Президент Володимир Зеленський, українська влада і громадські активісти отримали багато схвальних відгуків щодо їхніх зусиль щодо забезпечення міжнародної підтримки України, поставок зброї, запровадження санкцій проти Росії. Водночас ця комунікація є динамічним процесом, який необхідно час від часу коригувати залежно від політичних обставин в інших країнах і розвитку подій на полі бою.
Укрінформ поспілкувався з аналітиком і експертом з питань безпеки та зовнішньої політики Джессікою Берлін, яка цього тижня перебуває в Києві, щоб обговорити комунікаційні стратегії для подальшого нарощування міжнародної допомоги і можливі рішення проблеми «втоми від України».
Маючи подвійне громадянство США і Німеччини, а також чималий досвід роботи з африканськими країнами, Джессіка поділилася своїм баченням, у чому полягає специфіка сприйняття війни України з Росією в адміністраціях Байдена і Шольца, які месиджі будуть зрозумілими для республіканців у США, як ліпше налагоджувати співпрацю з Африкою, а також низкою рекомендацій, що будуть корисними всім, хто на різних рівнях комунікує про подальшу підтримку України. Один з її основних посилів – «у стратегічних комунікаціях завжди ліпше бути ефективним, ніж просто мати рацію».
АДВОКАТИ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНИ МАЮТЬ БУТИ ГОТОВИМИ ЗАВЖДИ ПЕРЕГЛЯДАТИ ВЛАСНИЙ ТОН І СТРАТЕГІЮ
- Як ви особисто оцінюєте роботу української влади із просування інтересів України за кордоном під час війни?
- Українська влада виконує видатну роботу, пояснюючи світові потреби України та терміновість ситуації. Багато моїх друзів і колег в Україні насправді менш критично ставляться до підтримки НАТО Україною, ніж я та мої друзі й колеги з інших країн-членів Альянсу. Оскільки, на їхній погляд, на початку повномасштабного вторгнення здавалося, що українці залишаться напризволяще – це коли НАТО надсилало «Джавеліни» та стрілецьку зброю. І тому той факт, що ми просунулися настільки далеко в цьому плані, є справжнім свідченням політичних, дипломатичних та комунікаційних успіхів українських посадовців, і цьому на допомогу, звичайно, прийшли сміливість та винахідливість українського народу та Збройних сил, які показали, за що ведеться ця війна, і що Україна боротиметься і не здасться. Я вважаю, що це дійсно стало рушійною силою. Саме це допомогло мобілізувати стільки громадської та політичної підтримки з боку західних держав та всього світу.
- У середу український Президент скликав нараду послів, де наголошував на важливій ролі дипломатичного корпусу для консолідації міжнародної підтримки у цій війні. Якими шляхами, на вашу думку, нашим дипломатам варто доносити наративи України? Що працює ліпше – жорстка дипломатія, якої дотримувався наш колишній посол у Німеччині Андрій Мельник, чи більш м’яка лінія?
- Немає універсального підходу, це не чорно-біла картина. Короткою, простою відповіддю буде – «усе залежить від обставин». Це залежить від того, з ким ви розмовляєте, що ви просите, і яка стратегічна мета в даній ситуації. Якщо взяти приклад посла Мельника в Німеччині, який ви навели, його підхід на початку повномасштабного вторгнення був дуже ефективним. Йому неофіційно казали, що Україна не має шансів, його ігнорували та принижували у німецьких політичних колах. Та він досяг успіху, рішуче розповідаючи про це та оприлюднюючи деталі деяких із тих розмов. Те, що він зробив, було корисним на початку, щоб мобілізувати підтримку.
Однак згодом це стало контрпродуктивним, оскільки в політичному контексті та комунікації, політичній культурі Німеччини, німецькій політиці та ЗМІ через певний проміжок часу такий агресивний, начебто гнітливий, тон стали ігнорувати. І серйозні месиджі почали губитися в інформпросторі – просто тому, що того, хто їх просував, більше не сприймали серйозно. Ось чому будь-якому послові, будь-якому міністрові, будь-якому адвокатові інтересів України, незалежно від того, чи вони є частиною владної команди, чи ні, потрібно відчувати «температуру в палаті». Їм слід бути готовими завжди переглядати власний тон і стратегію.
І, знову ж таки, виникає запитання: «Яка моя мета?» У стратегічній комунікації завжди ліпше бути ефективним, ніж просто мати рацію. І тому я думаю, що тепер, особливо оскільки природна втома донорів і, скажімо так, втома від концентрації уваги настає у багатьох західних столицях і серед багатьох західних виборців, Україні потрібно проактивно коригувати свою комунікаційну стратегію, а також мати бажання, а не боятися або скаржитися на втому донорів. Треба розуміти, що це нормально, таке буває під час будь-якого конфлікту чи кризи, – чи то в Європі, чи то в Африці, чи то в Азії люди через деякий час відмовляються читати гнітючі заголовки. Тому замість того, щоб впадати у відчай і думати: «Це означає, що людям байдуже, і вони більше не підтримуватимуть нас», зрозумійте, що все не так погано. Це просто вказує на те, що нам потрібно пристосуватися та зрозуміти нашу конкретну мету. Що нам треба саме зараз? Як ми можемо прокомунікувати це таким чином, щоб наше повідомлення просто не прогорнули, далі не читаючи, тому що воно звучить, як і всі інші повідомлення, що люди бачили протягом останнього року чи більше.
ПРОТИ «ВТОМИ» КОРИСНІ ІСТОРИЧНІ АРГУМЕНТИ – НАЦИСТСЬКА НІМЕЧЧИНА ВПАЛА НЕ ЗА ДЕНЬ ЧИ МІСЯЦЬ
- Як ви думаєте, чи може ця втома виборців чи донорів з часом перерости в політичну втому? Чи вважаєте ви, що політики на Заході чимраз більше думають, що цій війні потрібно якомога швидше покласти край, незважаючи ні на що, тому що «ми просто втомилися від цього, ми занадто багато вкладаємося, ми занадто багато допомагаємо Україні, і ми відчуваємо, що наші виборці втомилися від цього». Що можна зробити, щоб запобігти розвиткові цієї втоми?
- По-перше, про те, що хтось дуже бажає, щоб війна якомога скоріше скінчилася… Гаразд, якщо в очах західних столиць війна має закінчитися якнайшвидше, то шлях уперед ясний – шліть більше допомоги. Крапка. Якщо ви хочете, щоб війна якнайшвидше закінчилася, дайте Україні ракетні комплекси великої дальності, боєприпаси та засоби авіаційної підтримки (реактивні літаки, які так потрібні). Для успіху прямо зараз Збройним силам України пропонують провести контрнаступ на тисячі з гаком кілометрів сильно замінованого укріпленого фронту оборони без переваги в повітрі. Це те, про що жоден командувач НАТО навіть не подумає. З військового стратегічного погляду, це справді божевілля, якщо ви військовий планувальник НАТО. Але саме цього очікує НАТО від українських Збройних сил. Тож усім, хто скаржиться, що наступ йде надто повільно, відповідь однозначна. Нам потрібно швидше надіслати більше допомоги – обладнання для розмінування, ракети далекого радіусу дії та засоби авіаційної підтримки.
По-друге, що стосується виборців, добра новина (кажу про Німеччину та США, тому що я є громадянкою обох країн) полягає в тому, що все ще є явна більшість суспільства за підтримку України, надсилання Україні зброї та іншої допомоги, особливо в контексті майбутніх виборів у США. Я знаю, що є велика стурбованість щодо Республіканської партії та потенційного висування Дональда Трампа. Але також важливо, що більше 50 відсотків виборців-республіканців виступають за подальшу підтримку України. Тож це гарна новина.
У середньостроковій перспективі нам потрібно побачити більше успіхів на полі бою. Прямо зараз цього не станеться. Ви знаєте, що лінія фронту довжелезна, добре захищена і щільно замінована, тож це займе час, але зв’язок з вашого боку, вважаю, має бути зосереджений на тому, щоб надати людям контекст, допомогти їм зрозуміти, що будь-якому миттєвому успіхові, який вони побачили на ТБ минулого року зі звільненням Харківської області та відступом росіян із Херсона, передували місяці підготовки. У наш час люди, які дивляться новини, не стежать за ними в таких подробицях, як ми з вами. Але коли вони бачили ті заголовки, то думали: «О, чудово. Ого, Україно! Вони зробили це так швидко!» А тепер у них виникає таке відчуття: «О, а чого це зараз займає так багато часу?»
І месиджі тут мають бути поєднанням практичних нагадувань про те, що наступ займає багато часу, тому що Україна не отримала підтримки, обладнання та боєприпасів, необхідних їй вчасно, щоб розгорнути їх на першому етапі контрнаступу.
А по-друге, також корисно запропонувати певний історичний контекст. Багато хто має в голові образи Другої світової війни. І прикладом, який я завжди люблю використовувати, є висадка союзників у Нормандію, цей історичний, героїчний момент і перемога, яка в підсумку привела до загальної перемоги в Європі. Але ж це сталося не за один день. Після штурму берегової лінії знадобилися місяці, щоб звільнити всю Нормандію. І минув ще майже рік до того, як завершилася війна.
Отже, я думаю, що ці месиджі треба спрямовувати пересічним громадянам у державах-членах НАТО та нашим політикам і медіаспільноті. Це вимагає часу, і нормально мати певні невдачі, особливо в умовах, в яких бореться Україна. Але якщо збережемо витривалість, якщо будемо дивитися на потенційний великий здобуток, якщо не розпорошуватимемо уваги, якщо пришвидшимо допомогу, то прискоримо загальну перемогу України. Але, знову ж таки, нацистська Німеччина впала не за день чи місяць. І ця битва триватиме не один день, тому нам потрібно набратися терпеливості.
СПРИЙНЯТТЯ В АДМІНІСТРАЦІЯХ БАЙДЕНА Й ШОЛЬЦА ЗАГРОЗИ ВІД КРАХУ РОСІЇ НЕ ЗМІНИТИ ЛИШЕ ІСТОРІЯМИ ПРО ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ
- Серед пересічних українців є занепокоєння, що у суспільному сприйнятті цієї війни в США може відбутися потенційна зміна у разі перемоги кандидата від Республіканської партії. Тепер деякі з них відкрито кажуть про зміну у ставленні Сполучених Штатів до цієї війни. Як ви думаєте, враховуючи ваші знання американської політичної кухні, чи будуть ці кандидати дотримуватись свого поточного порядку денного, якщо вони переможуть? Чи є шанс, що вони можуть зробити розворот і просто продовжуватимуть підтримувати Україну у разі виграшу на виборах лише тому, що це логічно робити з позиції світового лідера у захисті демократії?
- Це цілком виправдане занепокоєння. Багато членів у Республіканській партії сьогодні просто втратили раціональність. Отже, я не буду намагатися передбачити їхню майбутню поведінку, тому що вони не дотримуються жодної логіки і навіть власної республіканської філософії. Я навіть усміхнулася, коли ви казали, що США є захисником свободи та демократії, тому що це один із американських лозунгів, за яким типово стояли республіканці, але якимось чином цей республіканізм часів Рейгана та поняття патріотизму просто вилетіли крізь вікно разом із великою частиною партії. І це погана новина для всіх.
Але добра новина полягає в тому, що багато хто, зокрема прихильники Трампа всередині партії (яскравим прикладом чого є сенатор Ліндсі Грем), є дуже налаштованими на підтримку України. Є покоління республіканців, які, навіть якщо тепер вони відмовилися від багатьох принципів і стандартів, підтримавши Трампа, все ж залишаються ветеранами Холодної війни. Не любити Росію і не довіряти їй – це в їхній політичній ДНК. Тож це дає маленький проблиск надії.
І я думаю, що друга річ – це, знову ж таки, повернутися до реалій поля бою. Американці люблять переможців – як би просто це не звучало. Треба показувати поєднання таких речей – «Дивіться, ми допомагаємо Україні, росіяни – божевільні виродки, і ми можемо допомогти Україні перемогти. І Україна перемагає. І вони програють». Такі наративи, прості месиджі можуть сподобатися багатьом і допомогти переважно політикам-республіканцям, які розуміють, що поставлено на карту в цій війні, говорити зі своїми виборцями так, щоб ті їх розуміли, і вже надалі продовжувати підтримувати Україну або принаймні не виступати відверто проти України. Я думаю, що це справді і є мета. Те, що деякі люди втратять інтерес і не будуть прихильниками України, – з цим можна жити. Чого ми не можемо допустити, так це того, що хтось з активно негативною позицією до України, наприклад, Дональд Трамп, активно налаштовував громадську думку проти України.
Я думаю, що це стосується як республіканців, так і, власне, демократів. І адміністрації Байдена зокрема... Є сильне відчуття, що вони більше стурбовані наслідками швидкої та хаотичної поразки та краху Росії та тим, як це вплине на Китай і посилить його позиції в регіоні та світі. Також вони стурбовані наслідками виходу Росії з цієї війни у статус-кво або навіть з невеликою вигодою для глобальної безпеки і для позиції Китаю, його сприйняття сили НАТО чи її відсутності. Я вважаю, що вони, відверто кажучи, все сприймають абсолютно протилежно тому, як треба. І їхній висновок, що для Росії буде ліпше м’яко вийти з цієї катастрофічної та жахливої війни, – він неправильний. Росія має програти – і програти по повній. Росія має виповзати з України на колінах, благаючи пощади. Це те, що повинен бачити кожен диктатор на планеті. Це треба для того, щоб у них не виникало подібних ідей у майбутньому. Але якщо вони побачать, що Росії дозволено вторгнутися в демократичну європейську країну, буквально на кордонах НАТО, безглуздо вбивати десятки тисяч людей, загрожувати глобальній продовольчій безпеці, зумовлювати кризи з біженцями, спричинити руйнування, яких ми не бачили на цьому вмісті з часів Другої світової війни, що їм це зійде з рук у 2020-х роках, а потім вони повернуться до «бізнесу як завжди», ніщо не зупинить китайців від нападу на Тайвань або від просувань у Південно-Китайському морі тощо. Це у разі, якщо НАТО продемонструє, що ми навіть не можемо зберегти мир у власному палісаднику.
І це набагато небезпечніше, ніж внутрішній політичний хаос у Росії. Тож для цього, на мою думку, треба продовжувати розповідати історії про військові злочини та озвучувати заклики до справедливості. Ми повинні продовжувати чути ці історії та ділитися ними. Але правда в тому, що в рамках жорсткої «real politik» ці історії не змінять стратегію адміністрації Байдена чи адміністрації Шольца. На їхнє сприйняття китайської загрози та наслідків розпаду Росії чи надто сильної поразки Росії можна вплинути лише на стратегічному рівні, а не на рівні розрізу прав людини.
Тож це також буде та сфера, де, на мою думку, Україна може і повинна, і справді вже більше спрямовує фокус на Глобальний Південь, ширше дивлячись на довгострокові геополітичні та стратегічні наслідки цієї війни, тому що, незважаючи на те, що ці страждання, бойові дії та смерті відбуваються на українській землі, наслідки цієї війни справді глобальні. Ця війна, цей конфлікт формує обриси нашого століття. І те, що ми робимо або не робимо, визначатиме геополітичну ситуацію для наступних поколінь.
АФРИКАНСЬКІ КРАЇНИ НЕ ПЛЕКАЮТЬ ІЛЮЗІЙ, ЩО РОСІЯНИ В ЧОМУСЬ ДОБРІ ХЛОПЦІ
- Ви були експертом з Африки більше десяти років. Як ми можемо поліпшити зв'язок із багатьма африканськими країнами, щоб змусити їх переглянути своє ставлення до цієї війни та до Росії, яку багато хто з них сприймає якщо не як рятівника, то, безумовно, як їхнього помічника, – на відміну від Європи, про яку вони мають погані спогади ще з колоніальних часів. Ми бачимо зусилля нашого Міністерства закордонних справ, щоб отримати в Африці більше підтримки. Міністр Дмитро Кулеба робив офіційні тури континентом, і наш Президент також мав розмови з африканськими лідерами. Чи є щось, чого не вистачає в цій комунікації, що слід додати чи виправити або, можливо, щось робиться саме так, як треба?
- Це справді важливе питання. По-перше, зусилля, посилення уваги та охоплення з боку Міністерства закордонних справ та Офісу Президента були справді чудовими, і це лише початок. Знаєте, якщо бути абсолютно чесною як щодо України, так і щодо африканських держав, то наявні насправді очевидні, чіткі історичні причини, чому відносини не є ближчими, ніж хотілося б, мережі зв’язків не є більшими, і загалом ви мало знаєте про них, а вони – про вас. Я маю на увазі, що Україна є незалежною державою лише близько 30 років, і ви, зрозуміло, були зайняті іншими справами, ніж просування глобальних дипломатичних зусиль в 1990-х і 2000-х роках, адже в той час ви будували власну демократію і тільки виходили з-під «радянщини». Тож це все пояснює.
Окрім цього, звісно, Російська Федерація успадкувала всі дипломатичні ділові та військові зв’язки між Радянським Союзом і африканськими країнами, які були побудовані під час Холодної війни, коли Союз постачав багато зброї, сільськогосподарської продукції та грошей африканським визвольним рухам. Наприклад, у Південній Африці це призначалося для боротьби з апартеїдом. І тому бачення Росії як помічника в постколоніальній боротьбі за незалежність залишається актуальним у багатьох африканських державах. Ця спадщина є доказом у свідомості багатьох людей.
Однак не забуваймо, що Радянський Союз також підживлював перевороти та насильство в багатьох африканських державах під час Холодної війни, а особливо в останні роки, надсилаючи своїх «вагнерівців». Вони активно дестабілізують і підривають багато африканських держав, сприяючи продовольчій та міграційній кризам, вчиняючи масові вбивства та звірства проти цивільних у державах, де вони дислоковані. Тож африканські країни не плекають ілюзій, що росіяни в чомусь добрі хлопці. Однак у них, як і в будь-якої країни, є свої проблеми: «Мій головний пріоритет – мій уряд і мій народ».
І тому в контексті України мова не лише про те, щоб говорити африканським державам, що Росія – це погані хлопці, а ми – добрі, тому ви повинні нам допомагати. Це не є політичним аргументом. Крім того, через нинішню ситуацію в Україні, оскільки у вас війна, ви не можете обіцяти тепер багато чого на державному рівні, щоб уряд-партнер дійсно прийняв такі обіцянки без певної долі скептицизму. Якщо ви говорите про те, що ви збираєтеся робити після війни, це просто для інформації… Але ніхто не знає, що станеться, тому люди не можуть поставити на ці слова свої гроші. Моя порада та моя пропозиція щодо стратегії вирішення цього питання полягають у тому, щоб спершу звернути увагу на приватний сектор.
Протягом багатьох років я багато працювала над африкансько-європейськими діловими відносинами, особливо зосереджуючись на технологічних інноваціях, що було моєю основною роботою останні вісім-дев’ять років. А раніше я жила і працювала у Руанді. Я входжу в раду директорів панафриканської фінтех-компанії. Тому я працюю в цій сфері досить давно. Якщо дивитися на загальний африканський ринок, то він процвітає. Він росте, він молодий, він голодний і він динамічний. І якщо ви не інвестували в Китай 20 років тому, то шкодуєте про це тепер. Якщо ж ви не інвестуєте в африканську економіку сьогодні, пошкодуєте про це через 10–20 років. Тому я вважаю, що тут є реальна можливість для українських інвесторів, заможних осіб і компаній, у партнерстві з європейськими компаніями, особливо східноєвропейськими, які, можливо, недостатньо представлені на континенті, інвестувати у стратегічні галузі, такі як відновлювана енергетика, сільське господарство та технологічні інновації. Отже, це про технології у медицині, освіті та сільському господарстві – інвестування в ті сфери, де Україна має справді великий досвід.
Тимчасом африканські компанії, африканські стартапи роблять неймовірну роботу та створюють взаємовигідні партнерства, тому що такі компанії, особливо технологічні, є більш спритними, вони працюють швидше, можуть виконувати роботу набагато ефективніше, ніж на міжурядовому рівні. У таких типах ділових партнерств є взаємний вплив, а також м’яка сила, яка полягає в тому, що посилюється взаємодія, люди знайомляться одне з одним і ліпше розуміють контекст з обох боків. Крім того, проблеми розв’язує створення конкретних речей, які додають цінність економіці, створюють робочі місця. Це буде основа для післявоєнного періоду, бо коли настане мир і подарує історії успіху, тоді і африканські уряди, і українська влада зможуть показати, що ось так наразі виглядає українсько-африканська співпраця, це те, чого ми досягли разом.
І ви помітили, що я не згадала про зерно? Є причина цього. Дійсно, проблема зерна дуже важлива, але в той час, коли Росія зриває український зерновий експорт і буквально краде українське зерно, а потім продає його або віддає, я не бачу зерно як стабільну основу для побудови майбутніх відносин.
Тому що прямо зараз усе перетворюється у безглузду гру, в яку грає Росія у спробі завоювати короткострокову прихильність: «О, я дам тобі стільки-то за таку-то ціну. Тепер я дам вам стільки-то за таку-то ціну»… Але це не допоможе побудувати довгострокові відносини. А ось інвестиції, наприклад, у потужності для зберігання та імпорту зерна в африканських портових містах, у диджиталізацію, відновлювану енергетику чи сільське господарство – це величезні можливості для прокладання шляху до більш широких українсько-африканських ділових зв’язків. А за бізнесом піде політика. Можуть бути просто візити торгових делегацій та виступи на міністерському рівні, але також можуть бути зв’язки на рівні b2b, коли щось насправді відбувається, щось було створено, або була укладена якась угода… І тоді міністри самі прийдуть на подію, щоб сфотографуватися. Таким чином, це начебто допомагає хвостові виляти собакою та зміцнювати відносини, показуючи, що Україна розуміє, що африканські країни не збираються підтримувати українські інтереси просто з доброго серця. Має бути справжнє бажання обох сторін отримувати конкретну вигоду від нових стосунків, пізнавати одне одного та прокладати шлях до міцних українсько-африканських зв’язків.
ДЛЯ МЕНЕ ЯК ДЛЯ ЄВРОПЕЙКИ, ТАК І ДЛЯ НІМКЕНІ ФРАЗА «НІКОЛИ ЗНОВУ» ТАКИ ЩОСЬ ЗНАЧИТЬ
- Ви так багато знаєте про Африку, але з початку війни ви зосередилися на Україні. Що спонукало вас вирішити перемкнути увагу на цю частину світу?
- Так, це добре запитання. Спочатку це було не зовсім свідоме рішення. Це була моя реакція на кризу. Як для європейки, так і для німкені фраза «ніколи знову» таки щось значить. Так, я не спеціаліст у питаннях Східної Європи чи Росії, але я відчувала сильну тривогу взимку перед повномасштабним вторгненням щодо всіх помилок та неправильних тлумачень ситуації, які я бачила в Німеччині. Ті люди в Німеччині, які розмовлють російською, і так звані експерти з питань Росії, «Russia Verstehers», або ті, що розуміють Росію, – вони дуже помилялися. Так, я не знаю російської, але я розумію мову «божевільного диктатора». І прораховувати я також добре вмію. І я бачила, що це не показуха, що все серйозно, і що Німеччина повинна відповісти.
Коли відбулося повномасштабне вторгнення, я тільки почала протягом попередніх тижнів звертатися до української дипломатичної та громадської спільноти в Берліні, де живу, щоб обговорити з ними питання комунікацій з німецькою громадськістю та ЗМІ. Але потім це швидко перейшло в реагування на кризу, і насправді мене просили допомогти, наприклад, з евакуацією та доставлянням допомоги групам африканських студентів, які застрягли в містах під обстрілами (це тому, що я розмовляю французькою і знайома з африканським контекстом). Тож спочатку я просто допомагала із запитами про допомогу. Оскільки я самозайнята, я просто відклала свою звичайну роботу. Але в подальшому із розвитком подій, коли стало зрозуміло, що НАТО загалом і Німеччина зокрема не збираються активізувати допомогу так швидко, як було потрібно, я просто відчула цю особисту та громадянську відповідальність: якщо я маю навички та досвід, вони можуть стати в пригоді в цій ситуації. Це було саме те, що потрібно було зробити, і тому я це зробила.
І я впевнена, і всі тут поділяють це відчуття, що час також втратив будь-який сенс: дні перетворилися на тижні, а тижні – на місяці. Минуло півтора року, і ось я тут. Але я не зупинюся, тому що знаю, що український народ також не зупиниться. Як людина з Європи я знаю, що на нашому континенті війни вирували протягом майже 2000 років або більше, залежно від того, як рахувати. І ось після Другої світової війни нам вдалося створити щось схоже на мир і стабільність лише на невеликий проміжок часу. І я як мешканка Західної Європи народилася в час і в місці, де я була у безпеці й відчувала свободу. Але я не сприймаю це як належне. І ось саме тому роблю все, що можу, і сподіваюся, що всі інші також продовжуватимуть це робити.
Євген Матюшенко
Фото: Руслан Канюка