Сергій Жадан і «шекспірівські» питання про Харків та війну

В Ужгороді Сергій Жадан зібрав на свій творчий вечір-дискусію повну залу театру з балконом. Реєструватися потрібно було заздалегідь. У реєстраційній формі організатори зустрічі з Інституту центральноєвропейської стратегії передбачили також і питання до героя вечора. Їх задавав та озвучував інший зірковий письменник та волонтер Андрій Любка. Вийшла колективна розмова сотень людей з одним, й аби всі почули, Сергій відповідав у мікрофон, аби побачили – говорив зі сцени. Утім, це не впливало на щирість питань та відповідей.

А питали Жадана в Ужгороді переважно про Харків. Адже поет є голосом мегаполісу, який став символом українського опору росіянам. Усі читають новини про місто, що його вороги озвіріло і методично знищують ракетами, – але почуте, чим і як воно живе, саме з вуст Жадана дає краще зрозуміти Харків та харків’ян.

Тож про те, чому місто схоже зараз на людину після інсульту й, водночас, на звіра, котрий ховається вночі, в чому сила харківських комунальників та жінок, чиї чоловіки на фронті, а також чому свідомим українцям вже варто підтримувати школи та університети – у замальовці кореспондентки Укрінформу.

ХАРКОВА, ЯКИЙ БУВ ДВА РОКИ ТОМУ, БІЛЬШЕ НЕ ІСНУЄ

Звісно, перше, що спитали в Ужгороді Сергія Жадана: як за останні два роки змінився він сам та місто, де він живе, з яким разом бореться проти загарбника, що дихає вогнем в обличчя.

- Я не можу сказати вам, як я чи ми всі змінилися, в якій точці ми зараз знаходимося та куди рухаємося. Загалом, спробувати навести якийсь лад у собі сьогодні важко. Мені видається, що будь-яке інтерв’ю нагадує розмову з психотерапевтом: воно потрібне не так для того, аби щось спробувати зрозуміти, як просто аби виговоритися, – каже Сергій Жадан.

Письменник говорить, що на питання типу “як війна змінила тебе” або “як змінився Харків під час війни” має “заготовки”.

- Харків зараз нагадує людину, яка потрапила в аварію або пережила інсульт. Вона повернула собі здатність рухати руками й ногами, говорити. Але щось у ній, безперечно, зламалося. Щось безповоротно змінилося. І ці зміни, вони вже назавжди. З цим треба буде рахуватися. Це потрібно буде враховувати. Харкова, який був на початку 2022-го року, вже ніколи не буде. Не буде Харкова студентського, не буде цих 400 тисяч студентів, зокрема десятків тисяч іноземних, які створювали інтернаціональний фон міста. Не буде Харкова як столиці ІТ – це  особливо прикро й боляче. Очевидно, що Харків далі лишатиметься прикордонним містом – до Росії там 50 км, і вона, на жаль, ніде не зникне. Це вноситиме певні зміни в планування життя – з точки зору безпеки, розвитку міста, його відбудови. Я думаю, Харків зараз буде “перезбиратися”, і це буде зовсім інше місто. Яким саме – я сказати не візьмусь. Дуже важливо зафіксувати те, що лишилося. Нашу систему освіти, наші університети, викладачів, студентів. Це дуже болюча тема, бо багато харків’ян виїхали. Ми ж їздимо по країні й бачимо автомобілі з “лівобережними” номерами всюди. Ми розуміємо, що це – потенційні наші харківські студенти, наші працівники різних сфер, наші айтішники та наші бізнесмени... Добре, що вони залишилися в Україні. Але коли вони зможуть повернутися та чи зможуть зробити це найближчим часом – ось це дуже болюче питання, – каже поет.

З усього, що, як, яким тоном і голосом він говорить, видно, що йому це справді дуже, дуже болить.

МІСТО ЗАМОРОЖЕНИХ БУДІВЕЛЬНИХ КРАНІВ

Загалом, зауважує Жадан, те, яким буде Харків після війни, залежить від того, що від міста залишиться.

- Така правда. Тому що коли здається: щось уже зафіксувалося і ти можеш рахувати втрати та приблизно думати, як і за скільки відбудувати знищене, – по місту прилітають нові російські ракети. Фактично зараз далі активно знищується центр. Росіяни спеціально гатять по середмістю, у нас на очах зникають цілі будинки. Це, звісно, передусім загроза життю та здоров’ю людей, але не менша загроза історичній, культурній та архітектурній спадщині. На це теж неймовірно боляче дивитися – коли знищуються будинки, які насправді є обличчям міста. Останній страшний обстріл відбувся біля Літературного музею, це поруч з моїм домом. Там знищені старі садиби 19 століття, наш модернізм. Це речі, вартість яких не можна вирахувати грошима, – акцентує письменник.

Цікавим було його зауваження про те, що Харків сьогодні – це місто заморожених будівельних кранів.

- До війни Харків дуже інтенсивно розбудовувався. Це було місто багате, з великими перспективами та амбіціями. Сьогодні ці перспективи та амбіції нікуди не зникли – але вони заморожені. Крани стоять, нічого не будується – окрім будинків, які відновлюють після обстрілів просто для того, аби люди могли там жити. Це, до речі, добре свідчить про наші комунальні служби та міську владу: навіть за цих умов вони щось відбудовують та ремонтують, – наголошує він.

А в цілому, зазначає Жадан, місто потребуватиме нового бачення, стратегії, візії. Це стосуватиметься й людей.

- Я розумію, що наступне твоє питання буде “а чи змінилися ментально люди, чи будуть в Харкові далі голосувати за “Партію регіонів”, – каже Жадан Любці, який вже підніс мікрофона, аби щось запитати. – Я припускаю, що не будуть голосувати, тому що “Партії регіонів” не буде. А якби була, то, можливо, й голосували б. Але це лише один із аспектів. Місто буде змінюватися політично – і Харків, і Харківщина, і лівобережжя загалом. Буде змінюватися, безперечно, виборче поле.

У НАС БУРХЛИВЕ КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ – ЯКЩО ПОРІВНЮВАТИ З ХЕРСОНОМ

З найбільшим жалем письменник, утім, розповідає про те, що в Харкові вмер культурний рух. За умов постійної загрози обстрілів тут неможливо проводити концерти чи відкривати театри.

- З культурою в Харкові зараз повний колапс. Культура в Харкові мертва. Її немає. Театри не працюють, бібліотеки не працюють, концертів майже немає. Є кілька точок, де можна більш-менш безпечно проводити культурні заходи. Харків'яни цим користуються, бо насправді ми – це місто культури, і цього страшенно бракує. Але таких можливостей не дуже багато. Ось у нас із “Собаками” зараз були перенесені останні концерти. Ми їх мали зіграти на початку грудня, але звернулися представники Служби безпеки та попросили не грати в тому приміщенні, де планували. Ми подумали й погодилися. Почали шукати інший зал, і виявилося, що знайти в Харкові приміщення на таку кількість людей, яка до нас хотіла прийти, неможливо. Зрештою, ми вибирали поміж двома варіантами, одне – це звичайний зал на третьому поверсі, а інше – паркінг. Обрали паркінг. І от відіграли другий концерт, виходимо на вулицю – а в цей час біля другого приміщення, яке розглядалося, падає російська ракета, там виносить всі вікна... От, власне, все, що можна казати про культурну політику в Харкові нині. Ми всі є потенційними мішенями для ворога, – підсумовує Жадан.

Але, акцентує він, війна відкрила й багато дивних речей – зокрема, що людина здатна пристосовуватися до різних реалій та стану загроженості.

- І тому місто живе. Одразу після вторгнення, всі ж пам'ятають, Харків – це було порожнє місто, де не працювали світлофори, а на вулицях не було людей. Зараз на вулицях повно народу, на дорогах затори, важко припаркуватися в центрі, в торговельних центрах черги... Але ввечері місто швидко порожніє і стає напівмертвим. Харків увечері нагадує тварину, яка розуміє, що є небезпека, тому краще десь переховатися.

Андрій Любка пробує заперечити, що навпаки, в місті відбуваються культурні заходи, хоч і в укриттях, і культурне життя в Харкові таки є.

- Звісно, порівняно з Херсоном – у нас інтенсивне культурне життя! – каже Сергій Жадан. – Ну а порівняно з Києвом – його просто немає, бо у нас порожні театри, концертні зали та музеї. І зрозуміло, чому вони порожні. Я, скажімо, сам кілька місяців тому виступав, аби театри почали працювати, дотримуючись безпекових вимог. Але після останніх обстрілів у мене язик не повернеться закликати владу відновлювати культурне життя в Харкові. Бо всі розуміють, який це ризик. Росіяни демонструють, що їм усе одно, куди бити. Вони просто знищують українців. Потім у своїх пабліках напишуть, що там був “гуртожиток військових” чи “склади зі зброєю”.

ХАРКІВСЬКІ КОМУНАЛЬНИКИ – ЦЕ ФОРМА СПРОТИВУ

Відтак, письменнику ставлять питання: чи є певною формою спротиву Росії культурні заходи в харківських бомбосховищах, чи школа в метро, чи феноменальні харківські комунальники, які очищають місто від завалів, та й усі люди, які живуть та працюють у Харкові?

- Давайте називати речі своїми іменами. Те, що люди живуть та працюють у Харкові, не так про спротив, як про відсутність альтернативи. Якщо людині нема куди поїхати – то вона буде триматися за своє гніздо, свій дім, навіть якщо в ньому небезпечно.

Ну а стосовно комунальних служб – так, наші комунальники справжні герої. Безперечно, це форма спротиву та демонстрації сили духу, віри. Вони насправді показують, що місто не здалося, не злякалося, не відмовилося від себе. Місто далі намагається жити нормальним життям. Зараз ці обстріли відбуваються час від часу, а от коли була окупація і росіяни стояли на окружній трасі під Харковом – я дуже добре пам'ятаю, наскільки важливою була присутність комунальників у місті. Як ми заїжджали на Північну Салтівку – там було пекло: довжелезний проспект, і ти бачиш цей портал у пекло, бо за проспектом – все в диму та палає, ідуть бої. А паралельно цьому проспекту – міська трамвайна колія, і ти їдеш та бачиш, як вздовж неї йдуть комунальники та прибирають сміття. Очевидно, що вони могли цього не робити. І я не думаю, що вони врятували місто від сміттєвої катастрофи на той момент. Але з точки зору психологічної підтримки – це було дуже важливо. Люди дивилися і, можливо, боялися менше.

Я НЕ БАЧУ СПАДУ ЗГУРТОВАНОСТІ

Звісно, цікавить бачення письменника щодо того, що буде далі – особливо зараз, коли всі в країні бачать, що війна затягнулася, їй не видно кінця-краю, а в медіа час від часу обговорюють зменшення донатів волонтерам та суспільну байдужість до війни.

- Я думаю, що ситуація далі буде напружена, хіба що щось раптом станеться. Але нам краще покладатися на власну силу та згуртованість. Я, до речі, не підтримую думку про те, що зараз у нас недостатньо згуртованості. Зрозуміло, що важко і є загальна втома, що з’являється момент політичної недовіри – але давайте згадаємо, що відбувалося навесні 2022 року, коли, як говорять, був той момент найбільшого об’єднання українців. Тоді була набагато більша загроженість, бо росіяни стояли навколо Києва, нашої столиці. Зараз їх там нема, небезпека менша, і хоч як це парадоксально – з’являється відчуття втоми і певної депресії, зневіри. Але я би обережніше говорив про наші можливості. Мені здається, що там, де йдеться про захист свого, про реальність втрати свого, українці здатні показати значно більше, аніж дехто чекає.

Сергій Жадан зауважує, що розмови про “втому українців від війни” виглядають як певні ІПСО.

- От що саме мається на увазі під кращою згуртованістю в 2022 році, аніж тепер? Велика кількість патріотичних пісень – чи налагодження виробництва безпілотників? Я думаю, якщо порівняти стан суспільства тоді й тепер – це мій дуже суб’єктивний погляд, проте я не бачу якогось розосередження сил. Просто все структурувалося. Ну, два роки співати “Пес Патрон” можна, звісно, але для чого? Це навряд чи стане запорукою нашої перемоги. А от те, що волонтерські організації в 2022-му купували берці для ЗСУ та якісь батарейки, а зараз купують зброю, від дронів до літаків, – для мене це показник. Знову ж таки, постійно чую думку, що українці стали менше донатити. Я цього не бачу. Натомість бачу, які збори відбуваються, які кошти збираються і як ефективно вони використовуються. Якраз у цьому плані жодної зневіри немає. Тому я би не кидався у зрадофільство, – зауважує Серій Жадан.

УЖЕ ЧАС ДОПОМАГАТИ ОСВІТІ

Він наголошує, що треба робити свою роботу, спиратися на того, на кого можеш, помагати тим, хто потребує, й не зважати на тих, хто намагається тебе розхитати.

- З нами працюють емоційно – і ззовні, й зсередини країни. Й іноді тим, хто це робить, це вдається. Остання історія з недовідставкою Валерія Федоровича – підтвердження того, як легко нами маніпулювати, – зазначає Жадан.

Відтак, він закликав українців у першу чергу допомагати війську, а далі – підтримувати освітні заклади.

- Із армією все зрозуміло: якщо не буде армії, всі ці наші благодійні фонди нікому не будуть потрібні. Але слід також розуміти: якщо йдеться про майбутню відбудову – нам треба чесно вже казати, що матимемо величезні проблеми з освітою. Наші діти вчаться в бомбосховищах, на дистанційці, та що там: фактично з 2020-го року, коли почався ковід, вони не отримують нормальної освіти. Це те, про що бажано пам’ятати вже сьогодні. Тому вже зараз можна підтримувати університети, інститути, школи і якось їх розвивати та захищати. Я, зокрема, підтримую наш Каразінський університет, ми з керівництвом багато чого робимо. Для мене це очевидна робота, яка триває сьогодні – але це робота на завтра. Щоб коли це все завершиться, студенти одразу могли повернутися в аудиторії і слухати лекції, – каже письменник.

ПРО ТЕ, ЩО ДОПОМАГАЄ ТРИМАТИСЯ

Насамкінець Сергія запитують, що особисто йому допомагає триматися та де він знаходить сили.

- Допомагає спілкування з людьми, в яких ця сила і цей дух є. Це ж сфера культури, тут ідеться про взаємообмін енергією: коли ти віддаєш – отримуєш навзаєм. Це перетікання енергій для мене є помічним. Це дуже дивна річ, загалом. Ми багато їздимо з благодійними концертами по країні – і це неймовірно щедра можливість бачити величезну кількість людей. Зріз суспільства. Доволі специфічний, бо це переважно молоді люди, і переважно молоді люди жіночої статі. Це без жодної іронії чи знецінення. Коли ти починаєш говорити з ними, виринає купа страшенно зворушливих історій, а головне, майже постійно чуєш ці звертання: “Передайте вітання моєму татові, він зараз на фронті”. “Передайте вітання моєму хлопцеві, він зараз на фронті”. Братові. Чоловікові. Хтось у когось в окупації, хтось у когось у полоні. Хтось зник безвісти. Ти бачиш велику кількість світлих, щирих людей, і дуже хочеться чимось їм допомогти. Це дає сили щоранку вставати, і після того, як подивився ранкові новини – а там серед них жодної позитивної нема – все-таки йти і співати про мальви, які квітнуть на маминому ганку, – говорить письменник та рок-музикант. – І про те, що зневіра – це зло, – додає він.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Володимира Хили та Наталі Радченко