«Серед терпінь усіх ми право маємо на сміх»

Блоги
Укрінформ
Чим важлива й цінна “Антологія сатири і гумору української діаспори»?

У багатоликому нью-йоркському Манхеттені є район, який наша  діаспора у США називає «Українським селом». Називає, насамперед, тому, що там впродовж багатьох десятиліть поселялося багато вихідців з України. А ще тут «прописано» цілий ряд закладів, установ, релігійних і культурних центрів, де гуртуються українці з усього Нью-Йорка та прилеглих до мегаполіса міст і штатів. Не дивно, що тут є й свої українські кафе та ресторан, де відвідувачам пропонуються блюда української кухні. Та мене під час відвідання цього району здивувало інше: чому тамтешній ресторан має таку незвичну назву – «Лис Микита». Й у відповідь почув історію, пов’язану  не з відомою казкою Івана Франка, а з унікальним часописом «Лис Микита», який видавався з 1948 року спочатку в Німеччині, а згодом, до середини вісімдесятих років, – у Сполучених Штатах.

Відверто кажучи, до цієї почутої  в «Українському селі» Манхеттена розповіді я нічого не знав про згаданий часопис. А нещодавно отримав можливість глибше з ним познайомитися, відкривши для себе дивовижний, надзвичайно цікавий сатирично-гумористичний світ української еміграції. Це відкриття відбулося завдяки виходу в відомому в Україні видавництві «Либідь» книжки «Право на сміх» – першому виданні  із задуманої «Антології сатири і гумору української діаспори», яке повністю складене із текстів та карикатур часопису «Лис Микита». 

Епіграфом до видання стали слова  Івана Евентуального (псевдонім українського емігранта, поета-сатирика Анатолія Калиновського): «Усе забрала в нас Москва – і Батьківщину, і права. Живем, як бідні родичі, від хат зберігши лиш ключі. І мовчимо. Але, але… Не є ще нам так справді зле, коли серед терпінь усіх ми право маємо на сміх».

Справді, несолодко жилося на перших початках тим, хто, гнаний війною, вимушено покинув рідну землю і тимчасово мешкав у таборах для переміщених осіб та намагався налагодити своє життя в чужій стороні, у країнах Західної Європи і за морями-океанами. Заснування часопису «Лис Микита» в цих умовах – це своєрідна ілюстрація характерних для українців рис, які можна, зокрема,  передати відомими в нашому народі висловами – «Вдармо лихом об землю», «Сміх крізь сльози», «Де наше не пропадало», «Дай, Боже, жартувати, аби не плакати»…

Це вистраждане нелегким емігрантським буттям, дароване свободою західної демократії право на сміх втілювалося в кожному випуску «Лиса Микити». Над ким сміються його автори? Передусім, над собою, над строкатим емігрантським плем’ям і його невлаштованим поки що життям. Ця тема охоплює різні аспекти і жанри – від анекдотів і гуморесок про поневіряння емігрантів до дотепних полемік з  американською і українською пресою щодо цього життя.

Ось, приміром, рядки з рубрики «Підслухане»: «–А, то ви! Як же ж там з їздою до Канади?» «–Ну, треба ж-дати!», «–Треба ждати чи треба ж дати?», «В тому й ціла таємниця!..» А ось репліка держсекретаря США Ачесона до президента Трумена: «Поки що нічого нам не загрожує, бо українці схвалили на вічу, що будуть боронити Америку». Або одна з нових коломийок: «Ой, пропала любов наша, ой зійшла нанівець, бо я дівка-бандерівка, а він мельниківець». Чи ось підпис під карикатурою: «Мамо, чи ми в кожну суботу мусимо бути українцями?»

Та якщо вже казати про критику на сторінках «Лиса Микити», то найбільше під її вогонь потрапляє політика в СРСР і радянській Україні та комуністичні вожді – від Сталіна до Черненка. Тематичний і жанровий діапазон цих публікацій теж широкий. Особливо влучними, дотепними й виразними є карикатури. Як от «Паніка в пеклі» – на смерть Сталіна, коли він жахає своєю появою чортів. Інша карикатура на Брежнєва з такою текстівкою: «– За що дали Брежнєву медалю?» «– За геніальне ведення господарки». «– Як то?..» «– Сіяв в СССР, а збирав жнива в Америці». Або карикатура з діалогом Андроповських часів: «Питають Андропова: Юрію Володимировичу! Чи ви певні, що народ піде за вами?»,  «– Піде! Якщо не за мною, то за Брежнєвим!..» У тому ж номері за 1983-ій рік подаються «Шість головних совєтських парадоксів: «1. В СССР безробіття немає, але ніхто не працює. 2. Ніхто не працює, але продукція росте. 3. Продукція росте, але в крамницях пустка. 4. В крамницях пустка, але ніхто не вмирає з голоду. 5. Ніхто не вмирає з голоду, але всі є невдоволені. 6. Всі невдоволені, але всі голосують «за».

Мабуть, непросто було тим, хто формував це видання, вибрати з десятків номерів часопису «Лис Микита» найістотніше і найцікавіше та належним чином все це подати на сторінках однієї книги. Але вони, на наш погляд, блискуче впоралися з цим завданням. Верстка і добірка матеріалів книги «Право на сміх» здійснена на високому рівні як за їхнім змістом і тематикою, так і за художнім оформленням. 

Як сказано у короткому слові про авторство книги, вона складалася зусиллями і волею, добрим наставленням багатьох людей в Україні й діаспорі. І тут слід особливо відзначити дуже вдалий вибір видавництвом людини, котра здійснила упорядкування цього видання і написала передмову до нього. У цих ролях виступив визначний український письменник і громадський діяч академік Іван Дзюба. Власне, він став автором двох передмов: аналітично-оглядової «Нашого цвіту по всьому світу», присвяченої літературній творчості, зокрема, й у царині сатири й гумору, представників різних поколінь української діаспори, і другої – «Гайдамаки за океаном» – докладне вступне слово про часопис «Лис Микита». 

З виходом книжки «Право на сміх» сторінки цього справді унікального видання немов би оживають. Із зрозумілих причин «Лис Микита» у роки свого виходу не міг поширюватися в Україні. Але нині він прийшов таки на рідну землю, з думками про яку творили його сторінки емігрант зі Львова Едвард Козак та його однодумці-побратими. І це перший крок у представленні антології сатири і гумору української діаспори.

За першим очікується другий. Видавництво «Либідь» працює нині над книгою, на сторінках якої буде представлено ще три сатирично-гумористичні часописи української діаспори. Одним з них є «Мітла». Цей журнал було започатковано наприкінці сорокових років у Буенос-Айресі. Очолював групу ентузіастів, які займалися його випуском, Юліян Середяк, активний діяч української громади в Аргентині, засновник видавництва «ЮС». Вийшли 323 номери «Мітли», яка, за словами її творців, прагнула «вимітати» журбу й зневіру, гостро критикувала політику СРСР та його сателітів, висміювала радянське керівництво, відстоювала честь і гідність української нації.

У другу книгу «Антології…» увійдуть також вибрані публікації з часописів «Комар» і «Їжак», які виходили у повоєнні десятиліття в Німеччині та Канаді. Слід додати, що упорядником збірника, як і першої книги, виступає Іван Дзюба. У передмові до видання, присвяченого часопису «Лис Микита», Іван Михайлович зауважує, що й сучасним українським гумористам і сатирикам можна дечого повчитися у наших земляків-скитальців. Не тільки ж світу, що на «95-ому кварталі» чи у Вєрки Сердючки. Є можливості для творення інтелектуального українського гумору і сатири. І ще він додає: «Мусимо оцінити творчий подвиг «Лиса Микити». Майже сорок років видання на чужині! Це унікальне явище в історії сатирико-гумористичної преси. Ні російська, ні польська, ніяка інша еміграція не змогли створити такого феномену. Не раз починали, та швидко вичерпувалися».

Отже, нас чекає друга книга «Антології…», нова цікава зустріч із творчістю сатириків, гумористів, карикатуристів української діаспори. Важливий і цінний вже навіть сам факт відкриття для нашого читача цих унікальних видань. Та ще важливішим є збагачення нашої журналістики, літератури й історії значним доробком їхніх талановитих творців, які, отримавши у демократичному світі право на вільне слово, на сміх, працювали з думками про незалежну Україну, на збагачення нашої духовності й культури, зміцнення українського національного духу.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-