Вислухати філософа?.. Маємо український варіант Вассермана початку 1990-х
В'ятрович не правий, дацюківське «Що таке Україна» – це не "український переспів Дугіна". Це радше новий варіант Вассермана, яким той був на початку 1990 років, мешкаючи ще в Одесі.
З позитивного в сьогоднішнього Дацюка – застереження проти українського нарцисизму, надмірного акценту на строгу та архаїчну етнічність, з деякою нестачею візії модерності. На цьому позитив закінчується.
А далі – надто багато маніпуляцій. Перший приклад, "аналіз віршів" із видиранням з контексту рядків, конструюванням "мемів", з яких власноруч формулюється "стратегія". Це ж чистий анекдот, а не філософія. Цитую:
"Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!" (Костенко)
Дацюк: «Стратегічна проблема – людина не літає, хоч крила має».
Це пряме та ще й примітивне, якесь «піонерське» перебріхування. Наявність крил, за віршем, – це не проблема, а надихаючий факт. (Тим більше, що людина наприкінці його тільки "нібито не літає" – всупереч початковому просто "не літає"). Насправді головними в тому вірші є інші рядки:
"Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я".
Отако! А чого ж Дацюк на це не звернув увагу? Бо ж філософ згодом скаже: «"Підозрюй!" і "Ненавидь!" – це для українського ресентименту основні установки. А заклики "Відчуй!", "Довірся!", "Домовся!" є небезпечними для ресентименту». (Може, було б краще, якби в персональній шевченкіані шановного філософа було дещо менше аматорських стереотипів, а трохи більше досліджень Барабаша та інших?)
Отже з такою методою, як у Дацюка, можна вивести й довести будь що.
Другий приклад – жорстке прив'язування націоналізму до олігархії та корупційної бюрократії (це загалом колись було головною тезою молодого 40-річного одеського єльциніста Вассермана). Третій приклад – трагічні вигуки Дацюка щодо конструктивної ролі міфів у творенні (насправді, досить банального твердження): «Що взагалі з українцями трапилося, що вони усуспільнюються міфами, а не релігіями і тим більше, не філософськими концепціями сукупно з науковими теоріями?». І після цього – чітке авторське твердження у фіналі, що міфи таки потрібні, але інші. Причому, зверніть увагу, вони названі першими серед того, що за Дацюком є нагальною потребою: «Потрібна інакша Україна, інакші міфи, інакші поетичні стратегії, інакша організація». (Уявляю собі, приходить співець волі вибору Дацюк до Костенко, Андруховича та Жадана і каже: «Пані та панове! Нам потрібні інакші поетичні стратегії!»).
Таких пересмикувань – безліч. Якщо докладно розглядати, то треба писати вп'ятеро більший текст.
Також з конструкції надто випирають "меми", подібні, а часом ідентичні мемам російської пропаганди – "зовнішнє управління"; рівноцінність у провині російського імперіалізму та українського націоналізму; націоналістичне забарвлення українського крадівництва; треба вчитися домовлятися (всередині – так; чи ще й ззовні? Тільки із західними сусідами чи ще й із Кремлем, бо ж у нас із ним така тісна нерозривна пара?).
Приблизно таке я читав саме у Вассермана на початку 1990-х, коли він був ще не геть дурний, як зараз. І вважав себе російським лібералом.
Всяке дослідження, тим більше з амбіціями методичних новацій, показує свою достовірність у порівнянні. Тому пропоную простенький експеримент. За методою Дацюка розглянути крок за кроком приклад Білорусі та білорусів. І тоді ми наочно побачимо, якою ефективною виявилася в їхньому випадку стратегія «"Відчуй!", "Довірся!", "Домовся!"» з відкиданням у далекий маргінес націоналістичного забарвлення… Не кажучи вже про те, що й українці, відповідно до соціологічних опитувань, до 24 лютого ставилися до росіян більш позитивно та довірливо, ніж вони до нас.
Читати Дацюка, безперечно, треба. Але вичитувати там нема чого.
Це просто хороший тренінг – з виявлення прийомів маніпулятивного складання інтелектуальних композицій з деструктивними мемами.
Посилання на першоджерело – (Сергій Дацюк, «Що таке Україна»).
Олег Кудрін
FB
реклама