Микола Яковченко. 2. Хвеномени не зриваються

Микола Яковченко. 2. Хвеномени не зриваються

Укрінформ
Завершуємо, у рамках проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”, розповідь про українського актора театру й кіно Миколу Яковченка

Будь-який п'яничка непередбачуваний, а випивоха-талант, так той одночасно йде до нас із усіх можливих напрямків. І появі його одночасно радіють та сумують. Талант-випивоха – особистість багатовимірна, бо переконаний, як ніхто інший: хвеномени не зриваються.

- У моєму акторському житті всього було – і доброго, й лихого, і смішного, й сумного. Та я маю щасливу вдачу – лихе забуваю, добре пам’ятаю. Комедійний актор мусить бути оптимістом. Навіть коли потрапляє в ситуацію, в якій не до сміху, – доступно викладав своє творче кредо геній епізоду Микола Федорович.

Та згубні звички важко йдуть від людини, особливо – талановитого простака.

І вони діяли всім миром – рідні, колеги, товариші, сусіди. Бажаючи захистити батька від оковитої, по черзі дорослі дочки в театрі отримували за тата платню, а молодша Ірина, часом, навіть штани від українського народного Улісса ховала. Але виправити щось було несила. Шалена популярність актора: 250 ролей у театрі, 60 кіноролей – мала зворотний бік. Улюбленець мільйонів обслуговувався у борг.

Отож, частенько траплялося, що заповітних трьох рублів і 62-х копійок на півлітру у Миколи Федоровича було катма. Тоді часом після вистави він із друзяками ставав під балконом будинку по вулиці Ольгинській, 2/1, поряд із театром, і волав:

- Ірусю! Ірусю, чуєш?... Викинь шістдесят дві копійки!

- Тату, вони ж бо розсиплються!

- А ти, доцю, їх у троячку загорни.

*   *   *

Для більшості бриніла в тому діалозі нова хохма, для рідних і близьких – життєва драма. Кажу вам: талант-випивоха – особистість багатовимірна… Варто було генію епізоду, – як у спектаклі “Калиновий гай” (1950) Олександра Корнійчука, вийти матросом Климом та побожитися партнерці по сцені Поліні Нятко: “Клянуся головою акули”, – як фраза перетворилася на народну приказку.

Так, умів Микола Федорович їздити по вухах:

- Мадам, я – моряк! Я посаджу вас у гондолу й відвезу в очерети, де покажу небо в діамантах.

Знаєте, часом майстри імпровізації тих часів: не лише актори, а й літератори, маляри – перебирали на себе не лише роль автора, а й режисера. На доброму гуморі Олександр Євдокимович Корнійчук розумівся, тож особливо корифеям не заважав. Загальновідомо, що Микола Федорович дружив із актором Юрієм Васильовичем Шумським (1887-1954). Просто не могли вони жити один без одного, хоча й ревнували один одного… до сцени.

Франківці не забули, як одного вечора готувався Микола Яковченко до виходу в подобі знаменитого Филимона Филимоновича Довгоносика у виставі “В степах України”. Стояв, значить, за лаштунками актор першої категорії власною персоною, а до нього присікався Юрій Шумський у подобі самого голови колгоспу “Тихе життя” Кіндрата Корнійовича Галушки та й наполягає:

- Першим на сцену вийду я!

- З якої це ви? Я маю! Так сам Корнійчук написав!

- Ну, й нехай собі пише. Я тебе, Миколо, знаю: лишень вийдеш, усмішка до вух – і збалував мені публіку. Кажу тобі, першим вийду я.

- ???

- Після вистави з мене чекуня!

Вважаєте, що у тих обох друзяк давно акторські амбіції чорти вхопили та зелений змій до лап владно прибрав? Аж ніяк.

*   *   *

Залежність міцнішала, бо медаль народної слави має два боки.

Тим паче, що у 1950 р. Микола Федорович ощасливив глядача наступною колоритною роллю. Маю на увазі чиновника Протасія Пеньонжки з класичної п’єси “Мартин Боруля” Івана Карпенка-Карого, персонажа, котрий міцно, хоч і хитаючись стоїть на ногах, та діло говорить:

- Хазяйство ледве живе, а дворянство без розуму і без науки хліба не дасть. Послухай мене, Мартине: спали всі бумаги, щоб і не свербіло, бо ти слабий на дворянство і умреш від цієї хвороби.

Наприкінці 1950 р. вперше після війни франківці виїхали на зарубіжні гастролі, зокрема до Польщі, де впродовж місяця у Кракові та Лодзі показали кращі зі своїх спектаклів. До Києва трупа повернулася 7 січня 1951 р. Справи були настільки кепські, що незабаром Микола Яковченко опинився у Львівській психоневрологічній лікарні. Адже попри застереження керівництва театру утриматися від оковитої, душа компанії не втримався від запрошення акторів Чернівецького театру відсвяткувати успішне закінчення гастролей.

- Алкоголь – то знеболюване, що дозволяє перенести операцію під назвою життя.

Повернення до тверезості виявилося непростим, але наприкінці жовтня 1951 р. Микола Федорович укотре пообіцяв Олександру Корнійчукові:

- Клянуся вам, більше помилки не буде. Даю клятву. Допоможіть в останній раз. Хочу працювати, хочу грати на сцені. Від вас залежить моє життя і життя моєї сім’ї.

Таланту багато що дарують, і цього разу актор залишився у трупі. Схоже на те, що саме театр тримав його, живив і не давав захлинутись у безнадії да зневірі. Грав актор чи жив, граючи? Як пригадував народний артист України Олексій Петухов:

- Микола Федорович ніколи не переставав грати: він грав на сцені, за кулісами, грав у коридорі, в буфеті, у сквері, в купе, коли їхали на гастролі. Йому вистачало пари очей, і він одразу починав грати, щось розповідав, якісь історії про себе, про колег. І це захоплювало. Весь час він створював навколо себе тепло, радість, життя і свято.

*   *   *

Чи мали місце інші, протилежні факти? Київські театрали солодко пригадують “Антігону” в постановці грузинського режисера Дмитра Алексідзе, яка багато років не сходила зі сцени Київського державного академічного драматичного театру імені Івана Франка. У 1967 р. так стали зорі, що на українську сцену у грецькій трагедії вийшла знана грецька прима Аспазія Папатанасіу (Ασπασία Παπαθανασίου; 1918-?). Аби подякувати високій гості, належало виявити національну гостинність; тодішній директор театру Ігор Дмитрович Безгін сушив над цим голову.

Вшановувати гастролерку несподівано зголосився сміхотворець Микола Яковченко. Із серйозним виглядом Довгоносик усіх часів і народів вийшов на сцену і без шпаргалки заговорив… грецькою мовою, яку півсторіччя тому вчив у Прилуцькій єврейській гімназії. Якісь дурники в залі загиготали, мовляв, о, дає! Знову непередбачуваним виявився матрос Клим, котрий знезброював будь-яку красуню:

- Мадам, ви така красива, як шхуна. У вас часом трьох карбованців нема?

Але того разу серйозний вираз обличчя, уважність і шана, що їх випромінювала вся постава Аспазії Папатанасіу, свідчили: це не чергова хохма, а глибока обізнаність на давньогрецькій класиці. Мимохіть Микола Яковченко демонстрував, що він здатен набагато більше, ніж бриля солом’яного заломлювати.

Що цікаво, за контрактом, у 1966-1967 рр. грецька прима зіграла не одну класичну п’єсу в трьох радянських театрах: у Московському академічному театрі імені Володимира Маяковського, Тбіліському академічному театрі імені Коте Марджанішвілі та Київському академічному драматичному театрі імені Івана Франка. І лише у столиці України колега звернувся до високої гості її рідною мовою.

*   *   *

У побуті він теж картину не гнав. Зазвичай Микола Федорович ходив повільно, по-старечому човгаючою ходою, дивлячись під ноги, заклавши праву руку за спину. На прогулянках Хрещатиком комедіанта у взутті, на два розміри більшому, часто бачили із дрібною собацюркою на довгій-предовгій поворозці. То було уособлення його любові до французького мистецтва – песик Фанфан. Про що-що, а про таке українське народне перевтілення героя пригодницької стрічки “Фанфан-тюльпан” (1952) режисер Крістіан-Жак разом із кіноактором Жераром Філіпом навіть уявити собі не могли.

Подібно до знаменитого Чарлі Чапліна із його знаменитою тростиною, Фанфаня, як називав актор свого товариша, став невід’ємною частиною образу Миколи Яковченка, його найвідданішим другом. На уїдливі кпини знайомих гордий театрослужитель незворушно відповідав:

- Фанфан терпіти не може, коли горілкою тхне.

Коли популярний актор заходив до київського гастроному “Ювілейний”, що знаходився поруч з його будинком, продавчині визирали з-за прилавків, а Микола Федорович звертався до свого чотирилапого товариша, метиса такси і дворняги:

- Фанфаню, м’ясо будеш?

Песик цявкав, мовляв, так. Тоді комедіант підходив до прилавку та оголошував:

- Мені сто грам, а Фанфані – м’яса! – І дівчата з м’ясного відділу мерщій кидали собаці шматочок, а Микола Федорович отримував законну чарчину.

*   *   *

“Шельменко-денщик”, 1957 р.
“Шельменко-денщик”, 1957 р.

Із початку 1950-х рр. Микола Яковченко активно знімався, хоч формально на кіноекрані він уперше з’явився у 1939 р. – у стрічці “Щорс”, де зіграв безіменного бійця. Тим часом крига скресла, коли 1952 р. масовий глядач побачив епохальну комедію “В степах України” – і до мільйонів українців ступив колоритний Филимон Довгоносик, власною персоною. Трохи більше ніж за дві декади М.Ф.Яковченко знявся у 60 кінофільмах, головними з них, схоже, стали: “Мартин Боруля” (1953), “Максим Перепелиця” (1955), “Вона вас кохає” (1956), “Координати невідомі”, “Шельменко-денщик”, “Штепсель одружує Тарапуньку”, “Правда” (усі: 1957), “Перший парубок”, “Літа молодії”, “Поема про море” (усі: 1958), “Чорноморочка” (1959), “Серце не прощає” (1961). Нічого не вдієш, лише на п’ятому десятку національний кінематограф відкрився для українського Чапліна.

"Координати невідомі", 1957 р.

Ні, образи він не тримав. Як стверджував сам Микола Федорович:

- У моєму акторському житті всього було – і доброго, й лихого, і смішного, й сумного. Та я маю щасливу вдачу: лихе забуваю, добре пам’ятаю. Комедійний актор мусить бути оптимістом. Навіть коли потрапляє в ситуацію, в якій не до сміху.

Не його провина, що доводилося грати переважно ролі другого плану, епізодичні, але ніколи, чуєте, ніколи Микола Яковченко не розглядав їх як ролі другорядні, прохідні. За кіно платили смачніше. Зокрема за образ повіреного Трандалєва в “Мартині Борулі” (1953) дали 1000 радянських рублів, тоді як за роль Скрипки у “Веселій змові” (1958) – 5650 рублів. Самашедші гроші, як на ті часи…

*   *   *

У стрічці
У стрічці "За двома зайцями"

У затиражованому театральному амплуа простака Микола Яковченко набув популярності в комедійних картинах. Та справжній тріумф на актора чекав у 1961 р., коли одна за другою світ побачили дві культові стрічки – “За двома зайцями” режисера Віктора Іванова та “Вечори на хуторі біля Диканьки” Олександра Роу. Неперевершений телепень Прокіп Свиридович Сірко, батько Пріськи, та лінькуватий знахар Пацюк морськими вузлами, намертво прив’язалися до образу М.Ф.Яковченка, як і Филимон Филимонович Довгоносик. Доба недорозвиненого соціалізму жадала глузувати над опецькуватими холопами.

Не без зневажливої зверхності частина авторів оповідає одну із імпровізаційних хохм великого українського комедіанта. Мовляв, часто, перш ніж вийти на сцену чи знімальний майданчик, актор лагідно ляскав себе по обличчю, примовляючи:

- Ой, ти – мордяка моя, годувальниця ріднесенька!

"Королева бензоколонки", 1962 р.

Насправді це не він вигадав, а того ж таки 1961 г. мала місце інша історія, коли знаменитий радянський кінорежисер Іван Пир’єв (1901-1968) запросив українця в картину “Наш спільний товариш” (1962) – на роль бухгалтера Онуфрія Семеновича. Засновник і перший голова Спілки кінематографістів СРСР, народний артист СРСР (1948) та шестиразовий лауреат Сталінської премії категорично заборонив акторові користуватися будь-яким гримом:

- Миколо, таку фізію, як у тебе, Бог дає раз на сто років – і то на Великдень. Не думай псувати її гримом! Диви, ти у нас просто Жан Габенко якийсь!!!

*   *   *

У ролі знахаря Пацюка
У ролі знахаря Пацюка

Життя актора – вервечка пригод, веселих і сумних. Траплялися такі й на зйомках “Вечорів на хуторі біля Диканьки”, де із Пацюком постійно діялася якась чортівня. Знаючи про схильність актора до оковитої, за винятком чаю режисер Олександр Роу заборонив Миколі Федоровичу будь-що наливати, а ще й відповідальних скрізь розставив. Попри суворі заходи, після обіду Микола Яковченко був таким, як треба – як чіп, хоч прилюдно й харчувався разом із колегами лише супом та котлетами.

За деякий час загадка відкрилась, коли хтось із помрежів звернув увагу: у щоденному раціоні Миколи Федоровича – десяток сирих яєць. Їх хитрун пив, нібито, для поліпшення голосу. Як виявилося, за допомогою шприца спритник накачував курячі яйця... горілкою.

У фільмі
У фільмі "Вій", 1967 р.

Не хочу, аби у вас склалося враження, буцімто на 1961-му році кінокар’єра популярного актора урвалася. Стрічки за участю Миколи Яковченка регулярно виходили широким екраном: “Королева бензоколонки” (1963), “Фараони” (1964) , “Формула райдуги” (1966), “Вій” (1967), “На Київському напрямку” (обидва: 1967), “Між високими хлібами” (1970), “Веселі Жабокричі”, “Де ви, лицарі?”, “Захар Беркут” (усі: 1971), “Ефект Ромашкіна” (1973). Як у театрі, так і в кіно, до останку актор залишався затребуваним, але титульні ролі йому не діставалися.

- Люди – не зорі, де зірвешся – ніколи не знаєш. Але є такі хвеномени, що ніколи не зриваються.

*   *   *

З онуком Миколою, 1968 р.
З онуком Миколою, 1968 р.

Побут якось відлагодився, коли у другій половині 1960-х рр. знаменитий актор, котрий давно розміняв сьомий десяток, із Київського Парижа переїхав із молодшою дочкою та її чоловіком Володимиром Бохонком на Шулявку, до нової трикімнатної квартири, що знаходилася на дев’ятому поверсі будинку №49 на Брест-Литовському проспекті. Прекрасною господинею виявилася Юнна і створила в новому помешканні по-справжньому домашній затишок. Тут у 1967 р. народився й онук, якого на честь актора назвали Миколою.

Як дід любив малого: сам купав, переодягав, день і ніч носив на руках. Ріс хлопчик доброю, чуйною дитиною, але занадто м’якою. Коли Микола Бохонко пішов у армію, його підсадили на наркотики; звідти солдат повернувся іншою людиною. Дід Микола Федорович і мати Юнона Миколаївна переживали, намагалися зарадити. Але в СРСР наркоманії не було, бо її факти Партія не визнавала… Потім юнак потрапив у бридку компанію, жив із якоюсь дівчиною, яка теж кололась. Навіть на похорон діда не з’явився. Хто йому суддя?

Тим часом до наступного нищівного удару долі залишалося замало часу. 15 січня 1970 р. від раку крові померла старша донька актора – Ірина Миколаївна, котра хворіла шість років. Дружину Тетяну Бог забрав у 36 років, Яринка пішла в 38. Наче розплату за невідомі гріхи, доля відбирала у сміхотворця найдорожче.

- Не треба тому чорта шукати, у кого він за плечима.

*   *   *

"Літа молодії", 1958 р.

Як переказували рідні та близькі знайомі, тема оковитої в житті Миколи Яковченка лунала лейтмотивом. Після вистави в театрі він залишався на невеличкі акторські посиденьки. Потім український народний Улісс чвалав знайомими точками – була колись у Києві мережа генделиків під привабливою назвою “Хвилинка”. Часом сам простак так описував свої мандри:

- Оце минаю останню будку, доходжу до Оперного театру, сідаю на свого коня (мався на увазі тролейбус №2, що бігав від площі Богдана Хмельницького до Залізничного вокзалу – О.Р.) та рушаю на вокзал. Там заходжу в ресторан і прошу:

- Дівчата, ану, налийте 350 під кроля!

- Кролів сьогодні немає, Миколо Федоровичу.

- Ну, тоді 250 – на мою печінку!

Славився колись Київ українськими народними кухарями, такими, як на Шулявці, знаменита бабця Люба. Заливною рибою та голубцями в її виконанні найбільше полюбляв ласувати Микола Федорович. Більше того, на “правильні голубці” він завжди і кумів приводив. Отож, справжні метри української сцени: Михайло Шумський, Амвросій Бучма, Олексій Ватуля – по справжню кухню рушали не в ресторан “Театральний” по вулиці Карла Маркса, а на Шулявку, до бабці Люби.

Свідки оповідали, якось напередодні гастролей, Микола Яковченко та Амвросій Бучма завітали до буфету, ну, на… репетицію. І з порогу Бучма пропонує:

- Миколо, чайку поп’ємо? – З огляду на те, що знані артисти часто гастролювали, буфетниць знали вони на ім’я:

- Марусю, два чаю!

Їм подають напій, як годиться, в добрих підстаканниках, із ложечками.

Сьорбнув Микола Федорович та й скривився, а колега йому:

- Чого кривишся, наче гівно п’єш, – люди ж дивляться!

Природно, що в склянках метрам української сцени подавали коньяк!

*   *   *

Як слушно зауважив Геракліт, не можна одну пляшку випити двічі.

Але й напівзаходи у їхньому товаристві не визнавалися: бо як це – дві пляшки випити за два дні?.. На останніх кінозйомках – діялося це на початку 1974 р. – Микола Яковченко працював у Одесі. За сценарієм Івана Драча знімалася картина “Пензель старого майстра”, що в прокат так і не потрапила, навіть під назвою “Дід лівого крайнього”. Хоч як зізнавався сам видатний кінорежисер Леонід Осика:

- Знімати “Діда лівого крайнього” я взявся за двох головних причин. Перша з них – те, що я давно збирався освідчитись у коханні Києву… І ще одне освідчення в коханні – акторові Миколі Яковченку, заради нього я взявся робити ту стрічку.

На знімальному майданчику зібрався зірковий ансамбль: Кость Степанков, Віра Сперантова, Борислав Брондуков, відомий футболіст Анатолій Бишовець. Доньку Трохима Бесараба грала Юнона Яковенко. Але, ніде правди діти, під час натурних зйомок трупа просто спивалася. Одного дня племіннику М.Ф.Яковченка – Миколі Євсеєнку зателефонувала молодша донька уславленого актора, Юнона Миколаївна – на власні очі вона бачила весь той жах і попрохала родича:

- Приїдь, прошу, забери батька…

В Одесі київські актори мешкали в готелі, а харчувалися – в ресторані, де вечорами по-купецькому гуляли моряки, котрі повернулись із загранки. Ясна річ, улюбленого артиста в залі частували. Одного вечора, взагалі, накачали Миколу Федоровича донесхочу, а на коня подарували флакон французьких парфумів. Прокинувся вранці актор і з похмілля випив… одеколон.

Геть перелякався сусіда по номеру, що дідові гаплик настане – викликав “швидку”, а тому – абищо. Тільки ось кінорежисер Леонід Осика, котрий сам, кажуть, пиячив безпробудно, того дня попрохав рідних забрати свого улюбленця (за сценарієм – літнього маляра Трохима Івановича Бесараба) – від гріха подалі.

- А горілка та була, як молода артистка в першому спектаклі...

*   *   *

У рідному театрі до останку він грав у спектаклях, уповідав байки, викидав різні коники та обожнював гиркатися з акторкою Ольгою Кусенко (1919-1997), першою дружиною Юрія Тимошенка (ну, Тарапуньки). Одного разу інтелігентна Ольга Яківна дорікнула колезі про нетверезий спосіб життя, а той відповів:

- Олю, мені дзвонив знайомий міліціонер і просив передати, щоб ти сьогодні не ходила на Бессарабку…

- Чому?

- А там облава на б… почалася!

“Найнароднішого серед заслужених і найзаслуженішого серед народних” не стало 11 вересня 1974 р. У столиці, в рідному Києві, улюбленець мільйонів помер від перитоніту. Коли стався напад апендициту й актора забрала “швидка”, медбригада ніяк не могла вирішити, куди везти пацієнта. І битий час простака катали по столиці. До останньої хвилини Микола Федорович не вгамовувався. На каталці його пхали в операційну, а він без упину розважав медсестер:

- Блазень виходить на манеж.

Цими словами великий артист зробив світу ручкою.

Коли сміхотворець потрапив до хірургів, було запізно.

Поховали покійного на Байковому кладовищі в Києві, 9-а ділянка: могила – в глибині цвинтаря, праворуч біля дороги в гору, що починається від центральної алеї навпроти церкви.

*   *   *

Готуючи некролог до газети “Вечірній Київ”, марно колеги шукали офіційне фото.

- Скрізь були його світлини в образах. Або – на улюбленій рибалці, або ще якісь, де він посміхається на кутні зуби. В Міністерстві культури і редакції УРСР всі знімки забракували”, – згадував колишній директор театру Ігор Дмитрович Безгін.


1960-ті роки

Лише за сприяння зятя померлого, режисера популярної радіопередачі “Від суботи до суботи” Володимира Бохонка потрібне фото нашукали, але сорочку, краватку й піджак… довелося домалювати. Тільки тоді дозвіл ЦК КПУ на друкування некролога отримали.

- Трапляється, непитущі живуть до ста років, але хіба то життя?

Навіть після смерті Микола Яковченко залишався самим собою, як його не прагнули увібгати в якісь рамки. Нехай Сергій Параджанов бачив у ньому українського Чарлі Чапліна, нехай Іван Пир’єв – Жана Габена, нехай дехто – Фернанделя, улюбленого актора Миколи Федоровича. Насправді, він був і залишався самобутньою творчою особистістю, котра більш як півстоліття випромінювала знедоленим українцям позитив та оптимізм.

- Що не сталося б, ми це переживемо!

*   *   *

Ясно одне: сміхотворець, гицало, одвічний шалапут, театрослужитель, комедіант, хохмач, український народний Улісс, простак – запам’ятався різним. Кому – яким.

Коли у 1970 р. по закінченні Київського інституту театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого молодий актор Олександр Биструшкін (1949) потрапив у трупу франківців, він спробував зблизитися з метром, котрий лише у 70 років (1970) отримав звання народного артиста УРСР. Молодий актор зненацька запитав:

- Миколо Федоровичу, а ви багато випили на своєму віку?

Помовчав майстер і відповів так, що досі хлюпоче хвилями той крилатий вислів:

- Не перепливеш!

Таким він залишився у пам’яті колег – людиною, яка складні речі не ускладнювала, а прості – не спрошувала. Соліст (баритон) Київського театру опери і балету імені Т.Г.Шевченка Дмитро Гнатюк (1925-2916) часто згадував одну із щирих імпровізацій Миколи Федоровича... Якось після чергових розборів польотів у театрі народний артист УРСР укотре вирішив покінчити зі згубною звичкою. Отож, Дмитро Михайлович публічно заступився за друга. Бо… хвеномени не зриваються.

За кілька днів, випадково зустрівши співака на вулиці Прорізній, Микола Федорович заявив товаришу:

- Привіт, Дмитре Михайловичу! Усе – амба, кришка; я остаточно зав’язав, більше не п’ю! Але з тобою – ну, ти ж сам знаєш, із величезною охотою.

Олександр Рудяченко. Київ

Перша ілюстрація: кадр з фільму "Максим Перепелиця”, 1955 р.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-