Іван Вишенський. Сторож моральності майбутнього віку

У 1607 р. суворий викривач мирського життя та його спокус повернувся на Афон. «Бажаючи жорсткого безмовного життя», Іван Святогорець оселився в самітницькій печері преподобного Косми Зографського (?–1323), неподалік болгарського Зографського монастиря, та наказав себе замурувати. Від їжі схимник відмовився, а раз на тиждень приймав антидор (святий хліб, що роздають після літургії), просфори та святу воду, що спускали до прискельної печери мотузкою. Обряд «відречення від світ» зобразив Іван Франко в поемі «Іван Вишенський» (1911).

У монографії «Іван Вишенський та його послання» (1986) Юрій Покальчук так описує тодішній внутрішній стан православного інтелектуала-клірика:

– Його мучать «тілесні хвороби», і він знову бореться «з плоттю, пристрастями та повітряними піднебесними злобними духами». Він висловлює бажання відвідати однодумців на рідній землі, але мовиться це більше для чемності – з усього пригніченого настрою листа можна зрозуміти: його повернення на Афон остаточне. І. Вишенський спалахне духом ще раз, десь років через десять; тоді, коли перебуватиме вже в печері і «пильно себе слухатиме»; тоді, коли до нього дійде книжка «Про священство» Іоанна Златоустого, видана у Львові 1614 р. у перекладі Гаврили Дорофейовича. Він раптом прочитає там, що Іоанн Златоустий, один із стовпів православ’я, забороняв інокам з міста в гори виходити, бо радив, узявши високе ім’я чернецтва, жити разом із мирськими, не відлучаючись від них, з ними валятися в усьому калі похітливих пристрастей і відчайдушно перебувати в тому іночому образі або радив конечно відпасти й пропасти...

Криза духовна глибшала. У 1615–1616 рр. з’явився останній з відомих творів  «афонського апостола Руси» (Пантелеймон Куліш) – «Позорище мисленноє», зумовлений прочитаним перекладом книжки «Про священство» Івана Златоустого. У своєму посланні Святогорець обстоював самотній спосіб життя за чернечого подвижництва, уточнюючи, що «складене воно від ченця, що в гірській печері сидить і себе слухає». З цього уточнення ми дізнаємося, що інок уже трудився в затворі.

Недарма мовлено:

– Не хвилюйся, що тебе не знають люди, хвилюйся тим, що ти не знаєш людей.

Як і більшість афонських подвижників, Іоанн Вишенський не прагнув здобути славу серед людей, тому про життя патріота зберіглося обмаль фактів. В основному вихоплені вони з коротких згадок у його листах і творах. Їх і спробуємо викласти.

***

Видатний український письменник-полеміст, православний чернець, преподобний Іван (Іоанн) Вишенський народився 3 червня 1545 р. у галицькому містечкові Судова Вишня (Sądowa Wisznia; нині – Яворівський район Львівської області), сеймикові Перемиської землі Руського воєводства, що тоді належало Польському королівству. Якщо писати мовою сучасної географії, у той період Руське воєводство було поділене на п’ять регіонів (сеймиків, зменшено від «сейм»): Львівської землі, Перемиської землі,  Сяноцької землі, Галицької землі та Холмської землі.

У Судовій Вишні, яка ще 1368 р. отримала магдебурзьке право, у другій половині XVI ст. мешкало не більше 2600 городян, але тут відбувалися щорічні виїзні сесії шляхетського суду Перемиської землі, звідки й виник прикметник топоніма «Судова». У галицькому містечкові збирався й генеральний сеймик Руського воєводства, куди приїздила шляхта Львівської, Перемиської, Сяноцької, Жидачівської, а подекуди Галицької та Холмської земель, щоб вирішити питання воєводства та обрати делегатів на коронний сейм. У місті діяли дві церкви: Свято-Троїцька і Свято-Спаська, – кілька шкіл, а ченці, ймовірно, мали власний монастир.

Щоб завершити із топонімікою, зазначу: назва «Вишня» не стосується фруктового дерева, бо походить від давньоруського прикметника «вишній / вишня / вишнє», оскільки слов'янське поселення стояло на підвищенні – на Комаровій Горі.

Віддавна у місті була традиція політичних забав і дебатів. Зокрема, на сеймику в Судовій Вишні найменше двічі виступав полеміст, український шляхтич Станіслав Оріховський-Русин (Stanisław Orzechowski; 1513–1566) герба Окша: 10 квітня 1550 р. він інформував шляхту про заручини з Софією Страшувною – двірською Пйотра Кміти з Вишничі, хоча шлюб пари так і не відбувся, а 13 березня 1566 р. гостро критикував деяких польських католицьких єпископів.

***

З огляду на біографію, почнемо з важливого. Ні точний рік народження (переважно подають 1545–1550 рр.), ні справжнє ім’я полеміста не відомі (Валерій Шевчук). Тут і далі Іван (Іоанн) – чернече ім’я, а Вишенський – поширене прізвище шляхетського роду, представники якого жили в Судовій Вишні, а можливо, прізвисько, набуте за місцем народження. Не дивуйтеся, навіть власні твори автор підписував по-різному: «Іоанн мних з Вишні» або з польською флексією «Іоанн мних з Вишнєй», «странник реченный Вишенскій». Відсутні документи і про соціальне походження. Є версія, що батьки полеміста належали  чи то до руської дрібної шляхти (Василь Щурат), чи до православних міщан (Ярослава Стратій).

Вважають, що Іван Вишенський не здобув ґрунтовної освіти. Навчався підліток із родини православних русинів у початковій («парафіяльній») школі, можливо, при Перемиській єпископії, на чолі якої стояв тоді правлячий єпископ Антоній Радиловський (1549–1586). Але більшість дослідників наполягає, що ґрунтовну освіту юнак здобув усе-таки вдома, хоча й мав тісні зв’язки з представниками «католицької латинської освіченості», поглядам яким повсякчас супротивився.

– Я почув і той голос, що його виригнув ассирійський розум... Такий же голос я почув, що немає звільнення Русі від невір’я римського Папи. Я бачив і посланця оповісника, бачив єзуїта, що огуджував, лаючи Ісуса.

Незаперечним є факт, що Іван Вишенський був обізнаний із тогочасною польською та латиномовною літературою, товаришував із викладачами-католиками, цікавився протестантськими ідеями социніанства – раціоналістичної течії у протестантизмі, що виникла в Південній Європі під час Реформації та отримала назву від прізвища двох засновників, італійців Леліо Соціні (Lelio Francesco Maria Sozini; 1525–1562) і Фаусто Соцціні (Fausto Paolo Sozzini; 1539–1604), відповідно дядька й небожа.

Що можна сказати про бунтівних неофітів з Апеннінського півострова? Послідовники тієї християнської школи заперечували догмат Трійці та первородного гріха, не визнавали таїнств, вважаючи, що людина може врятуватися, якщо живе в спілкуванні з будь-якою християнською громадою та сповідує виключно вчення про спасіння. Мовляв, є одна Божа істота, бо Дух Святий представляє силу Божу, а Ісус Христос є людиною з Божим обдаруванням, якому належало Боже шанування... Щось доволі віддалено схоже на християнський формат буддизму школи Махаяна.

***

Так, подейкують, і жив у юності Іван Вишенський, бо замолоду вів він розгульний спосіб життя, принаймні так переконував Іван Франко, а український літературознавець Агатангел Кримський (1871–1842) у розвідці «Іоанн Вишенський, його життя і твори» розтлумачував:

– Мабуть, сам Іоанн, у міру засобів, у молодості любив гульнути, побенкетувати, «пожити»... Вишенський був людина, яка захоплювалася, людина, яка вміла «сильно любити і сильно ненавидіти» (слова І. Франка), людина рішуча в добрім чи лихім, людина гаряча, палка, – невже він у молодості не віддав данини молодості, а так одразу, ледве не з пелюшок став думати про монастир... Та це ледве не закон, що всі енергійні, палкі аскети-моралісти мали молодість вельми бурхливу і повну пригод.

Деякий час молодий социніанин (протестант) жив у Луцьку та Острозі, де, ймовірно, продовжив освіту під патронатом руського князя, магната і мецената Василя-Костянтина Острозького (1526–1608) – прямого нащадка руського князя, намісника Луцького князівства преподобного Федора Острозького (1360–1437), нетлінні мощі якого спочивають у Києво-Печерській лаврі. 

Про подальші університети Іван Франко у монографії «Іван Вишенський та його твори» (1895) так зазначає:

– Життя при дворі такого великого пана, як Острозький, котрий з маєтків мав мільйон річного доходу, а при дворі давав притулок тисячам найрізноманітніших людей, шляхти, вчених, артистів і просто ошуканців та пройдисвітів, було великою школою для молодого чоловіка. Не треба думати, що життя таке йшло для нього в розкоші і вигодах. Противно, тут він привчався і недоїдати, і недосипляти, змушений був ненастанно держатися на осторозі, догоджувати тисячам дрібних і великих забаганок, прислужувати всякому, зносити часті, не раз прямо самодурські, зниження й оскорби, та зате вчитися заглядати на дно життя, відрізнювати правдивий блиск від фальшивого, міг користати з товариства людей учених і бувалих, стикався з людьми найрізніших станів – від простих хліборобів аж до примасів та сенаторів і королів, і все це мусило значно розширювати круг його відомостей і поглиблювати світогляд, особливо коли у нього була душа не лакейська, а схильна до вдумливості, критики та глибоко моральна.

***

В одному з автобіографічних свідчень, яке є у трактаті «Краткословный отвѣт Феодула» (1599–1601), Іван Вишенський каже, що його молоді роки минули в Луцьку: «Латинський оратор, майстер (учитель; католицький проповідник, – авт.) за достойністю сану мав дружбу зі мною в Луцьку».

У творі «Порада» автор згадує Жидичин  (тепер – Луцький район Волинської області), де був відомий на Волині православний монастир: «Святкові ярмарки, які ви звете соборами, очистіть, як у Жидичині і Горах Святого Спаса, оскільки бридко Богу, що диявол замість честі хвали йому під Божим титулом чинить собі розпусту і п’янство з купецькими торгами…» У минулому Гори Святого Спаса – село Спас (нині – Старосамбірський район Львівської області); там є уславлена монаша обитель Преображення Господнього (Свято-Спаський монастир).

У справах бував Іван Вишенський також у Любліні та Львові.

***

Засновник Острозької академії (1576), «Божою милістю князь» В.-К. Острозький пильнував за здібними юнаками з-поміж православних інтелектуалів, – ті в нього шукали та знаходили можливість «докінчувати своє образовання і дороблятися хліба».

На думку Івана Франка, це був «майже одинокий спосіб вийти в люди для такого худопахолка в тих часах, дістатися на двір якого можного пана, то ми склоняємося до припущення, що й наш автор, бувши школярем, чим-небудь звернув на себе увагу протектора – чи доброю пам’яттю, дотепом, чи гарним голосом або чим-небудь подібним – і сяк чи так дістався на двір православного магната».

Проректор із навчально-виховної роботи Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк у розвідці «Іван Вишенський та Волинь» зазначив:

– Дослідники звертали увагу на те, що Вишенський був пов’язаний із Острозьким культурним осередком, який виник у другій половині 70-х рр., а в 80–90-х рр. ХVІ ст. переживав піднесення. До складу осередку входила одна з перших кириличних друкарень, а також перша вища школа в східноєвропейському регіоні – Острозька академія. Тут у 1581 р. побачила світ перша друкована старослов’яномовна Біблія, друкувалися різноманітні книги, писалися полемічні твори.

***

Паралельно із Західної Європи на православ’я насувалася інтелектуальна загроза... Особливого поширення аріанство в Речі Посполитій набуло після переїзду в 1579 р. туди Фаусто Соцціні. Зроблю потрібне уточнення: cам Соцціні та його послідовники називали себе «унітарії» («unitarii») або «польські брати» («fratres poloni»), хоча в народі та серед послідовників решти християнських шкіл іменувалися вони «аріанами». Їхні лави розросталися... Влившись у спільноту польських братів, преподобний Фаусто Соцціні надав аріанству богословської довершеності. За короткий час він примирив різні аріанські партії та у 1585 р. об'єднав їх організаційно.

Розбрунькувавшись в останній чверті XVI століття, у Речі Посполитій аріанство знайшло чимало прихильників та закоренилося переважно серед представників української шляхти. Цікаво, що найбільше розрослися социніанські громади саме на Волині, Галичині й Поділлі, де їх сильно підтримували такі роди української шляхти, як Любенецькі, Чапличі, Сенюти, Гулевичі, Холоневські, Рогозинські, Ободенські, Гойські, Чеховичі та інші. Згодом социніанство знайшло прихильників на Київщині (у Немиричів, Войнаровських, Івашенцевичів, Бабинських).

У зрілому віці Іван Вишенський жив на Волині, Галичині й Поділлі, де на рівні лісової пожежі поширювалося аріанство. Як вважав Валерій Шевчук, переломним моментом у духовному житті нашого героя став конфлікт із єзуїтами.

***

У посланні «Христолюбному братству Львівському та іншим братіям…» (1610), написаному в Зографському монастирі після повернення з України, він благав:

– Будьте перед так званими мудрими неправославними хоч і дурні, прості, нехитрі, неумудрені світською наукою, але хай немудрість апостольської проповіді спочине на вас; саме про це говорить божественний Павло: «Як кому з вас здається, що він мудрий в цім віці, нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим. Цьогосвітня-бо мудрість у Бога – глупота». Коли візьмете ту тайнорозумну немудрість, то це вам даровано буде знайти у сповіданні православної віри, і не соромтеся терпіти докуку (невдоволення, клопіт, – авт.) від умудрених світодержцем; молю вас, хай буде Русь проста, дурна, невчена, а тільки перебувайте у православній вірі.

Відтоді молодий полеміст відвернувся від католицтва, а власними творами заявив активну позицію з підтримки православ’я в Україні як найбільш відповідної релігії для рідного краю. Невдовзі він зійшовся із православним Львівським Успенським братством, члени якого домагалися релігійного та професійного рівноправ’я з католиками та міщанами польського походження, і знайшов однодумців у православних монастирях: Свято-Микільському Жидичинському в передмісті Луцька, Унівському Свято-Успенському, що мав тоді найбільшу бібліотеку в Галичині, та Спаському (Свято-Преображенському) у Перемиській єпархії...

Логічним кроком для Івана Вишенського стало чернецтво. За деякими даними (Вікторія Колосова), постриг він прийняв у Дубенському монастирі Преображення Господнього, який збудовав князь Василь-Костянтин Острозький. Своє переконання В. П. Колосова збудувала на посиланні на екземпляр виданого в Острозі в 1594 р. фоліанта «Книга прево святих отця нашого Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійського (про постництво)» святителя Василія Великого (329–379), у якому знайдено дарчий запис, що належить, на думку дослідниці, Іванові Вишенському. У ньому повідомляється, що «священноінок Іоанн, постриженець Свято-Спаський», пожертвував книгу Дубенському монастиреві.

Як там не було, але, натякаючи на причини свого чернецтва, в одному з послань Іван Вишенський написав: «Покажіть мені ви, котрі згоду в’яжете, чи котрийсь із вас покинув дім, села, маєтки, майно, родичів і мирське життя заради Господа?»

Важлива деталь. В Острозький період, коли «постриженець Свято-Спаський» був духовно пов'язаний із інтелектуальним осередком книжників-традиціоналістів, величезне враження на них справляв старець-нестяжатель Артемій Троїцький (?–1575; не плутати з рок-критиком), який вплинув на формування філософсько-богословських поглядів Івана Вишенського. Під враженням оповідань старця про преподобного Ніла Сорського (1433–1508), його мандрівки в 1475–1485 рр. на Афон і перебування в давньоруському Свято-Гірському монастирі Іван Вишенський міг спалахнути бажанням і собі вирушити в далеку чернечу республіку.

***

Отже, у 1576–1580 рр., за іншою версією, у 1589–1593 рр., що, здається, більш імовірною, український полеміст став ченцем Афонського монастиря в Греції, діставшись туди пішки через Молдовлахію (Волоську землю), Болгарію та Македонію. У ті часи то був визнаний центр православного чернецтва.

Розкриваючи причини, у розвідці «Преподобний Іоанн Вишенський Святогорець та його подвиг стояння за чистоту православ'я» (2016) директор Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні Сергій Шумило подає таку гіпотезу:

– Очевидно, прагнення відійти на Святу Гору в Іоанна Вишенського було пов’язане з незадовільним станом вітчизняних монастирів, відходом у них від аскетично-святоотцівської традиції та містичного досвіду ісихастського молитовного діяння. У цьому шлях отця Іоанна багато в чому схожий на пошуки і мандри «від монастиря до монастиря» іншого українського подвижника, преподобного Паїсія Величковського (1722–1794). На прикладі життєпису останнього ми можемо краще зрозуміти причини, що спонукали Іоанна Вишенського до «втечі від світу» та пошуків осередків справжньої духовності, безперервної містичної традиції та аскези за межами рідної вітчизни, в пустельницьких келіях та печерах Святої Гори Афон.

Згідно з давньоруським переказом, поширеним у XVI столітті, перший руський монастир на Святій Горі виник завдяки піклуванню святого рівноапостольного князя Володимира Великого (958–1015) та його дружини, візантійської царівни Анни Порфірогенети (963–1011) невдовзі після прийняття християнства на Русі (998). Саме на Святій Горі прийняв постриг першозачинатель вітчизняного чернецтва, виходець із Чернігівської землі, преподобний Антоній Печерський (983–1073; див. тут), який згодом, із благословення афонських старців, переніс афонський статут на Київську Русь, заснувавши Києво-Печерський монастир, що став центром та школою вітчизняного чернецтва в Україні-Русі.

***

Ні, не Іван Вишенський підхопив традицію першозачинателя вітчизняного чернецтва Антонія Печерського. Серед українських подвижників, які духовно трудилися в різні часи на Святій Горі, відомими старцями слід вважати Іова Княгининського, блаженного Кипріана Острожанина, Ісакія Борисковича, Афанасія Межигірського, Іоасафа Густинського, Ісаю Копинського, Йосипа Курцевича-Коріятовича та багатьох інших достойників.

На початку перебування на Святій Горі прп. Іван Вишенський подвизався у Старому Русикові – давньоруському монастирі Святого Пантелеймона, розташованому в південно-західній частині Афону, між портом Дафнії та монастирем Ксенофонта. Потім він, «скитствуяй в Святой Горѣ», жив у скиті Ксилургу (Древоділ, Тесля), тобто гуртожильному скиті Успіння Богородиці (Панагія Ксирургу), що на східному боці Святої Гори, на відстані однієї години шляху від Кареї. За переказами, останній, найдавнішу у світі руську обитель, заснували в X столітті дружинники просвітительки Руси, Святої рівноапостольної княгині Ольги.

Далі були болгарський Зограф (Живописець), сербська Хіландарь (Хілендань) та Свято-Павлівській монастир (Россікон), який на той час населяли серби.

***

Не втрачаючи зв’язку з рідним краєм, схимник раз у раз надсилав в Україну послання (загальна їхня кількість не визначена, від 16 до 20), виступаючи проти об’єднання Православної і Католицької церков, окатоличення й ополячення русинів та України-Руси. Імовірно, що літературну діяльність Іван Вишенський почав одночасно з групою острозьких полемістів, але у власних творах привернув увагу (чи не вперше) до життя нижчих верств суспільства, зокрема селянства.

У 1590-х рр. з-під його пера з’явилися найвідоміші твори, спрямовані проти ганебної Берестейської унії (Unia Вrzeska), вчиненої 23 грудня 1595 р. у Ватикані та 9 (19) жовтня 1596 р. проголошеної (ратифікованої) на церковному соборі у містечку Бересті як акт з'єднання (поглинання) частини ієрархів та вірян Київської митрополії Вселенського патріархату з Римо-католицькою церквою на умовах виходу з-під канонічної підлеглості Константинопольському патріархатові, визнання зверхності папи Римського та прийняття католицького віровчення (догматики).

10 (20) жовтня 1596 р. в оселі місцевого урядника, протестанта Малхера Райського у Бересті, під проводом князя Василя-Костянтина Острозького і протосинкела (патріарха) Константинопольського патріарха Никифора Парасхеса (1537–1599) відбувся православний синод. Відстань між місцями засідань двох соборів була трохи більше 400 метрів! І як опоненти не повбивали одне одного, лише Богові відомо.

Цікаво, що у 1596 р. на запрошення князя В.-К. Острозького ігумен афонського Свято-Пантелеймонівського монастиря, священноархимандрит Матфій особисто брав участь в православному соборі у Бересті. За його духовних настанов, дуже ймовірно, незабаром Іоанн Вишенський і склав одне з перших антиуніатських послань – «От святое Афонское горы скитствующих» (1598). Але про це – трохи далі.

***

Отже, частина православного духовенства і пастви України-Руси не визнали унію, почалася запекла боротьба. Після православного собору у Бересті протосинкела Никифора польська влада заарештувала, звинуватила у шпигунстві на користь Туреччини і відправила до Марієнбурга, де утримувала під арештом. Через два роки млявого судового процесу ув’язнений Константинопольський патріарх Никифор помер від голоду, ставши священномучеником.

Невизначеність тривала чотири роки, поки 16 (26) жовтня 1620 р. Єрусалимський патріарх Феофан ІІІ (1570–1644) не відновив (висвятив) православну ієрархію на українських землях Речі Посполитої, що створило прецедент: існування одразу двох митрополій – унійної (греко-католицької) і православної. Це загострило релігійну боротьбу, кульмінаційним пунктом якої стало вбивство 12 листопада 1623 р. у Вітебську Полоцького архиєпископа УГКЦ Йосафата Кунцевича (Jozafat «Jan» Kuncewicz; 1580–1623), якого розлючена юрба розірвала, а закривавлене тіло протягла через місто до Західної Двіни, куди скинули тіло.

...У 1596-му, невдовзі після прийняття Берестейської унії, на Афон до старця Івана Вишенського особисто звернувся з листом місцеблюститель Константинопольського патріаршого престолу патріарх Олександрійський Мелетій I Пігас (1549–1601). Святитель закликав православного письменника, подібно до Іллі-пустинножителя, який викривав нечестивого царя Ахава та жерців Єзавелі, вступити в полеміку з уніатами та захистити православ’я в Україні. Те, що до Івана Святогорця звернувся сам владика, свідчить, що український старець мав уже  духовний авторитет і став впливовим полемістом.

Відповіддю на звернення Константинопольського патріарха стали перші полемічні послання Іоанна Вишенського. До речі, тільки три з них були складені до Берестейської унії, а саме: «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих» (1588), «Извещение краткое о латинских прелестях» (1588–1589) і «Новина, или Весть о обретении тела Варлаама, архиепископа Охридскаго». Решта – створені після 1596 р. і присвячені апології православної віри та викриттю католицького вчення, а також єпископату й духовенства, що відступили від православ’я. Наразі дослідникам відомо не менше 12 списків творів українського полеміста, датованих XVII – початком XX століть. Проте рукописних оригіналів поки що не знайдено.

Як вважав у тритомній розвідці «Історія возз’єднання Руси» (1874–1877) український письменник Пантелеймон Куліш (1819–1897), під навалою польсько-католицької експансії саме старець Іван Вишенський та його послідовники зуміли силою внутрішнього подвигу зберегти чистоту православ'я:

– Ці відлюдники виснажували себе постами, чуваннями, тяжкою працею та відреченням; вони ховали себе заживо, відрікаючись від принад світу цього, від ненависного для них княжо-воєнного устрою, повного грабунку та різні. Бажанням кращого вони зробили неоціненну послугу для Руської землі. Ця ревнісна і неприступна для сторонніх нетерпимість зберегла здорову, дівственну чистоту Православної церкви як сторожу моральності віку майбутнього.

***

Духовна боротьба тільки глибшала... Улітку 1598 р. в острозькій «Книжиці о єдиній православній істинній вірі» полеміст анонімно надрукував послання «От святое Афонское горы скитствующих» (1598), яке написав Іван Вишенський наче від імені монахів Святої Гори. І то був єдиний твір, що за життя автора побачив світ.

Поясню, у чім річ. «Книжиця...» була багатоцільовим полемічним трактатом з шести розділів духовного наставника ченця Івана Вишенського – конфідента, князя Василя-Костянтина Острозького та директора Острозької друкарні, українського письменника-полеміста Василя Суразького-Малюшицького (?–1608). З’явилася книжка після Берестейської церковної унії 1596 р. і мала антиуніатське спрямування.

Боротьба за віру була безкомпромісною, бо на той час вона означала боротьбу за Україну. Наприклад, у «Посланні князю Василю Острозькому» український полеміст-афоніт виступив як полум’яний адепт християнської віри, в основі якої лежить ідея христоцентричності, коли єднання з Христом є метою і змістом життя:

– Віруйте кріпко й нерушно – й будете єдині у вірі. Є Той, хто нас вибавить, тільки до Нього істиною від усього серця припадімо. Є Той, хто славно звитяжить, який одним помахом 185 тисяч ассирійського війська побив. Є в нас непереможна сила, непохитне божество, свята, єдиносуща, животворяща й нероздільна Трійця, Отець, і Син, і Святий Дух, Бог у трьох іпостасях, у якого ми віруємо, якого славимо і якому поклоняємося благочесно, в Нього-бо хрестимося. Він силу має вирвати нас із полону латинського і звільнити від зваби антихристової віри, Йому слава вовіки віків, амінь.

Видана коштом князя В.-К. Острозького, «Книжиця...» була спрямована на конкретні духовно-ідеологічні завдання. Невипадково, що в передмові до видання перший ректор Острозької школи (академії) Герасим Смотрицький (?–1594) виступив з рішучою критикою нападів на православну віру католицьких полемістів: викладача єзуїтського колегіуму в Ярославі, польського богослова Бенедикта Гербеста (Benedict Herbest; 1531–1598) й одного з лідерів католицької реформи у Речі Посполитій, придворного проповідника короля Сигізмунда ІІІ Вази (Zygmunt III Waza; 1566–1632), польського проповідника Петра Скарги (Piotr Skarga; 1536–1612).

***

Достойних рукописів назбиралося тоді й у Івана Вишенського. Близько 1600 р. на Афоні Іван Святогорець склав власну збірку – «Книжку», куди, окрім вступу і трьох передмов, увійшли десять творів: «Обличеніє діавола-миродержца» (1599–1600), «Послання князю Василю Острозькому» (1599–1600), «Порада» (1599–1600), «Писание до всѣх обще, в Лядской земли живущих» (1588), «Писание к утекшим от православкой вѣрн єпископам» (1598), «Извѣщеиие краткое о латинских прелестях» (1588–1589), «О єретиках» (1599–1600), «Загадка философам латинским»(1599–1600), «Слѣд к постижению и изучению художества» («Слѣд краткий») (1599–1600) та «Новина, или Вѣсть...». Що вкрай важливо, в авторській збірці «Книжка» поряд із греками, албанцями, сербами, болгарами, москвою та іншими народами згадано «русь» як одну із самобутніх православних націй. На жаль, за життя полеміста «Книжка» так і не була надрукована.

Є версія, що збірка потрапила в Україну в 1600–1602 рр. Її міг привезти о. Ісакій Борискович (?–1641), який відвідував Святу Гору. Точно відомо, що видати рукопис так і не вдалося. Чому? Через украй опозиційне ставлення автора до суспільного ладу Речі Посполитої. Радянський філолог Ігор Єрьомін (1904–1963) вважав, що послання Івана Вишенського належали до так званих злосливих творів («pism uszczypliwych»), за поширення яких у тодішній Польщі карали за законом. Це й не дивно, бо, з огляду на засади візантійського аскетизму, автор гостро критикував церковний і світський лад тодішньої Польщі, жадаючи простоти старохристиянського братства як втілення царства Божого на землі.

Яке враження на сучасних богословів нині справляють твори старця, прокоментував в. о. ректора Дніпровської духовної семінарії, протоієрей Сергій  Нарольський:

 – Писання Іоанна Вишенського проникнуті святооцівським духом, він цитує не лише Священне Писання, але і твори видатних отців Церкви: Діонісія Ареопагіта, Василія Великого, Іоанна Золотоустого, Іоанна Ліствичника, Григорія Богослова, Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта, Ісака Сирина, Григорія Палами, Епіфанія Кіпрського та Іоанна Дамаскина. Найпоширенішою хибною думкою є та, що старець категорично виступав проти науки та відстоював думку про необхідність залишатися неграмотними і неосвіченими. Такий погляд полегшує образ трактовки його творів. Варто відмітити, що характерною рисою суспільства Середньовіччя є його невід’ємність від релігії. Культурне, соціальне і політичне життя людини того часу було наповнене релігійним впливом – Церква була центром середньовічної культури.

Відірваний від України, полеміст уболівав за її долю і використовував будь-який шанс, аби Ненці прислужитися. У 1599–1601 рр. Іван Вишенський написав «Краткословный отвѣт Феодула» – з приводу книги «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем» (1590) польського богослова Петра Скарги, де обґрунтовував право боротьби українського народу за незалежність і збереження національної культури.

***

На Афоні інок прожив понад сорок років. Мешкав він у різних монастирях, поки не осів у скиті: невеликому житлі ченців-самітників, розташованому віддалік від основних обителей. Сховавшись від світу, Іван Святогорець дав обітницю мовчання, проте не через власну волю не дотримав слова. Щодуху він намагався осягнути основи святоотцівської аскетики, здобути молитовне усамітнення і безмовність, загубившись серед безвісних афонських пустельників.

Після восьми років інтенсивного листування, близько 1604 р., старець Іван зважив на заклики українських братств та повернувся у підпольську Україну... Свідомий відлюдник зустрівся зі своїми однодумцями, відвідав низку православних монастирів на Волині та в Галичині. Його особиста допомога преподобному Іовові Княгиницькому (1550–1621) та ігуменові Ісакію Борисковичу у здійсненні нагальної монастирської реформи була неоціненна. Йшлося про переведення галицько-волинських монастирів (звісно, за підтримки князя В.-К. Острозького) на афонський статут, щоб в умовах протистояння унії вони стали духовними центрами православ'я і традиції ісихазму (практики молитви розуму й серця).

У Львові афонський схимник прожив два роки, але справжнього порозуміння з очільниками місцевого братства так і не знайшов. Конфлікт виник через вибір безкомпромісного полеміста споглядального способу життя на шкоду активному служінню в світі. Братчики звинувачували Святогорця «яко от диявола пострадах, зане до Унева отидох». Бо мирянський рух в Україні, зважаючи на досвід Львівського братства, вважав за необхідне використовувати всі легальні можливості, щоб розширити в Речі Посполитій суспільний сегмент «руського народу грецької віри».

***

Два роки він особисто опікувався переформатуванням галицько-волинських монастирів. Зокрема, кілька місяців Іван Вишенський гостював в Угорницькій Свято-Преображенській чоловічій обителі, де в 1602–1613 рр. як духовний провідник подвизався його афонський побратим Іов Княгиницький Святогорець.

Пів року жив Іван Вишенський у центральному монастирі Галицької єпархії –Свято-Успенській Унівській лаврі Студійського уставу, звідки у 1605 р. надіслав своє «Послання до чесної і побожної стариці Домнікії», присвячене полеміці з відомим членом Львівського Успенського братства Юрієм Рогатинцем (1555–1608).

Наприкінці 1605 р. відвідував «инок русин, во святѣй Афонстѣй горѣ странствуяй», також Дерманський Свято-Троїцький монастир, неподалік Острога, де ігуменом правив старий і добрий приятель Ісакій Борискович і куди з Острога переїхала знана друкарня на чолі з Дем’яном Наливайком (?–1627).

У 1606 р. Іван Святогорець опинився у Манявському скиті біля села Маняви (нині – Богородчанський район Івано-Франківської області), гостюючи у визнаного авторитета у справах чистоти віри Іова Княгиницького.

Затим була Почаївська обитель, куди у 1607 р. місцеві ченці запросили його стати настоятелем колишнього ігумена Дубенського Хресто-Воздвиженського монастиря, відомого аскета Іова Почаївського (власне: Іван Желізо; 1551–1651).

***

Виконавши пастирську місію в Україні, Іван Святогорець повернувся на Афон. Востаннє його споминало визначення «Совѣтование о благочестии» Помісного православного собору 1621 р., що відбувся у Луцьку під головуванням митрополита Київського, Галицького і всієї Руси Іова Борецького (1560–1631). Зважаючи на зміст документа, на момент згадування о. Іоанн Вишенський був ще живий. Бо церковний собор Київської митрополії іменував афонського старця «преподобним мужом росом», «в житïи и богословïи цвитущем». Ось як запевняв Іван Франко:

– З того погляду Іван Вишенський може ще й нашому поколінню служити прикладом твердості і стійкості характеру, прямоті та ясності в вислові своїх поглядів і згідності між переконаннями та цілим своїм життям.

У молитвах і роздумах суворий аскет, «свят, муж и зело любяй бессловесіе» помер у печерному затворі на горі Афон, Греція, – згідно з «Малою філологічною енциклопедією» (2007),  – «між 1621-м і 1633-м рр.».

Ренесанс його творчості почався не в ХХ столітті. Так зазначав у розвідці «Іван Вишенський та його суспільно-літературна діяльність» (1955) літературознавець Ігор Єрьомін:

– Твори Івана Вишенського набули поширення в Україні. В епоху, що передувала Народно-визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького, вони відіграли значну роль, бо будили свідомість, надихали до боротьби, озброювали... гарячою любов’ю до Батьківщини.

І остання заувага. Невипадково під час російсько-української війни, 8 липня 2016 р., синод УПЦ (Московського патріархату) під час божественної літургії перед Успенським собором Києво-Печерської лаври канонізував Івана Вишенського, зарахувавши його до лику «преподобний». Так полеміста, який боровся проти унії, аріанства та виривав Україну з обіймів Варшави і Москви, примусово вписали в «руцькийумір».

Не віддаваймо наших героїв, а, тим паче, сторожа моральності майбутнього віку нахабній Московії.

Олександр Рудяченко

Використані джерела:

портал RISU.ua;

УкрЛіб;

Міжнародний культурний портал Експеримент;

Волинські новини;

портал Ближче до Бога;

портал Київської православної богословської академії; 

АФОНИТ.INFO. Преподобный Иоанн Вишенский; 

АФОНИТ.INFO. Свято-Пантелеимонов монастырь;

портал Нistorians;

сайт архиєпископа Ігоря (Ісіченка); 

портал Чтиво. Микола Шульський;

портал Чтиво. Сергій Горін; 

портал Чтиво. Василь Щурат; 

портал Літопис. Ярослава Стратій;

портал Університету Торонто. Валерій Шевчук;

портал Народний Оглядач;

портал 1902 Encyclopedia.