Маріана Кацарова розпочала роботу як перший спеціальний доповідач ООН про становище у сфері прав людини в Російській Федерації 1 травня 2023 року. Цю посаду запровадила Рада ООН з прав людини (РПЛ), ухваливши відповідну резолюцію в жовтні минулого року, коли констатувала значне погіршення ситуації після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. У жовтні цього року її мандат було продовжено ще на рік. Проте Росія не допускає спецдоповідача ООН на свою територію.

Болгарка Кацарова у 2021-2022 роках очолювала команду РПЛ з вивчення ситуації з правами людини в Білорусі. У 2014-2016-му – керувала групою Моніторингової місії ООН з прав людини на Донбасі. Раніше працювала в міжнародних правозахисних організаціях, зокрема займалася розслідуваннями фактів порушення прав людини в Росії під час двох чеченських воєн. Перша доповідь, яку Кацарова представила РПЛ у вересні й Генасамблеї ООН у жовтні, «документально підтверджує дедалі більш репресивне придушення мирного здійснення громадянами своїх прав, особливо з початком повномасштабного збройного нападу Російської Федерації на Україну в лютому 2022 року».

СИТУАЦІЯ В РФ ПІШЛА ПІД УКІС ПІСЛЯ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ В УКРАЇНУ

- Пані Маріано, нещодавно ви оприлюднили першу доповідь про ситуацію з правами людини в Російській Федерації. Що б ви виділили головне в цьому ґрунтовному документі?

- Так, моя перша доповідь наприкінці жовтня була представлена в Генеральній Асамблеї ООН. Фактично це перший всеосяжний огляд в Організації Об’єднаних Націй ситуації з правами людини в Російській Федерації.

У ньому я зосередилася на найважливішому на цей момент питанні: захисті правозахисників, дослідженні репресій в РФ – як засобу придушення свободи думки, мирних зібрань, об’єднань, громадянських свобод – та зв’язку між погіршенням ситуації з правами людини всередині країни й війною проти України.

Ситуація в Росії погіршувалася останні два десятиліття. Але все різко пішло під укіс, починаючи з лютого 2022 року, коли РФ напала на Україну. Відтак вона продовжує погіршуватися майже щотижня. Законодавці запроваджують нові закони чи вносять поправки в старі, аби ще більше обмежити свободу вираження будь-яких антивоєнних поглядів, які не збігаються з офіційною позицією чи пропагандою.

На виконання цих законів затримано понад 20 тис. осіб. Переважно це антивоєнні активісти, які брали участь у мирних антивоєнних демонстраціях.

Щодо політичних опонентів, дисидентів ухвалюються непомірно суворі вироки. Так, активіст Володимир Кара-Мурза, який висловлював свої антивоєнні погляди, отримав 25 років ув’язнення.

І таких випадків багато. З політичних міркувань у в’язницях тримають представників політичної сили Олексія Навального, Олексія Горинова, Іллю Яшина… Це політичні опоненти влади, засуджені за політично мотивованими звинуваченнями.

Не щадять і журналістів. Репортера американського видання The Wall Street Journal Евана Гершковича звинувачують у шпигунстві, і йому загрожує дуже суворе покарання. Причому судовий процес буде закритий для зовнішнього світу. І все це лише тому, що він реалізував право на свою професію, працюючи журналістом.

Російських журналістів теж переслідують, висувають їм кримінальні звинувачення. На журналістку Олену Мілашину кілька місяців тому в Чеченській Республіці було вчинено напад. Їй ламали пальці, аби вона не писала про права людини в Чечні. Мілашина працює в «Новій газеті», головний редактор якої Дмитро Муратов два роки тому отримав Нобелівську премію миру. Це також газета убитої журналістки Анни Політковської, яка була єдиною людиною, що говорила правду про тяжке становище мирних жителів під час чеченської війни.

Це свідчить про нестримну безкарність у Росії щодо правозахисників і журналістів.

По суті, громадянський простір у Росії закрито через застосування драконівського законодавства. Були закриті правозахисні організації, навіть такі відомі, як «Меморіал», що отримав Нобелівську премію миру, Московська Гельсінська група. Загалом зазнали нападок з боку влади і були змушені закритися понад 600 організацій громадянського суспільства. Багато з них оголошені «іноземними агентами».

Так само «іноземними агентами» стали понад 700 фізичних осіб, включаючи згадуваного Муратова.

Це все – спроба влади придушити будь-яку критику та правозахисну діяльність громадянського суспільства й незалежних журналістів.

- А яка мета вашої роботи? Чого врешті-решт ви прагнете досягти?

- У своєму першому звіті я намагалася задокументувати посилення репресій проти громадянського суспільства, незалежних ЗМІ, політичних опонентів, застосування тортур, включаючи зґвалтування, проти чоловіків і жінок, антивоєнних активістів чи культурних діячів. Приводом міг слугувати лише публічно прочитаний вірш проти війни в Україні…

Багато культурних діячів та більш як тисяча незалежних журналістів покинули країну, чимало з них намагаються продовжувати свою роботу за кордоном.

Те саме стосується правозахисників.

Доповідь місить низку рекомендацій уряду, якими, сподіваюся, російська влада скористається. Адже вона як член Ради Безпеки має подавати іншим країнам світу приклад дотримання прав людини свого власного російського народу.

Мандат спеціального доповідача показує, що ніхто не стоїть вище закону, принципів ООН – навіть постійні члени Радбезу.

Ми продовжимо нашу напружену роботу з викриття порушень прав людини, і я сподіваюся вступити в конструктивний діалог з владою.

Маю надію, що Росія після війни стане прикладом з дотримання прав людини, принаймні ми подбаємо про те, щоб наблизити цей момент.

Деякі активісти досі приховано працюють усередині Росії. Думаю, дуже важливо, щоб вони могли створювати свої організації й за кордоном.

Є країни, які вирішили застосувати загальний підхід до всіх російських громадян – до порушників прав людини та правозахисників: не дозволяють їм в’їзд, не кажучи вже про те, щоб дати їм змогу створювати свої правозахисні організації в еміграції. Гадаю, це потрібно змінити.

- А що це за організації, і чи довіряєте ви отриманій від них інформації?

- Я не називаю ці організації, аби не завдати їм шкоди.

Для підготовки звіту я спілкувалася більш як з 200 джерелами, охопивши третину всіх організацій. Крім того – з окремими жертвами репресій.

Чи довіряю я інформації?

Мене про це часто запитують. Знаєте, більшу частину свого життя я працюю з цим регіоном, зокрема і щодо прав людини в Росії. Раніше протягом року я мала мандат від Верховного комісара ООН з прав людини щодо розслідування ситуації у Білорусі, і знаю, як відрізняти правдиву інформацію від фейкової.

Коли спілкуюся з жертвами чи свідками, то користуюся певною методикою перевірки правдивості інформації.

І хоча мій нинішній мандат спеціального доповідача не передбачає проведення розслідувань, але я маю бити на сполох, щоб дотримувалися принципи міжнародного права.

- Чи зустрічалися ви з російськими дисидентами в Україні?

- Я не відвідувала Україну як спеціальний доповідач, але провела в Україні два роки в Донецькому регіоні у 2014-2015 роках, оскільки очолювала команду моніторингової місії ООН з прав людини на початку війни, що розпочалася задовго до повномасштабного нападу.

Виконання поставленого переді мною завдання потребує продовження зустрічей з росіянами та російською діаспорою як всередині РФ, так і за її межами.

КОЛИ ВБИЛИ МОЮ ПОДРУГУ ПОЛІТКОВСЬКУ, Я ЗАСНУВАЛА ПРЕМІЮ ЇЇ ІМЕНІ

- Розкажіть про методи збору інформації. Ви проводите співбесіди, просите людей давати письмові свідчення, фіксуєте їх на відео?

- Я отримую заяви від потерпілих чи їх адвокатів, використовую звіти, які готують правозахисні організації.

Відповідно до мандата, для надання мені інформації будь-хто з Росії чи з-поза її меж може зв’язатися зі мною. Так, я зустрічаюся персонально з жертвами чи з правозахисниками, збираю дані про їхні проблеми.

Наприклад, нещодавно мала бесіду з групою корінних жителів півночі Росії.

Тобто я намагаюся достукатися до людей з усієї Російської Федерації, хоча це дуже важко, коли тебе не пускають всередину країни.

Але мій мандат дає надію багатьом людям у Росії на те, що їхні проблеми не будуть забуті.

17 років тому, коли була вбита моя подруга Анна Політковська, я вирішила заснувати премію її імені. У мене була неурядова організація в Лондоні, яку я створила для жінок-правозахисниць у зонах конфліктів. Ми продовжуємо вручати цю премію жінкам з усього світу. Торік це була, зокрема, українка – відважна акушерка з однієї з маріупольських лікарень (Тетяна Соколова, – авт.), що перебували в облозі під обстрілами. Вона залишалася в Маріуполі, щоб допомагати вагітним жінкам.

Так ось, коли мою подругу вбили, аби вона не публікувала репортажі про Чечню, ніхто не хотів знати про права людини в Росії. Правозахисників теж убивали. Це почалося давно, два десятиліття тому, від часів чеченських воєн – уже тоді російська армія вдавалася до тортур, ґвалтувань, жахливих масових порушень прав людини, і все це чекає справедливості.

Єдиним способом домогтися справедливості для них було звернутися до Європейського суду з прав людини, оскільки вони не змогли домогтися справедливості в російських судах. Але Москва вирішила відмовитися від участі в Європейській конвенції з прав людини. Тому суд закритий для потерпілих із Росії. І влада перейшла до тотальних репресій.

- Який статус мільйона втікачів з Росії, які могли б бути мобілізовані в армію для війни проти Україні? Це біженці чи просто «російські туристи»?

- Так, багато чоловіків з тієї чи іншої причини не бажають бути мобілізованими в російську армію, щоб воювати з Україною. Я включила ці дані до своєї доповіді.

Вони втекли за кордон, щоб не бути мобілізованими, і відмовляються від участі в цій війні з моральних міркувань, виходячи зі своїх переконань. Або просто не хочуть вбивати інших людей, особливо українців. Адже багато російських сімей пов’язані родинними зв’язками з Україною.

Деякі втекли зі страху бути вбитими, і це нормально. Оскільки страх за власне життя є найбільш людським почуттям. Мене насправді дуже непокоять люди, які нічого не бояться. Це вони стають катами, вбивцями, вчиняють порушення прав людини.

Часто особи, які уникнули мобілізації, просять політичного притулку чи захисту, і в деяких європейських країнах їм було надано певний захист.

Якщо в Москві чи Санкт-Петербурзі ще якось можна сховатися від мобілізації, то, наприклад, у Сибіру, у віддалених селах, де живуть нечисленні народи, чоловіки змушені йти в армію. Автобус просто зупиняється в селі посеред ночі, військова комісія витягує їх з будинків і відправляє в Україну.

Надходили повідомлення про тортури, коли чоловіків змушували мобілізовуватися для участі в цій війні. Журналіст Михайло Афанасьєв нещодавно отримав п’ять з половиною років тюремного ув’язнення за статтю про групу співробітників російської поліції, які були мобілізовані для бойових дій в Україні, але й відмовилися від участі в них. Його звинуватили в поширенні фейків про російську армію.

Насправді будь-яка правда про людей, які відмовляються воювати, вважається злочином.

- В Україні ведеться дискусія про так званих «хороших росіян». Питання в тому, чи всі росіяни як нація відповідальні за війну, чи є такі, що не несуть за неї відповідальності. Що ви думаєте з цього приводу?

- Мій мандат ґрунтується на міжнародному праві в галузі прав людини та на міжнародному гуманітарному праві, зокрема на Женевських конвенціях. У міжнародному праві немає такого поняття, як колективна провина чи колективне покарання.

Я не вірю, що весь народ, уся нація може бути в чомусь винна. Відповідальність має бути індивідуальна. Адже є конкретні виконавці воєнних злочинів, порушень прав людини.

Можу сказати, що в Росії проводяться жахливі репресії. У якийсь момент люди виходили на вулицю з порожніми аркушами паперу, а поліція затримувала їх, бо знала, що йдеться про заклик зупинити війну. Це тоталітарне чи авторитарне суспільство, де тим, хто висловлює незгоду з війною, загрожує 15-25 років тюремного ув’язнення. Але багато хто ризикував і виступав проти.

- Чи згодні ви з тим, що російські діяння в Україні підпадають під визначення геноциду?

- Я не фахівець з питання геноциду, цим займається прокурор Міжнародного кримінального суду. Крім того, мій мандат охоплює міжнародно визнані кордони Російської Федерації, які не включають Україну, у тому числі й окуповані території.

Де присутні російські найманці, відбуваютьСЯ державні перевороти й захоплення влади

- Знаєте, у деяких африканських країнах існує міф про Росію як про борця з колоніалізмом. Що б ви сказали тим, хто так вважає?

- Знову ж таки, я не експерт з Африки, хоча нещодавно зустрічалася з 47 послами африканських країн і попросила порадити російському уряду, з яким вони є близькими друзями, поважати рішення Ради ООН з прав людини щодо мого мандата.

Є робоча група РПЛ з питань найманців, яка займається, зокрема, діяльністю «вагнерівців» у Африці. Російські найманці присутні у багатьох країнах, де мають доступ до багатств, наприклад, золотих копалень чи нафтовидобутку. Де присутні російські найманці, там відбуваються державні перевороти й захоплення влади військовими.

Радянський Союз, звичайно, використовував свій голос, виступаючи проти апартеїду в Південній Африці чи для підтримки рухів за свободу у багатьох країнах по всьому світу, які виходили з-під колоніального панування. А зараз це та риторика, яку російський уряд продовжує використовувати щодо цих країн, а багато з них відчувають економічні труднощі. Колоніалізм продовжувався подекуди й після здобуття ними незалежності.

Російський уряд та інші сили використовують нерівність у світі, коли їм це вигідно.

- Вас вважають русофобкою в Росії? Як це взагалі можливо?

- Так, російський посол у Женеві в інтерв’ю телеканалу «Росія 24» сказав, що не визнає цей мандат Ради ООН з прав людини і не бажає взаємодіяти зі спеціальним доповідачем, тому що я, мовляв «активна русофобка». Подивіться, заявив він, де вона працювала раніше...

А раніше я, скажімо, працювала в Amnesty international протягом десяти років під час чеченських воєн. Також обіймала різні посади в Управлінні Верховного комісара ООН з прав людини, у тому числі була керівницею регіонального відділення у Східній Україні. Тож дуже дивно й обурливо, що російська влада вважає Раду ООН з прав людини русофобською організацією.

Володимир Ільченко, Нью-Йорк

Фото автора та UN news