У Києві відбулася прем’єра докфільму «Стежками Олеся Гончара»
12 квітня у Київському міському Палаці ветеранів відбулася прем’єра документального фільму «Стежками Олеся Гончара». Стрічка приурочена до сторіччя письменника й оповідає не тільки про його життєвий та творчий шлях, а й про його боротьбу за українську державність.
Показ фільму відбувся за сприяння Національної спілки письменників України. На прем’єрі були присутні дружина письменника Валентина Данилівна, та донька Людмила Олександрівна.
Перед показом Михайло Сидоржевський, голова Національної спілки письменників України, наголосив:
«Олесь Гончар вартий високої оцінки. У найвищих кабінетах світових він представляв Україну на міжнародному, на найвищому рівні. Ось що таке гідність і достоїнство – зберегти талант у таку драматичну добу. Він керував Українським фондом Миру, був членом Всесвітньої Ради Миру, презентував Україну на різних міжнародних форумах. Відчувався його державний рівень мислення».
Фільм був створений на благодійних засадах командою кінематографістів на чолі з Валерієм Степаняном-Григоренком, знаним режисером і продюсером. На виробництво стрічки було витрачено всього 4 місяці. Знімальний процес розпочався в місті Дніпрі, у будинку, де жив Олесь, і продовжився в Свято-Троїцькому соборі в Новомосковську, що є головним фігурантом роману «Собор». Також знімальна група завітала в село Сухе, де письменник провів дитинство, та в Харків – де він здобував освіту. Фільм отримав нагороду міжнародного фестивалю «Золоте курча».
Ігрових сцен та реконструкцій у стрічці немає: основу фільму складають ключові моменти з біографії письменника. Наскрізною темою фільму була лірична сторона життя Олеся Гончара та його кохання до дружини Валентини. Також наголошували, що Олесь Гончар вчив таких морально-етичних цінностей, як вірність, любов до Батьківщини, любов до людини, світло, яке повинно йти від кожного із нас.
За словами режисера-постановника В.Степаняна-Григоренка, одним із головних меседжів стрічки було показати не тільки те, наскільки лауреат шевченківської премії був талановитий, а й його боротьбу за українську державність.
«Українці мають зрозуміти, що Олесь Гончар навіть за радянської влади віддавав повністю себе та своє серце нашій країні. Він був зовсім неконфліктною, дипломатичною людиною, але завжди, на всіх посадах, відстоював незалежність України”, – зазначив режисер.
«…І не страшить мене Сибір,
І не страшать кайданів дзвони.
Велика Україно, вір:
За тебе встануть ще мільйони.
І лицемір’я упаде,
І славословіє погине.
Розправить крила молоде
Безсмертне плем’я України!»
Так писав про віру в Україну Олесь Гончар. Ці рядки побачили світ у Харкові в 1941 році.
Як відомо, Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в с. Ломівці, в передмісті Дніпропетровська. Дитячі роки провів у селі Сухе Кобеляцького району Полтавської області. Закінчив семирічку в сусідньому селі, потім навчався у Харківському технікумі.
У 1938 році вступив до Харківського університету на філологічний факультет. Після третього курсу пішов добровольцем, брав участь у війні як сержант-мінометник. Побував у полоні. На фронті писав воєнні вірші й робив замальовки до майбутнього роману.
По закінченні війни створив роман «Прапороносці», що був виданий у 1948 році. Тоді ж з'явилася й його повість «Земля гуде» (1947), пізніше – дилогія «Таврія» (1952) та «Перекоп» (1957). У 1963 році за роман «Тронка» Олесеві Гончару присуджено Ленінську премію.
Загалом він став номінантом як мінімум 15-ти престижних премій та нагород. Однак його роман “Собор” було заборонено, через те, що один із представників компартії в одному з негативних персонажів упізнав сам себе. Гончар виступав, як літературознавець, історик мистецтва, критик. Загалом було екранізовано сім його творів.
Олександра Багмет, Марта Крутень. Київ
(Серед репортажних світлин - фото Олександри Багмет)
реклама