«Всупереч». Про 54 війни росії проти України за 400 років  - у новій виставі у Дніпрі

«Всупереч». Про 54 війни росії проти України за 400 років - у новій виставі у Дніпрі

Укрінформ
Усупереч війні треба саджати яблуневий сад. Кожному із нас. Всупереч війні – збирати по осені яблука…

Академічний театр драми і комедії у місті Дніпро дерусифікувався задовго до початку гарячої фази війни і до того, як це почало відбуватися повсюдно, відмовившись від «імені Горького» ще 2016 року. Хоча й зі скандалами, але майже свідомо. Того року, у травні, нагадаємо, Дніпропетровськ став Дніпром.

З появою нового очільника театру Сергія Мазаного трупа позбулася 29 найменувань свого російськомовного репертуару. У 2019-му, цілком природним шляхом подолавши етапи «внутрішнього» і зовнішнього ребрендингу, найстаріший театр перетворився на сучасний ДРАМіКОМ.

На восьмому місяці повномасштабного вторгнення ДРАМіКОМ першим втілив на великій сцені повноцінну виставу «Всупереч» за текстами сучасних українських драматургів, написаних після 24 лютого.

Для цієї густонаселеної, поліфонічної постановки головного режисера театру Антона Меженіна драматургиня Юліта Ран об'єднала в єдине ціле 4 документальні уривки із п’єс «Садити яблуні» Ірини Гарець, «Руський Воєнний» Ігоря Білиця, «Коти-біженці» Людмили Тимошенко та Марини Смілянець та «Я норм» Ніни Захоженко, пов'язавши їх «статистикою» 54 воєн, розв'язаних росією за останні чотири століття.

У пластичному пролозі 15 артистів постають своєрідним давньогрецьким хором, що протягом усієї вистави коментує історичні факти й події, які водночас є зв’язкою, відбивкою, узагальненням і тлом життєвих сцен поточної війни.

Сухі цифри, скупі слова, за якими - 400 років боротьби українського народу за свою свободу і незалежність. Відлуння кожної із цих 54 воєн на сцені театру – ніби вирок майбутнього гаазького трибуналу не тільки нинішньому фашистському режиму, а й усій історії кровожерливої країни, з усіма її злочинами і геноцидом народів.

Попри таку, одразу заявлену «високу форму» подачі, і драматургині, й режисеру вдалося уникнути псевдопатріотичних спекуляцій та удаваного пафосу. Зокрема, завдяки вдалому драматичному поєднанню чітко розмежованих пластичними та символічними засобами загального й осібного. Це дало змогу осягнути і провести паралелі, які до 24 лютого були історією зі шкільного підручника і сприймалися лише умоглядно.

«Хор» і актори-солісти великих планів, наскрізна лінія Яблуневого саду та образу Чорного плаща, хроніка з живими героями нашого часу - Вікторією і Володимиром Ращуками, Михайлом Діановим та Юлією Паєвською («Тайрою»), - «змонтовані» динамічно, з відстороненістю, що ледь проглядається. Темпоритм, заданий режисером від початку, підкріплено пластичним (Євген Карякін) та художнім (Світлана Югова) лаконізмом.

Євген Карякін повною мірою використав потенціал трупи, вже явно готової до постановки вистави в актуальному нині жанрі фізичного театру, створивши пластичну партитуру, яка доповнила цілісний образ вистави  й максимально наблизила її до сучасного сприйняття.

«Пластична», рухлива тканина – «перехресні стежки», коріння і Дерево життя художниці Світлани Югової – запрограмували постановку, що не обтяжить під час гастролей. Ефективний і далекоглядний підхід до творення сценографії!

Своїм динамізмом, прискореним ритмом, концентрованою пульсацією вистава також має завдячувати музиці і текстам пісень Сергія Жадана та Олега Каданова, що підсилили важливі сенси і меседжі постановки.

Власне, цей загальний лаконізм висловлювання - в інтонації, манері існування акторів на сцені, в русі, сценографії, костюмах - й уберіг виставу від гіперболізму, зайвої екзальтації і штучності, тих ризиків, що з’являються при намаганні театру переосмислити животрепетний досвід.

ДРАМіКОМ знайшов свою «лінію Маннергейма», створивши візуально-пластичну і звукову стіну, яка таки запобігла проникненню тиші в нашу реальність.

Головний символ вистави, її лейтмотив - Перша Жінка, з якої почнеться сад, яка перетворила яблуко спокуси на символ життя. З яблук, що падають з колосників, - вистава розпочинається. Яблуками, які збирають у фіналі, – все й завершується.

На очах глядача, вглибині сцени проростає Дерево життя. На авансцені тіла акторів утворюють живий ланцюг спротиву. Це і є міцні, переплетені корені, з яких підноситься «Молода Україна» (актриса Валерія Лагода), завдяки яким вона, всупереч усьому, вистоїть.

Що означає поява такої вистави у Дніпрі – східному форпості, який сьогодні працює на перемогу в оточенні трьох фронтів?

Осмислення? Фіксація? Терапія? Набуття власного досвіду через розуміння колективного? Можливо, суть і сенс вистави «Всупереч», поставленої театром наперекір усім зовнішнім обставинам, - звернення мистецької спільноти до тих, хто втратив надію чи опустив руки. Або, навпаки, сигнал тим, хто бореться і наближає перемогу: ми тут, ми поруч, ми боремося доступними нам засобами…

Одразу після прем’єрного показу у залі ДРАМіКОМу відбулося  спілкування з глядачами.  Дніпровська поетеса Сніжана Біла прочитала свої вірші, які могли б стати своєрідним епіграфом до постановки:

       «… І здається, в листі, мов живе свобода, –

що душа дитинна виростає в ній!

Почуття незнані полягали в стоси.

Дерево високе з голови до п’ят,

разом із тобою відчуваю осінь,

приростаю в корінь – це сильніше клятв!».

Тож усупереч війні треба саджати яблуневий сад. Кожному із нас. Всупереч війні – збирати по осені яблука… випускати прем’єри, писати вірші, співати вголос, як співають «Гей, соколи!» у фіналі «Всупереч», робити свою справу, «врівноважуючи лють любов’ю».

Найближчі покази вистави у Дніпрі заплановані на  12 листопада і 4 грудня.

Ольга Стельмашевська

Фото надано театром

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-