Мішель Мартен працює журналістом у Люксембурзі. Живучи за дві тисячі кілометрів від України, він зрозумів, що не може стояти осторонь, коли ворог приніс війну в наш дім. Узимку він приїздив до Києва разом із конвоєм гуманітарної допомоги і вирішив, що має повернутися в Україну ще раз. Так народилася його ідея здійснити благодійний велотур від Люксембургу до Києва.

За шість тижнів Мішель подолав 2725 км, аби привернути увагу європейців до нашої країни і зібрати гроші на благодійність. На старті з ним їхав міністр закордонних справ Люксембургу, а дорогою йому допомагали багато наших співвітчизників. Укрінформ поговорив із Мішелем Мертеном про його велотур, на що він зібрав кошти та про ставлення люксембуржців до України.

Я НЕ ЗНАВ, ЧИ ЦЕ ГАРНА ІДЕЯ – ЇХАТИ В КРАЇНУ, ДЕ ТРИВАЄ ВІЙНА

– Мішелю, велотур – це ваш самостійний проєкт чи інші люди долучалися до його організації?

– Все почалося як особистий проєкт. Якщо коротко, я живу в Німеччині, у Трірі, а працюю в Люксембурзі. Там я маю контакти однієї громадської організації, яку заснували українці; вона називається LUkraine. На початку грудня 2022 року вони запросили мене до Львова, так я вперше приїхав в Україну на Різдво.

Разом із волонтерами ми тоді привезли в Україну 16 “швидких” та пожежних машин. Але це був не єдиний конвой – за цей час вони направили їх десятки, відправляли навіть броньовані санітарні машини. Це був проєкт у рамках державної підтримки Люксембургом України. Вони також отримують багато пожертв і опікуються біженцями.

Кілька днів я провів у Львові, потім сів на потяг до Києва і приїхав сюди на Різдво. Я зустрів чудових людей і провів кілька хороших днів, незважаючи на нинішню ситуацію. Я почувався дуже близьким до країни, до людей. Одного чудового зимового дня я стояв на скляному мосту – тоді теж, як і сьогодні, лунала повітряна тривога, дивився на Дніпро і думав: «Вау, яка чарівна атмосфера! Я хочу сюди повернутися».

Моє хобі – їзда на велосипеді. Я реалізував кілька великих проєктів, де просто їздив на велосипеді протягом восьми тижнів з Риму, Афін до Єрусалима. А велотур до Києва я вирішив поєднати з благодійністю. Я не знав, чи це гарна ідея – їхати в країну, де йде війна, і спитав у кількох українців: «Варто це робити чи це погана ідея?» Усі вони сказали мені, що це чудова ідея.

- Це справді чудова ідея.

- Але я зрозумів би, якби люди, наприклад, сказали: «Ти що, з глузду з’їхав? У нас війна. Ще не вистачало якогось божевільного велосипедиста». Проте цього ніхто не сказав, тож я почав планувати.

Я уклав угоду зі своїм босом і 1 липня вирушив за підтримки міністра закордонних справ Люксембургу Жана Ассельборна. Я попросив його прийти підтримати мій проєкт, і він погодився. Тоді була злива, і я б зрозумів, якби він не приїхав. Але він сів на свій велосипед і проїхав під дощем до місця старту мого туру. Коли я починав, він навіть написав про це Дмитру Кулебі.

- Як українці зустрічали вас, коли ви перетинали кордон і всередині України?

- Вони зустрічали ще до того, як перетнув кордон. Наближаючись до Кракова, я отримав смс від українки на ім’я Ірина, яка вже давно живе в Люксембурзі. Вона запропонувала мені допомогу. Я погодився, тож Ірина організувала мені у Кракові проживання з українцями, які мені дуже допомогли і дали багато контактів.

Через деякий час у мене з’явилася група прихильників. Усі вони допомагали мені, організували зустрічі з велосипедистами в Івано-Франківську та Вінниці, де був великий прийом – мене там зустріли 30 чи 40 дітей різного віку і дорослих чи то з вело- чи зі спортивної школи, і ми разом поїхали на велосипедах до міста. Це було справді вражаюче!

- Тобто ви не прагнули якомога швидше проїхати від кордону до Києва, а намагалися охопити якомога більше місць?

- Так. Мені потрібно було повертатися на роботу 19 серпня, але я хотів якомога довше побути в Україні. У мене було певне уявлення про маршрут, але в ході туру воно сильно змінилося.

Мій новий знайомий Сергій, який приїхав за мною в Ірпінь і привіз до Києва, познайомив мене з багатьма людьми, в тому числі ветеранами війни, що допомогло мені набагато краще зрозуміти країну.

Тож я з гордістю можу сказати, що цей тур, який розпочався за підтримки кількох друзів, які їздили зі мною на велосипеді, справді став, скажімо так, люксембурзько-німецько-українським проєктом.

- Російські обстріли України не припиняються. Вам доводилося під час поїздки шукати укриття?

- Звісно, повітряні тривоги траплялися, але мені пощастило потрапити на відносно спокійний період. Наприклад, коли я ночував в Ірпені, люди розповідали, що в травні через постійні обстріли могли не спати по чотири ночі поспіль.

Під час минулорічної поїздки я спускався в укриття, а цього разу, чесно кажучи, я навчився пристосовуватися: дивився навколо, і якщо люди бігли, то вирішував, що, напевно, теж побіжу. А якщо всі навколо спокійні, то й я спокійний.

ЛЮДЯМ В УКРАЇНІ БУВ ВАЖЛИВИЙ МЕСЕДЖ МОГО ВЕЛОТУРУ

- Стосовно збору коштів – сама по собі їзда на велосипеді не приносить доходу. Як ви збирали гроші?

- Я хотів привернути увагу до ситуації в Україні і проявити солідарність, тож почав вести блог. На мої пости у соціальних мережах відреагувало багато людей – і українців, і, звісно ж, люксембуржців та німців.

Адже коли пишеш те, що сам бачиш, з ким зустрічаєшся, розповідаєш людям свої особисті враження про Україну, це привертає більше уваги, аніж новини про чергові обстріли і кількість загиблих цієї ночі.

Я хотів зібрати гроші й просив людей підтримати мій благодійний тур донатами. Зараз я зібрав близько 3500 євро. Це не дуже багато, але збір триватиме.

Я працюю в газеті, де завжди є інформація про рахунок для пожертв, люксембурзькі телебачення і радіо брали в мене інтерв’ю, тож я сподіваюся, що до мого збору коштів буде більше уваги.

Відверто кажучи, я сподівався на більшу суму, і в якийсь момент навіть відчув певне розчарування. Але багато людей в Україні казали мені, що фінансова складова не настільки важлива – набагато важливіший меседж. Я дивився людям в очі і розумів, що для них це дуже багато значить. Це дуже мене надихнуло.

- В Україні кажуть, що маленького внеску не існує. Ми закликаємо людей жертвувати навіть 8 гривень – це вартість поїздки на метро. А на що ви збираєтеся витратити зібрані кошти?

- Оскільки ви сказали про невеликі пожертви, я хотів згадати один дуже приємний для мене момент.

Я був у селі десь за Івано-Франківськом, і в пошуках тіні підійшов до автобусної зупинки. Там була літня жінка. Ми почали спілкуватися через перекладача. Я їй розповів, що займаюся цим проєктом, і вона дала мені 100 гривень. Я знав, що для сільської жінки, яка не мала купи грошей, це була велика сума. А для мене отримати ці 100 гривень було честю і щастям.

А тепер про те, на що підуть ці гроші. У мене є два партнери по проєкту, яких я знаю і яким довіряю. Один – люксембурзька неурядова організація LUkraine, яка має партнерів у Харкові, тож гроші витрачаються на пайки для мешканців Харківської області. Інший – це благодійний фонд Торгово-промислової палати України тут, у Києві. Він опікується дитячим реабілітаційним центром під Ужгородом, де діти з різних куточків України можуть провести кілька спокійних і гарних днів.

НАРОД ЛЮКСЕМБУРГУ РОЗУМІЄ, ЩО ОЗНАЧАЄ БУТИ ОКУПОВАНИМ

- Ви згадали, що вас підтримав міністр закордонних справ Люксембургу. Але якщо говорити про звичайних громадян, яке загалом їхнє ставлення до війни Росії проти України? Чи багато людей вважать, що це їх стосується?

- Я отримував повідомлення від людей: «Це справді чудовий проєкт. Ми пишаємося, що ти їдеш».

Ще один важливий момент: на початку повномасштабного вторгнення міністр закордонних справ Люксембургу в зверненні до парламенту сказав, що 24 лютого 2022 року для України – це те, чим для люксембуржців є 10 травня 1940 року. Тоді нацистська Німеччина вторглася в Люксембург та окупувала його. Усі люксембурзькі родини пам’ятають тих, хто постраждав, хто загинув у концтаборах, бо чинив опір чи не хотів служити в німецькій армії.

Народ Люксембургу розуміє, що означає бути окупованим. Саме тому вже наприкінці лютого 2022 року Люксембург зміг відправити в Україну NLAW та ще якусь військову допомогу в той час, коли в Німеччині дискутували, чи варто відправляти шоломи або воду. Та дискусія тривала ще довго з різних приводів.

Я німець, і можу сказати, що в Німеччині досі багато хто вважає Росію нашим партнером. Важливо також згадати німецьке ставлення до відповідальності за Другу світову війну, в якій, на їхнє переконання, жодна країна не постраждала більше, ніж Радянський Союз. Але ми зовсім забули, що Радянський Союз – це не Росія. Тут, в Україні, є багато людей, які постраждали від наших предків. Я сьогодні мав нагоду сходити, наприклад, у Бабин Яр і подивитися, що там сталося.

Україна дуже постраждала від того, що зробили німці під час Другої світової війни, але багатьом знадобилося багато часу, щоб це зрозуміти.

Я щасливий, що у Німеччині та Люксембурзі наразі існує консенсус, що ми маємо захищати та підтримувати Україну.

- Я вражений. Невже знадобилося так багато зусиль, щоб переконати, що Україна також була частиною Радянського Союзу, яка постраждала від нацистської окупації.

- На мою думку, це просто залишалося поза суспільною увагою. До того ж, Росія десятиліттями поширювала на весь світ свою пропаганду, зокрема й щодо України, мовляв, вона корумпована, тут дуже погано ставляться до росіян, що вбивства на Майдані могли скоїти снайпери, а, може, то було ЦРУ тощо.

Тобто пропаганда, теорії змови і непоінформованість кидали певну тінь на Україну.

Але 24 лютого минулого року це кардинально змінилося.

- Чи можна сказати, що тих, хто співчуває Путіну, і так званих «пацифістів» у Люксембурзі значно менше, аніж у Німеччині?

- Так, але в Люксембурзі є й багато переконаних пацифістів, зокрема, й мій хороший друг Карстен. Він брав участь у багатьох демонстраціях проти мілітаризації, війни в Іраку тощо. Але багато хто з них після початку російської агресії змінив свою точку зору. Приміром, Карстен написав мені, що з самого початку зрозумів, що Україну треба підтримувати зброєю.

ПОВНОМАСШТАБНЕ ВТОРГНЕННЯ ЗМУСИЛО НАС КРАЩЕ ЗРОЗУМІТИ УКРАЇНЦІВ

- Ви згадали, що цей велотур – не перший ваш візит до України. А коли ви особисто зрозуміли, що не можете залишатися осторонь?

- Початок масштабного вторгнення змусив нас усіх краще зрозуміти українців і намагатися більше взнати про Україну та її історію. Було також зруйновано віру в те, що все буде добре, і війни не буде. Я та багато інших людей були наївними і не могли цього уявити. Проте, думаю, цей шок запустив процес переосмислення.

Я охоче приїхав в Україну в грудні минулого року, спілкувався з людьми і пояснював їм, як думають люди в Німеччині чи Люксембурзі.

- Ви вже в Києві, ваш велосипедний тур завершено. Що далі?

- Я повернуся до звичайного життя, до своєї родини та друзів. Окрім того, мені теж треба заробляти гроші, а не лише витрачати, адже кожну каву, кожний готель я оплачував власним коштом, а 100 відсотків пожертв іде на благодійний проєкт.

Гадаю, також знадобиться якийсь час, щоб перепочити. У мене були чудові зустрічі з прекрасними людьми, я отримав багато вражень, тож мозку потрібен час, щоб усе опрацювати.

Я хочу написати книгу про свою подорож і чудових людей, яких я тут зустрів. Вона буде про українське та західноєвропейське порозуміння на основі того, що я дізнався від людей в Україні, і того, що про це думають в Люксембурзі та Німеччині. Це буде мій наступний проєкт.

Іван Косякін, Київ

Фото: Геннадій Мінченко