Шевченко-210: А ви читатимете сьогодні Шевченка?
210 років з дня народження. До такого поважного ювілею національні поети-символи в пам’яті націй доживають масово, так би мовити. Але вшановують їх, переважно, науковими конференціями. А наведіть-но приклад національного поета ХІХ століття, якого б цитували в побутових розмовах, з віршами якого йшли на барикади та на передову у ХХІ-му, портретами якого прикрашали б шеврони у війську? Якого б зображали як “свого” вояки, музиканти, філософи, дисиденти, в’язні сумління і не лише вони, а й вісім поколінь українців. Для кожного з них, а особливо з часів Революції Гідності, Тарас Шевченко актуальний і свій. Йому є що сказати нам, а нам є кого цитувати.
Те, що Шевченко для нас більше, аніж символ епохи національного становлення особливо розуміють вороги. Не лише через “кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями” (цікаво дивитись, як змінюються сенси і цього слова “москаль” від військового-служаки до національного означення, а фраза лишається стабільно актуальною, попри все). Пам’ятник Тарасові, розстріляний у Бородянці російськими окупантами у 2022 році став промовистим символом їхньої ненависті до всього українського.
Так само вчинили окупанти із “Кобзарем” Шевченка. Рік тому, на виставці "Війна: Шевченків вимір" експонувався "Кобзар", який знайшов 2015 року в житловому будинку у селищі Піски під Донецьком розвідник 5-го батальйону ДУК "Правий сектор" із позивним "Санта" біля українських позицій. Книжка належала комусь із місцевих мешканців. Примітно, що усієї бібліотеки простреленою виявилася лише ця книга. А на її сторінках було зафіксовано рукою ворогів позиції українських військових.
Для росіян слово Шевченка, як і 200 років тому, так і сьогодні, є декларацією забороненої свободи і приводом для кримінального провадження. Чи могли би ми уявити ще кілька років тому, що за слова із Заповіту: “Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте і Вражою злою кров’ю Волю окропіте” можна отримати термін? Виявилося, що можна. В Росії, у Петербурзі, 18-ти річну Дар’ю Козирєву суд засудив на два за “дискредитацію російської армії” за те, що вона розмістила банер зі словами Заповіту на постаменті пам’ятника Шевченку - повідомляє Укрінформ. За вірш, який навіть у радянський період вчили у школі. Бо навіть в СРСР розуміли, що Шевченка неможливо прибрати з пам’яті українців. Можна надягти на нього ідеологічні шори, але він все одно лишатиметься в нас самим собою. Шевченко — наш код ДНК, наш геном. Шевченко це ми.
Вбивати пам’ятники чи стріляти в книжки — це і є ознакою страху ворога і визнання того, що символи і постаті рівня Шевченка незнищенні. Так само культурологи “прочитували” закриття від обстрілів визначних пам’яток у столиці, - дуже показовий приклад, коли мешканці кидаються захищати пам’ятники, закриваючи їхні обличчя, а ще створюють додаткове символічне тло для загратованих, тимчасово закритих і важливих символів. Серед тих, хто теж “запаковваний в футляр”, але й там “шепоче свої вірші” і Тарас Шевченко, у парку свого імені на постаменті, де колись стояв його лютий ворог, Микола Палкін, цар Микола І. Журналістка Мар’яна Ангелова у ФБ пише так: “Я щоденно споглядаю запакований пам’ятник. Очевидно, він дивиться у чорну дошку і повторює свої 237 віршів, які змінили історію нашої нації. Він шепоче з притиском, затято - «і понесе кров ворожу!». Кров! Я знаю, що так і буде, бо він Пророк, маг, вурдалак! Ви хотіли в нього влучити ракетою? Ахаха! Кривдники неминуче відчують його помсту! Доведено історією!”
Насправді, Шевченко і потреба його співіснування з українцями в культурі загострюється, з’являється та спадає у суспільному просторі, і це нормально. Такі хвилі інтересу пов’язані з сплесками національного руху, коли виникає потреба чути того, хто вже промовляв тобі твоєю мовою про це. Оксана Забужко, дослідниця Шевченка, яка відстежує суспільні інтерпретації та коливання каже про те, що Майдан 2014 і український вірменин Нігоян “включили” для суспільства Шевченка знову: “Оцей момент раптового прокидання, раптової появи Шевченка на Майдані у ось цього хлопчика Сергія Нігояна, який читає цей вступ до «Кавказу». «Кавказ» – це перша відома мені в історії європейської, а можливо, і світової (літератури – ред.) програмово антиколоніальна поема. І ось раптом, розумієте, цей хлопчик, якого через два тижні застрелить снайпер, і він з цим «Кавказом» у своєму персональному культурному генотипі читає вступ до «Кавказу», і тут раптом ти розумієш, що Майдан увімкнув почуття Шевченка…”. «Борітеся – поборете» сказав українцям Шевченко голосом Сергія Нігояна.
Шевченко відтепер поруч. Він так само трансформується, як і ми. Змінює образи, якими його наділяють художники, народні чи імениті. Ось він у творчості полтавського художника Юрія Шаповала в серії “Григорович” вже на війні таврує Путіна, а на іншому — разом із добровольцями йде на мобілізаційний пункт.
Наявність Шевченківських образів у народній, популярній культурі це і є свідчення вкоріненості його творчості в нас. Скажімо приклад кітчевого продукту, календаря де Шевченко зображений зверху на змієві, змієборець-Шевченко.
Минулого року в соцмережах відбувся своєрідний флешмоб із підробок, нібито написаних Шевченком, віршів-фейків, більшість з яких були спрямовані проти ворога. Здавалося б, легко підібрати стиль поета, хочеться сказати його вустами. Однак не виходить. Шевченка неможливо підробити.
Іменем території народного подвигу і вірша авторства Шевченка названа 93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр». У 2019 році на своїй ФБ сторінці воїни виставили відео і написали: “Коли 93 бригада була в очікуванні почесного найменування "Холодний Яр", ми попросили бійців прочитати на камеру рядки з однойменного твору Тараса Шевченка. Влітку і взимку, у Новотроїцькому, Богданівці, Авдіївці та її околицях бійці різних підрозділів, різних звань та спеціальностей при різних обставинах читали нам Кобзаря. Хтось посміхався, а хтось був серйозним, хтось натхненним, а хтось розслабленим. Усі ми різні, але об'єднані однією ідеєю - визволення рідних земель від окупантів і відновлення територіальної цілісності України.”.
Не лише Авдіївка, навіть у далекій африканській Ліберії, навряд чи знайомій із творчістю Тараса Григоровича, малюють його вуса.
Це більше ніж приклад того, як працює культурна дипломатія і як важливо для нас бачити Шевченка й далеко від своєї землі – всюди, хоч в Африці. Він просто створив нам наш світ і став ним. Таке буває з геніальними письменниками. Але не кожного з них будуть цитувати у ХХІ столітті на передовій. Навряд чи Пушкіна або Лєрмонтова, його «Кавказ» сьогодні читатимуть вголос по той бік барикад. А у нас, безсумнівно, - будуть. І це буде «Кавказ» Шевченка.
Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги, повертає до класики: “Друзі, я оце в офісі, сиджу собі між Сковородою і Лесею і думаю про Шевченка. Чи не час нам підтримати повне академічне зібрання творів? В продажу його нема. Піду, поки що куплю собі “Кобзар” і завтра з ним усамітнюся. А ви 9 березня читатимете Шевченка?”
Ярина Скуратівська, Київ
