Майдан, війна і “доля світу”: до чого ми не були готовими?
Молоде покоління й досі вважає, що Майдан – це одне, а війна – інше. І жодного зв’язку між ними немає.
Але ми, старше покоління, добре пам’ятаємо слова того, хто сьогодні є нецитованим: “Кожна революція тільки тоді чогось варта, коли вміє себе захищати”.
Він знав, що казав. Бо готувався до взяття влади все своє життя. Бо добре вивчив уроки історії від античних часів і аж до великих революцій Європи.
А ми не вивчили. Інакше б мали знати, що вакуум влади під час насильницької її зміни – спокуслива нагода для тиранів, які сподіваються легко загарбати територію хворих на внутрішні конфлікти сусідів.
А ще успішні революції – це й тривога тирана, бо надихають на визволення вже поневолені народи. А отже – в жодному разі не мають ставати успішними.
Російські самодержці ХVIII і ХІХ століть були умілими карателями, спецами у придушенні чужих революцій. Радянські генсеки у ХХ ст. довели це уміння до досконалості.
Чому ж ми вирішили, що вони змінили свої нахили?
Історик Норман Дейвіс колись посміювався над елітами новонароджених національних держав, які вдовольнялися юридичним визнанням незалежності та її зовнішніми атрибутами – історичними міфами, державними символами й мовою. “Чого варте самовизначення нації без свого флоту й авіації?” – майже в риму писав він.
А ми цією пересторогою знехтували. І в 1991-му, і в 2004-му, і в 2008-му, коли побачили – що Путін зробив з Грузією.
Ми з головою занурилися в звабливі електоральні ігрища. Ми як нічної темряви страхалися диктатури, і з найкращих міркувань розхитували державну вертикаль.
Ми скорочували армію, бо лячно було, що якийсь обраний нами негідник застосує її, нашпиговану генералами й офіцерами радянського розливу, для придушення народного гніву.
А доморощені свідомі офіцери не могли дати раду купі грізного залізяччя, залишеній мілітарним совком, і зосередилися на реанімації козацтва й написанні маршів.
Гетьмани, що грізно здіймали булаву на інавгураціях, потім без жалю торгували цією булавою, розпродуючи стратегічні арсенали.
Бо уряд мав потребу в грошах на добавки до зарплат і низькі тарифи. Бо шахтарі Донбасу, які гримали касками під кабміном, переконали владу: найбільша небезпека для держави – то не закордонний ворог, а українці, які за щонайменшого приводу готові штурмувати Банкову.
А наші вічні опозиціонери цей страх влади звитяжно культивували. І ми повірили, що Майдан – то апофеоз, найвищий прояв свободи, кінцевий пункт призначення в державотворенні.
Ми гордо вимахували стягами Євросоюзу, як сигнальними прапорцями на вітрильнику, у святій вірі, що нас помітять і врятують.
Ми мільйонами виходили на протести, наївно гадаючи, що вигнавши Януковича з Межигір’я – тим самим переможемо світове зло.
І впритул не помічали, що зло хижо вишкірилося з-за поребрика на відстані простягненої руки.
Ми не розуміли, що держава – то найперший наш захист. Що без сильної держави немає сильної нації. Що єдність – це не тоді, коли один сказав – і мільйон хором відповіли, а коли кожен розуміє і захищає собою кожного.
Ми розважали себе срачами у карнавалі демократії. Ми гризлися за те, яким має бути великий герб України, кого з письменників включати в підручники, а кого відлучити, яка перша леді гарніша, а яка наколена апельсинами.
І хіба могли бути для нас теми важливіші? А час минав...
Ми 30 років, як малі діти, доростали до усвідомлення, що за сміливість суперечити сильним доводиться сплачувати за дорослим рахунком, і бігти до мамки зі сльозами образи вже пізно...
Світ жив своїм. А – ми копирсалися в кордонах власної пісочниці. І тільки зараз до нас почало доходити – що криється за словами “доля світу”.
...Майдани, якщо на них пролилася кров, надто часто в світовій історії завершувалися окупацією країни чужинцями. Надто часто. Це повчальний досвід, який варто вкарбувати в пам’ять наступних поколінь. Нове суспільство плекається не в наметах на центральній площі й навіть не на вуличних барикадах – а на фронтах довжиною в тисячу кілометрів.
І це не значить, що майдани – зло. Це значить, що в умовах хиткої рівноваги нинішнього світу, виходячи на них, навіть у сподіваннях на мирний фінал, ми маємо щоразу бути готовим прийняти реальність неминучої великої, а часом світової, а часом ядерної війни.
Євген Якунов
FB
реклама