Відбудова Чернігівщини: як оживають будинки і душі
Я ніколи не була в Чернігові. Напередодні річниці повномасштабного вторгнення їхала туди з другом-волонтером Денисом, аби побачити, як оговтується місто та люди після відступу російських військ з області. Безперечно, 39 днів окупації, які супроводжувалися ракетними обстрілами житлових кварталів та критичної інфраструктури, залишили по собі слід, що стиратиметься роками – і з пам'яті мешканців, і з ландшафтів міст і сіл.
Вже через місяць після того, як росіяни вийшли з Чернігівщини, мешканці стали повертатися додому. З червня запустилася програма відбудови помешкань. Наразі за сприяння благодійного фонду відремонтували понад 300 приватних жител і видали майже 800 ремонтних наборів у Чернігові та області для «легкого» та «середнього» ремонту. І подальші плани організації не менш амбітні: розпочати відбудову будинків «з нуля». Ми відвідали один із найбільш зруйнованих куточків регіону, аби дізнатися, як команда фонду працює на відбудову міста й області, хто може претендувати на його допомогу та чим живуть нині понівечені війною українські родини.
ДОПОМОЖУТЬ ЯК НЕ РЕМОНТОМ, ТО БУДМАТЕРІАЛАМИ
Росіяни не зайшли в Чернігів, але один із привидів їхньої присутності в області добре видно з вікна потягу – автомобільний міст через Десну так і залишається розтрощеним після того, як торік у березні з російського літака на нього скинули бомбу. Область досі потерпає від обстрілів, але помалу відбудовується.
На вокзалі нас зустрічає координаторка Чернігівського осередку БФ «Рокада» Марія Маневич. Цей фонд є виконавчим партнером Агентства ООН у справах біженців. Перше питання, яке я ставлю їй у пункті нашої зустрічі, стосується поточної ситуації на Чернігівщині. Шлях від вокзалу до офісу проходить повз зруйновані багатоповерхівки обласного міста, але вигляд зустрічних містян видавав черговий робочий четвер – не більше. Склалося враження, що все в порядку, наскільки це можливо під час війни.
Ситуація непроста. У Чернігівській області 57 громад, чотири з яких під постійними обстрілами (Семенівська, Новгород-Сіверська, Городнянська та Сновська). Наразі атаки посилюються. З прикордонних сіл місцева влада, за словами Маневич, організовує евакуацію людей за їхнім бажанням. На жаль, не всі їдуть: багато тримають господарство. “Тому не дивуйтесь, якщо почуєте, що в Новгород-Сіверській громаді евакуювали корову: часом люди просто відмовляюся їхати без свійських тварин», – починає розповідь Марія.
Попри близьке прикордоння з білоруссю та росією, в області наразі багато ВПО, каже вона. Знає напевне, бо благодійний фонд здійснює соціальний супровід переселенців, а також допомагає речами першої потреби та надає психологічну підтримку. Наразі люди розселяються у своїх родичів і місцях компактного поселення, зокрема, гуртожитках. Водночас місцеві громади складають списки порожніх будинків, придатних для проживання і надають їх прибулим сім'ям.
Координаторка чудово розуміє людей, які просто переїхали в сусідню область від більш гарячих подій – страшно далеко від'їжджати від дому. Цілковита відсутність газу, води, світла і зв'язку змусила саму Марію виїхати торік у березні з Чернігова. Однак вона не захотіла евакуюватися далі Черкаської області, до того ж прожила там лише два тижні, бо, каже, відчувала невимовний сум за домом. Щойно з'явився перший транспорт з Києва до Чернігова – кота в переноску і чимдуж назад.
А повернувшись, почала працювати у благодійному фонді. Працівники «Рокада» з травня почали моніторити потреби населення в Чернігові та околицях – ходити по домівках й опитувати людей. Той травневий моніторинг дався Марії до сліз важко.
«Я приїхала у мікрорайон Бобровиця, де ми зараз відбудовуємо будинки, у травні, коли квітне. І на тлі того буйного цвіту чорніли згорілі будинки, і важка туга була в очах людей. У когось вибиті вікна, а через два будинки – помешкання під фундамент зруйновані. Люди розбирали завали, вибирали, що вціліло. Мені важко було їм в очі дивитися – така в них була туга й жах», – згадує вона.
Та сумувати ніколи: люди потребували допомоги. Найперше фонд надав їм будівельні набори екстреного реагування для консервації будинків: брезент, плівку, дерев’яні планки та рейки, цвяхи та шурупи, ОSB-листи, монтажну піну, скотч. За даними фонду, мешканці Чернігівщини вже отримали 753 таких набори (в Чернігові, смт. Михайло-Коцюбинське та низці сіл). Консервування будинків украй необхідно, аби «легкі» пошкодження не перетворилися через погодні умови на «важкі». Звернутися по допомогу може кожен, чиє, житло постраждало від російських атак.
Марія розповідає про Програму відбудови житла, яка розпочалася з червня 2022 року. На першому етапі інженери фонду оглядають будинки та визначають обсяги необхідних робіт. Команда перевіряє документи, що підтверджують право власності на будинок, заповнює соціальну й інженерні анкети та заяву на участь у програмі. Далі ці дані передають до Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), яке протягом тижня-двох визначає: чи може «Рокада» допомогти в конкретному випадку. Потім УВКБ наймає підрядників, які проводять ремонт. Фонд тим часом продовжує опікуватися технічним контролем над будинком, допомагати із заповненням документації. Записатися на огляд можна, зателефонувавши на «гарячу лінію» фонду або звернувшись через сторінку у соцмережах.
Працівники фонду дістаються часом і дуже віддалених сіл – підвозять вантажівками допомогу. Навіть якщо на Десні станеться найбільша за 130 років повінь – однаково доберуться. Однак у «глушину» не завжди може зайти підрядник. Тож віддалені громади складають список необхідних будівельних матеріалів для кожного будинку та роблять запит до фонду. Інженери відвідують будинки, спілкуються з господарями. Заносять будинки в спецбазу, потім надсилають на розгляд УВКБ, а звідти передають будівельні матеріали, щоб люди самостійно робили ремонт.
Нараз фонд відбудував 330 помешкань по Чернігівській області. Програма триватиме до червня 2023 року, і спеціалісти сподіваються, що за цей час закриють легкі та середні пошкодження будинків у приватному секторі.
Однак фонд не всім прохачам може допомогти. Так, доводиться відмовляти людям, у яких є альтернативне вціліле житло: трапляється, що у людей по два-три житлових будинків в мікрорайоні. А от тим, у кого повністю зруйноване житло, організація видає модульні будинки – літні, зимові.
ВІД ПОДУСІВКИ ДО БОБРОВИЦІ
Не одразу люди почали довіряти рокадівцям, а тим більше – самостійно звертатися по допомогу. Під час початкового дослідження багато навіть не відкривали двері, пригадує координаторка фонду.
«А тепер, напевно, мій номер – у всієї Чернігівщини», – жартує Маневич. З координатором і командою інженерів від фонду вирушаємо дивитися на виконані роботи. Найперше – у приватному секторі в районі Подусівки, де полагодили вікна та дах.
Поки фахівці оформлюють звітну документацію та фотографують результати робіт, головний інженер БФ «Рокада» Сергій Шемендюк розповідає про основні запити мешканців: встановлення вікон, дверей, ремонт даху. У цілому такі роботи тривають 2-3 дні, та інколи підрядники помічають деталі руйнувань, не зафіксовані під час первинної перевірки.
«У нас бували випадки, коли люди самостійно ремонтували те, на що вистачило грошей, і далі жили на будівництві. А ми вже погодили додаткові матеріали: кахлі, фарбу тощо для внутрішніх робіт», – говорить інженер.
Участь у програмі починається з підписання дефектного акту, що додається до заяви прохача. Цей документ оформлюється на стадії, коли погоджено кошторис. Яка сума йде на один будинок – не розповідають: обговорення фінансових питань з кимось окрім прохачів поза правилами фонду.
Після підписання дефектного акту будівельники за 2-3 тижні стають до ремонтних робіт – швидкість залежить від рішень УВКБ. Після їх закінчення представник фонду підписує з бенефіціаром акт прийому-передачі, де вказані фактичні об'єми виконаних будівельних робіт. Без бюрократії – і кроку не ступиш. Однак, за словами Сергія, завжди є місце для емоційної підтримки прохачів.
«Ми вислуховуємо кожного і у разі потреби залучаємо нашого психолога та соціальних працівників», – каже він.
Соціально-психологічний супровід – одна з невід'ємних частин роботи рокадівців, каже координаторка фонду. Цю допомогу також можуть отримати як місцеві, так і переселенці. І потреба – величезна.
Про свій будинок і про сусідів мешканка Бобровиці Людмила Панко розповідає зі сльозами на очах. Усе дитинство провела тут, а тепер без смутку на рідну вулицю дивитися не може.
«Ми всіх тварин повипускали. Лише чотири курки повернулися додому, а свинку, напевно, хтось забрав. Кози додому самі повернулися. У мене мама нижче вулицею живе, ми там часто залишали кіз після випасу. Замок на дверях її хати зірвало вибуховою хвилею, тож найстарша коза у ту хату інших водила ночувати», – розповідає Людмила.
Понад усе жінка бажає, щоб вулиця повернулася до свого минулого життя. Каже, вдячна всім, хто долучається до відбудови – це шлях наповнити вулицю знайомими обличчями.
Робота над цим кипить. Ідучи назад до машини, натрапляємо на команду спеціалістів, які саме лаштували дах в одній підпрограмній хаті. Деякий час спостерігаємо, як майстри дбайливо прокладають текстурний матеріал.
«Це – гідроізоляція, а потім вони наб'ють контррейку та обрешітку. Щоб волога, конденсат стікали за межі будинку», – пояснює інженер Шемендюк. Чоловіки на даху, помітивши нас, зашаріло посміхаються: не звикли до уваги.
Біля будинку по вулиці Ніни Сагайдак нас зустрічає Тамара Василівна Лукіна. Їй дах та вікна полагодили відносно швидко. Про обстріли нагадують лише вирви біля дому, які господиня закидає землею. На жаль, не вдається ось так легко «закидати» спогади про страшні місяці обстрілів.
Жінка переживала окупацію вдома разом із літньою мамою та братом, що має інвалідність, а донька з чоловіком та двома онуками виїхали. Переховувалися у льосі, готували на грубці в літній кухні – допоки її не розбомбили. 15 березня, розповідає, запам’яталося як пекельний день – вся вулиця буквально палала від обстрілів, ще й довелося побачити смерть сусідів.
«Мама з братом перечікували в бані, бо важко було в погреб спуститися, а я в літній кухні була. Ми почули літак, а потім вибух. Я за хвилин 5-7 вийшла, а мама говорить: зачекай, зараз може другий вибух бути, – пригадує жінка. – Вийшла, чую – сусіди кричать з підвалу: «Рятуйте!». Чоловіка, жінку та дитину років десяти засипало грудою каміння». Витягували гуртом. А от іншим сусідам пощастило менше.
«Прийшла додому – кажу, може, вони на машині виїхали. До останнього не вірили, що загинули», – каже Тамара. Люди пролежали під завалами два тижні: господар будинку – біля хліву, а його дружина – у літній кухні…
Будинки – у полум'ї, вулиця – в уламках будівель і дерев, загибель земляків – і ніякої надії на виживання, пригадує пані Тамара. Облаштувала маму у льоху, а сама записувала, що відбувалося кожного числа, бо зв'язку ж нема. “Щоб хоч по записках донька дізналася, якого числа я загинула. 15-го – ще живі, 17-го – ще живі…Ми вже не сподівалися, що виживемо. Це зараз ми можемо говорити, бо майже рік минув, а тоді жахливо було», – пускає сльозу жінка.
Вулицю розгребли, загиблих поховали і стали терпляче чекати перемоги. Тамара Василівна щиро в неї вірить: “Як жити, думаючи, що нас повбивають?”
Ми вже виходили з її двору, коли господиня сказала одну із найсвітліших фраз за цей день: «моя дочка вагітна, буде у мене ще й онучка – тож життя продовжується».
ПЛАНИ НА РІК: ВІДНОВЛЕННЯ МЕНТАЛЬНОГО ЗДОРОВ’Я
Впадає в очі, як докладно люди описують пережите – аж навертаються сльози. Зрозуміло, що такого стресу в багатьох у житті доти не було. Тож постає питання про ментальне відновлення. Психолог БФ «Рокада» Олександр Гапон у день мого візиту працював в одному з віддалених селищ Чернігівщини – Варві.
Каже, за останні півроку провів мінідослідження 550 звернень мешканців Чернігівщини. 29% людей звертаються по допомогу з панічними атаками, страхами за себе та рідних, втратою інтересу до занять та звичної діяльності, негативними емоціями, лякливістю й сльозливістю. Близько 15 % намагаються впоратися з тривожністю, а 12 % відчувають постійну напруженість і не можуть розслабитися. Зустрічаються також апатії, безсоння. І це – серед тих, хто відгукується на запропоновану допомогу. А ще ж є ті, хто упереджено ставляться до психологічної допомоги, але теж її потребують.
За словами координаторки Чернігівського осередку, команда таких завзято розшукує. Навіть під час роздачі благодійної допомоги проводиться розлоге анкетування. Гапон має вже власну добірку історій, які розчулять навіть досвідченого психолога.
«Зазвичай ідеться про втрату дитини, дідуся, батька, мами, чоловіка, домівки, роботи, нормального життя. Однак вражає, як люди знаходять сили не просто жити, а й допомагати іншим. Я просто пишаюсь нашими людьми!», – говорить він.
Лиш кожен п'ятий під час консультації може розказати, як турбується про себе. Інші плачуть: піклуючись про оточуючих, забули про своє.
«Але саме з розуміння того, що життя продовжується, що ви маєте свої потреби, які необхідно задовольняти, починається повернення до більш-менш нормального життя, – впевнений він. – До слова, від стійкості дорослих залежить емоційний стан дітей”.
Чим сьогодні живуть чернігівці? Надією. Марія Маневич сподівається, що Чернігівщина розцвіте – повернуться люди у відновлені будинки, у селах буде повно мешканців, бо, каже, прагне розвивати край і допомагати розвитку народного й автентичного. Психолог Олександр усім серцем вірить, що 24 лютого 2024 року побачить щасливих, «відновлених» людей, які плануватимуть своє спокійне, безпечне та перспективне життя. А Сергій Шемендюк переконаний, що (за сталої ситуації в регіоні) на 2024 рік не залишиться жодного зруйнованого будинку в області. Що, відремонтувавши легкі та середні ушкодження, фонд переорієнтується на відбудову «від фундаменту». А держава принаймні для приватного житлового сектору спростить оформлення інженерної документації – за словами інженера, так відбудова просуватиметься значно швидше.
А в Бобровиці чекають повернення сусідів і весни. Треба починати засівання-садіння і жити далі.
Світлана Ткачук, Чернігів - Бобровиця
Фото: Денис Свинаренко
