«Золоте століття» Криму та антиутопія в сельві: Нотатки з Одеського кінофестивалю
Зважаючи на круглу річницю, яка налаштовує на ностальгійний лад і запрошує до підбиття підсумків, фільм-відкриття десятого Одеського міжнародного кінофестивалю, «Прекрасна епоха» француза Ніколя Бедоса, присвячений нашій звичці знаходити у «туманному сні спогадів» прихисток від скорбот сьогодення.
Центральний персонаж стрічки, 70-річний художник (Даніель Отой), у минулому автор популярних коміксів і поважний батько сімейства, а нині буркотун, який перебуває у творчій кризі, і якого дружина (Фанні Ардан) з полегшенням виганяє з дому. У пошуках втраченого часу герой вдається до послуг компанії, яка надає клієнтам можливість пожити в обраній відповідно до їхнього смаку епосі, чиї прикмети постановники, сценаристи і декоратори відтворюють з компетентністю та ретельністю, десята частка яких не завадила б творцям українських історичних картин.
Фахівці компанії легко відтворюють побут і звичаї часів Наполеона III або Марії-Антуанетти, однак цього разу перед ними стоїть не таке складне завдання. Їм доручено, використовуючи ескізи свого клієнта, воскресити французьке містечко зразка 1974-го року з його вулицями, забігайлівками і вечірками – час, коли герой зустрів прекрасну дівчину, якій судилося стати жінкою його життя, джерелом його натхнення, матір'ю його сина і вірною соратницею у життєвих випробуваннях, і через 25 років спільного життя в горі і в радості – виставити його за двері.
У декораціях півстолітньої давності все більш хиткою стає не лише межа між минулим і сьогоденням – поступово втрачається чітка відмінність між реальністю, спогадами і фантазіями. У свідомості літнього художника образ дружини сплітається з молодою актрисою, яка зображує її в молодості; його син, підглядаючи за реконструйованим побаченням батьків, забуває про ігровий характер того, що відбувається, немов здійснюючи подорож на машині часу; закоханий в актрису постановник цього мемуарного театру (Гійом Кане) страждає від ревнощів, спостерігаючи, як вона сумлінно виконує його вказівки. Повернення до минулих подій, наповнених особистим щастям та творчими звершеннями часів допомагає персонажу Отоя знайти втрачену людську гідність і віру у своє мистецтво. На відміну від більшості стрічок про телевізійну або цифрову реальність на кшталт «Шоу Трумена» Пітера Уіра або «Нірвани» Габріеле Сальватореса, автори «Прекрасної епохи» показують перебування у штучному 1974-му не як втечу від справжнього життя, а як його продовження.
Тузі за минулими часами і присвячена перша показана у рамках ОМКФ українська стрічка, представлена в програмі сімейного кіно «Хидир-деде» Длявера Дваджиєва. Фільм, повністю знятий на території окупованого Криму, засновано на кримсько-татарській легенді, яка розповідає про селище, що страждає від утисків жорстокого і жадібного ханського намісника. Не задовольняючись відвертим грабунком, який відбувається під прикриттям податкових зборів, він вирішує взяти в дружини красуню-доньку гончаря – хоча в його альковах і так вже томляться три дружини. Маленька сестра дівчини і молодший брат її коханого, які прагнуть врятувати нещасну від ненависних домагань, відправляються на пошуки Хидир-деде, татарського варіанта Санта Клауса – таємничого мудреця, який, за чутками, ось вже сотні років захищає принижених і ображених від їхніх гонителів.
Чудовий старець і справді приходить на допомогу, однак діє не силою свого чаклунства, а залучає світську владу – хан, якого Хидир-діда знайомить зі станом справ, не зволікаючи, карає намісника і обсипає дарами доброчесних підданих. «Такі слуги, – суворо проголошує самодержець, – небезпечніше для трону і держави, ніж іноземні вороги!»
Відчутне в цих словах гірке переживання злободенної ситуації і відображення особливостей вітчизняної політичної еліти сплітається з мрією про Золоте століття, в якому будь-яка несправедливість незмінно засуджується і викорінюється мудрим і непідкупним правителем. Це наївне уявлення про національну минувшину підходить не лише обраному жанру казки, але й художнім якостям стрічки, завдяки яким вона нагадує зняту на відео виставу аматорського драмгуртка. Втім, нестача професіоналізму і обдарованості не завадили авторам фільму передати тугу за світом, що зник, був знищений, за батьківщиною, яка «оптом, так би мовити, відібрана і подарована».
Хвилюванням щодо занепаду рідного краю – і хиткою надією на його відродження, – наповнений фільм колумбійця Алехандро Ландеса «Монос» з міжнародного конкурсу. Мотиви «Володаря мух» Вільяма Голдінга вплетені в реалії колумбійської герильї. Дія розгортається в амазонській сельві, в якій затаїлася група озброєних до зубів підлітків з захопленою заручницею-іноземкою. Загін є частиною Організації (при всій метафоричності оповідання, в ній вгадується ФАРК), яка веде багаторічну війну проти уряду, про причини якої, ймовірно, давно забули ворогуючі сторони. Герої мріють позбавитися опіки керівництва, створивши серед ліан і щебетання пташок незалежну від решти світу комуну.
У романі Голдінга диктатура печерного зразка, встановлена здичавілими школярами, була відразу зруйнована ласкавим і владним вторгненням дорослих. Персонажам «Моноса» нізвідки чекати порятунку, адже вони пускаються на всі заставки не тому, що опинилися без належного нагляду з боку дорослих, а завдяки цьому нагляду, – його уособленням виступає Посланець, який раз у раз з'являється в їхньому таборі, щоб перевірити дисципліну і зміцнити бойовий дух юних солдатів. Між тим, прагнучи втекти від невсипущого нагляду Великого Брата, підлітки і не думають складати свої автомати. Поступово виходячи з-під контролю командирів, вони зберігають завороженность бойовими ритуалами і спрагу насильства. Здатність до співчуття, що проявляється у деяких з них, пригнічується глузуванням товаришів і страхом покарання, індивідуальна воля безжально підпорядкована колективним уявленням і мріям. Здається, у відриві від Організації герої ще більше втрачають зв'язок з цивілізацією, перетворюючись на плем'я кровожерів, яке не знає жалю і моральних норм. Фантасмагорична тональність передає психічний стан героїв, які занурюються у первісні сутінки.
Знятий з виключною винахідливістю та технічною досконалістю (незвичною для країни, яка перетворилася після півстолітньої громадянської війни на соціально-економічні руїни), фільм Ландеса постає одним з найбільш безжальних у сучасному кінематографі досліджень травматичності бойового досвіду, розкриває інфантильну природу війни, показує наслідки, які несе мілітаризація суспільства, що перетворює невинних і беззахисних на зуби дракона.
Хоча показ конкурсної програми лише розпочався, висловимо надію, що «Монос» стане одним з переможців Десятого ОМКФ.
Олександр Гусєв. Одеса
