Психологи&Волонтери: Наша сила в «мурашнику» взаємодопомоги

Зараз в Україні, напевно, не знайдеться людини, яка б хоч раз з початку Великої війни нічого не зробила для наближення перемоги – всі хочуть бодай чимось допомогти: фінансово, фізично, морально. Ми збираємо гроші на дрони та спорядження, пересилаємо на лікування поранених, регулярно донатимо на ЗСУ та благодійність, швидко назбируємо необхідні речі для найбільш постраждалих, наші малі діти роблять окопні свічки, а старенькі бабусеньки – плетуть маскувальні сітки та готують «закрутки» для хлопців на фронт – суцільний «мурашник» взаємодопомоги. 

І всі як один кажуть: ми інакше не можемо – для нас ця допомога іншим теж рятівна.

Укрінформ спробував розібратися, які ж мотиви штовхають людей на альтруїстичні вчинки. Дізналися як фахову думку психотерапевтів та психологів, так і щирі емоційні пояснення людей, які повсякденно займаються практичним волонтерством.

КОЛИ ДИТИНІ ПІД ЧАС СТРЕСОВОЇ СИТУАЦІЇ ДАТИ ЯКЕСЬ МАЛЕНЬКЕ ДОРУЧЕННЯ, ВОНА, ПІКЛУЮЧИСЬ, ЗАСПОКОЮЄТЬСЯ

Юлія Стрельцова, кризова психологиня: 

Коли я почала активно займалися волонтерством, до мене приходили бабусеньки і приносили по 100-200 гривень на ЗСУ. Спочатку я навіть відмовлялася брати, але вони зі сльозами на очах просили: будь ласочка, візьміть, ми теж хочемо допомогти. Бо людина, яка допомагає, отримує задоволення від того, що робить добру справу для перемоги. І це можуть бути не лише донати на ЗСУ, а будь-що: допомога внутрішньо переміщеним особам, літнім людям, безпритульним тваринам. 

Під час повітряної тривоги дитина, звісно, стресує але, коли ми даємо їй якесь маленьке доручення: «ти будеш займатися кішкою, дивитися чи вона нагодована» чи «ти будеш слідкувати за пакетом, в якому наша водичка» – дитина, піклуючись, заспокоюється. Те ж відбувається і з дорослими, ми заспокоюємося, бо відчуваємо певний контроль над ситуацією. Це перший важливий момент.

Другий момент – лежить у суто фізіологічній площині. Коли людина робить щось, що приносить користь, а її за це ще й хтось хвалить – в організмі автоматично підвищуються гормони, які відповідають за задоволення і гасять «стресові» гормони. 

Також, коли ми допомагаємо іншим, ми підвищуємо власну самооцінку, особливо це видно по дітях і літніх людях: вони не приховують задоволення. І це їм допомагає впоратися зі стресом.

Я зараз працюю з жінками різного віку, які плетуть маскувальні сітки. І коли я кажу: «вам подяка від хлопців з такої-то бригади», вони плачуть, бо відчувають свою дотичність. Адже вони знають, що згідно зі статистикою, маскування – це 40% збереження особового складу. 

А коли ми з дітками робили окопні свічки, то зізнаюся, я взагалі не бачила раніше малечу в такому азарті й захопленні. Вони клеїли на них наліпки, від кого це, а я попросила хлопців з підрозділу з цими свічками сфотографуватися. Діти ще 3-4 місяці згадували про це – настільки їм було приємно відчути вдячність військових та усвідомити, що вони причетні до великої важливої справи. Це і є формування патріотизму та національної свідомості.

У ЛЮДЕЙ З АЛЬТРУЇЗМОМ ДО ІНШИХ НАВІТЬ КОГНІТИВНІ ФУНКЦІЇ КРАЩІ, НІЖ У ТИХ, ХТО ВІДГОРОДЖУЄТЬСЯ ВІД СОЦІУМУ

Олег Чабан, психотерапевт, доктор медичних наук: 

З еволюцією у Homo sapiens – людини розумної – сформувався не просто персоналізований мозок, а ще й так званий соціальний мозок. І розвився він саме через взаємодію людини з людиною. Існує доказове розуміння того, як відбувається взаємодія цих мізків одне з одним – включаються нейронні мережі, запускається послідовність активності різних зон головного мозку, які відповідають за розуміння, співчуття, відчуття альтруїзму, резонансу – «я відчуваю і розумію тебе» – це такий об’єднуючий елемент. Якщо сказати просто, то це відбувається поділ на «свій-чужий» з намаганням надати допомогу саме «своїм». Тому будь-яка взаємодія між «своїми» людьми, близькими тобі за духом чи за місцем проживання – реалізує одночасно і колективний запит, і індивідуальний запит.

Наука показує, що у людини, яка виявляє доброту та альтруїзм до інших, когнітивні функції значно кращі, ніж у тих, хто веде усамітнене життя, відгороджуються від соціуму. 

Тобто людина, яка робить альтруїстичні вчинки, донатить, співчуває, включається в проблеми інших людей, виконує надпрограму, виходить за межі своєї індивідуальної програми життя. Злочинці теж можуть активно взаємодіяти з іншими, але тут йдеться саме про добрі вчинки, які людина може робити відкрито або утаємничувати, але вона усвідомлює їх і отримує ендорфінне задоволення – кайфує від того, що робить. Всі ж знають, що робити подарунки – це задоволення, ти бачиш, як радість засвічується на обличчі іншої людини, ти усвідомлюєш, куди підуть твої гроші, якщо ти донатиш. 

Існує теорія підтримуючої поведінки – це зона соціальної психології про взаємодію людей між собою. В психофармакотерапії (напрям психотерапії на стику психіатрії і фармакології) є таке поняття, як «препарат, який дозволяє повернутися в ту особистість, якою ти був». Тобто не просто ліквідувати депресію або тривогу, а стати таким, яким ти був раніше. От, саме теорія підтримуючої, супроводжуючої поведінки вказує на те, що ми реалізуємо себе серед інших людей. І тут варто говорити про ще одне наукове поняття – «афіліацію» – це постійне бажання людини бути серед людей – там вона може реалізувати себе, стати тим, ким вона є насправді, проявити те, що в ній закладено. 

КОЛИ ЧАСТКОВО БЕЗПОРАДНИЙ ТРИМАЄ ПІД РУКУ КОГОСЬ ТАКОГО Ж – ОБОМ ЛЕГШЕ

Олександр Білоус, кандидат психологічних наук, доцент кафедри загальної психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка: 

Створення суспільного блага з безкорисливою турботою про когось, коли ми як мурашки кооперуємося, розбираючи, наприклад, завали – це безумовно допомога один одному. 

Коли хтось безпорадний і ти йому допомагаєш, це важливо, але, коли ти частково безпорадний і хтось теж частково безпорадний – і ви обоє один одного тримаєте, йдете під руку – вам обом стає легше. Для мене допомога в дні війни – це ось така взаємна підтримка. Це такий людський феномен.

Відчуття, що ти мусиш щось робити – нормальне людське відчуття. Та й відчуття провини, яке інколи може охоплювати, ніби ти нічого не робиш – це нормально, це в людині говорить моральне почуття.

У людей зараз можуть бути різні мотиви допомагати: хтось намагається бути корисним країні, хтось сприймає воїнів як своїх дітей, хтось донатить на ЗСУ, хтось допомагає адресно. 

Скажу по собі, що на збори великих благодійних фондів я не дуже реагую, але коли чую безпосередньо пряме прохання від знайомих про допомогу для підрозділу батька, брата, сина, побратима – я завжди відгукуюся. На мене діють саме персоніфіковані звернення. А в когось встановлений свій «пунктик» на кшталт церковної десятини – донатити з кожного свого прибутку.

Це все про самоповагу, про ставлення до себе. Альтруїзм як самопожертва – це не найкраще обґрунтування допомоги, бо це ніби самознецінення, а ось коли ти це робиш для когось конкретно іншого, відчуваєш себе повноцінним членом суспільства. В цьому повсякденному «мурашнику» взаємодопомоги – наша неймовірна сила.

ДОПОМАГАЮЧИ ІНШИМ, МИ ВІДЧУВАЄМО ГОРДІСТЬ І ВЛАСНУ ЗНАЧУЩІСТЬ – СТАЄМО ЩАСЛИВІШИМ І МЕНШ ТРИВОЖНИМИ

Юлія Ємшанова, психологиня, доцентка кафедри психології і педагогіки Національного університету фізичного виховання і спорту України:  

Ми живемо в часи випробувань, багато хто з нас потребує підтримки. А надаючи допомогу іншим, ми одночасно допомагаємо собі, людина отримує більше психологічного комфорту, бо це – гордість, натхнення, усвідомлення власної значущості. Завдяки чому, той хто допомагає, стає щасливішим і менш тривожними.

З кожним гарним вчинком, особливо, якщо це пов'язано з альтруїзмом, в нашому організмі підвищується рівень серотоніну, а серотонін – це нейромедіатор, пов'язаний з усвідомленням того, що нас поважають,  почуттям гордості за власні дії та впевненість у собі. У кров вкидаються гормони радості та задоволення – дофамін, ендорфіни, вони нейтралізують вплив адреналіну та кортизолу, гормонів стресу. 

Тож, науково підтверджено, що роблячи подарунки або надаючи безкорисливу допомогу, ми робимо вклад і у своє психічне та фізичне здоров’я.

Те ж запитання ми поставили безпосередньо тим, хто щодня надає безкорисливу допомогу іншим, – волонтерам.  

ВОЛОНТЕРСЬКА РОБОТА ГУРТУЄ. ХОЧ І ЗАБИРАЄ БАГАТО ЧАСУ

Тетяна Череп-Пероганич, поетеса, засновниця волонтерської ініціативи «Столичні батончики»:

Енергетичні батончики я почала робити, коли шукала розради в перші дні повномасштабного вторгнення. Тоді з родиною ми залишили домівку й опинилися на Львівщині. Не могла без діла сидіти в чужій хаті, де знайшли прихисток. А ще хотілося бути поміж людей. Тому відразу знайшла місцевих волонтерів. Ми здружилися за роботою – місцеві й приїжджі. Разом плакали і сміялися. Разом переживали ті важкі миті.

Після повернення через два місяці додому, ми з чоловіком спільно вирішили продовжити виготовляти батончики в себе вдома, зібравши команду небайдужих. Адже військові телефонували і далі з проханнями до нас. Батончики найчастіше тоді замовляла розвідка й снайпери. Хіба ж  можна було їм відмовити?! Спочатку робили малими порціями. Зараз робимо раз на тиждень, а коли й більше, по 50-70 кг. Всього з червня 2022 року виготовлено  3252 кг енергетичних батончиків.

Волонтерська робота гуртує. Хоч і забирає багато часу. Ми практично забули про нормальні вихідні. Але так здружилися, що час від часу влаштовуємо собі відпочинок. То кудись  на екскурсію поїдемо гуртом, то в театр сходимо. Люди не залізні, втома дається в знаки. Тому щось постійно й вигадуємо, щоб не зійти з дистанції. 

Всі біди й радості переживаємо гуртом. Розуміння, що ми не стоїмо осторонь того, що відбувається в нашій країні, додає сил. До речі, наша «батончикова» ініціатива об’єднала багато небайдужих людей. Хтось долучається до неї гривнею, хтось чистить горіхи, сушить яблука, робить обереги для військових. 

Берегти себе потрібно, але не можна й на мить забувати про тих, хто нині оберігає всіх нас від лютого ворога.

З ВІДЧУТТЯ ВНУТРІШНЬОЇ СИЛИ НАРОДЖУЄТЬСЯ  БАЖАННЯ ДОПОМАГАТИ 

Зінаїда Кубар, художниця, засновниця благодійної організації «АртреХаб», яка проводить артреабілітацію військових: 

Повномасштабне вторгнення загострило потребу в артреабілітаційному відновленні – і ми активізували діяльність нашого АртреХабу, який був створений ще в 2016 році для підтримки людей, котрі пережили травмуючі події або опинились в складних життєвих обставинах (свої перші кроки ми робили, працюючи з дітьми, які мали розлади аутистичного спектра в психологічному центрі «Рівновага»). 

А коли почали зʼявлятись перші ветерани російсько-української війни, я спрямувала свою увагу на допомогу саме їм. Це втілилося в створення автореабілітаційних занять у Центрі медико-психологічної реабілітації. 

В основі наших занять авторські художні техніки, а також українська символіка в поєднанні з практиками народних ремесел. До команди АртреХаб залучаються і майстри з традиційних ремесел: соломоплетіння, ложкарство, лозоплетіння, ткацтво, гончарство.

Це допомагає відновити психоемоційний стан, а занурення в сакральну суть цих занять активізує генетичний код, єднає з силою наших предків, з силою традицій і пробуджує допоміжний ресурс у тих, хто боронить нашу Україну. 

Самі роботи, створені учасниками під час занять, стають для них оберегами. Часто роботи військових втілюються у вигляді шеврона або принта для футболки, або перетворюються на  орнамент для бандани чи браслета.

ОСНОВНИЙ МОТИВ – ЦЕ УСВІДОМЛЕННЯ, ЩО ТВОЯ ЩОДЕННА РОБОТА СПРАВДІ ПІДТРИМУЄ ФРОНТ

Костянтин Овчаренко, волонтер, засновник благодійного фонду «Мурашник», який виготовляє і відправляє на «нуль» сухі страви: 

Мотиви прийти у «Мурашник» в кожного різні: хтось хоче бути корисними там, де він є, з тими можливостями, які є, хтось – приходить, тому що не може сидіти вдома. Багато хто з наших волонтерів кажуть, що коли він один у квартирі, реальність переноситься важче, а серед людей, все сприймається легше. 

Звісно, основний мотив – коли людина усвідомлює, що її щоденна робота справді підтримує фронт, що вона годує людей, які захищають країну на «нулі». За місяць ми виготовляємо від 20 до 25 тисяч порцій сухих страв. Плюс кілька сотень літрів протизастудних вітамінних сумішей (імбирна суміш і калина з цукром), щоб в холодний сезон можна було лікуватись або попереджувати застуду. Зараз у нас є 5 перших страв, три види сніданків і дві другі страви, а ще пряники, галети і десерти (яблука з горіхами). В планах – випустити ще дві другі страви, щоб наша їжа була не тільки поживною, а й різноманітною.

Коли від хлопців приходить якийсь емоційний зворотній зв'язок у вигляді відео або фотографій, я обов’язково викладаю це в нашу внутрішню групу «Мурашника». Хлопці присилають нам прапори, нещодавно вимпел прислали, якісь сувеніри, шеврони. І коли таке до нас привозиться у нашого колективу, здебільшого жіночого, дуже піднесений настрій і трошечки сльози на очах.

За день через «Мурашник» проходить від 20 до 30 людей, бо все залежить від наявності робочих місць. Але роботу організовано таким чином, що люди приходять у різний час, на різний проміжок часу.

Робота наша чітко відповідає назві. Втім, назва «Мурашник» з’явилася значно раніше, ніж ми відкрили це виробництво, адже ми з дружиною долучилися до волонтерського руху відразу – з 25 лютого 2022 року. Починали з допомоги людям, які опинилися в скруті та військовим тероборони, а через місяць, коли почали виготовляти перші галети і перше сушене м’ясо, це вже почало перетворюватися на виробництво – от на такий «мурашник».

…На завершення хочемо розказати одну поки що сумну історію, яка відгукнеться багатьом – нещодавно до волонтерського гурту «Мурашника» почала приходити літня жінка і активно допомагати в усьому. Як з’ясувалося, це зболена тугою і невідомістю мама воїна, який зараз у статусі «зник безвісти». Останній раз її сина Скрильова Євгена Васильовича 15.09.1982 р.н. бачили 02.03.2023 року поблизу селища Діброва Луганської області. Вона каже, що не відчуває його смерті, вірить, що він живий, напевно, в полоні, обов’язково повернеться до неї. Вона приходить допомагати волонтерам щодня, каже, що їй від цього легше.

З дня у день, от вже понад 300 діб, Мама чекає на звістку про сина і невтомно готує смачні страви для хлопців на фронті, посилаючи їм свою любов і тепло... 

Любов Базів. Київ

Фото Укрінформу та надані співрозмовниками

Перше фото  ілюстративне