Трансплантація в Україні: не провалена, але й досі не запущена
Ті, кому це потрібно за життєвими показаннями – досі їдуть робити пересадку за кордон, в країни, які ніколи не були серед «медичних лідерів» – Індію, Туреччину, Білорусь… Туди ж «їдуть» і гроші, часто – бюджетні. Хіба ж у нас гірші хірурги і зовсім немає обладнання? Чому не залишити в Україні ці кошти, як і людей, які потребують допомоги?
Схоже, крига скресла. Координувати трансплантацію нарешті буде кому. Але поки без реєстру донорів і достатньої кількості фахівців. Днями у Кабміні повідомили про створення Українського центру транспланткоординації, який має скеровувати зусилля усіх закладів, які надають медичну допомогу у сфері трансплантації. За словами заступника міністра охорони здоров’я України з питань європейської інтеграції Ігоря Іващенка, це дозволить уже до кінця цього року провести понад 100 операцій з пересадки нирок, серця, печінки, кісткового мозку. Здавалося б, це чудова новина для розвитку трансплантології, якій можна тільки порадіти, але річ у тім, що Україна з цим ну дуже запізнюється…
Попри затримки обіцяють трансплантаційну незалежність…
Закон "Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині" був прийнятий ще у травні 2018 року і мав повноцінно запрацювати з 2019-го. Закон дозволяє пересадку органів після смерті людини, якщо вона за життя дала на це згоду, а також перехресне донорство, і передбачає побудову системи трансплантації, що включає створення реєстру донорів, підготовку трансплант-координаторів тощо. Експерти одразу говорили, що роботи надзвичайно багато і за такий короткий проміжок часу навряд чи вдасться запустити систему трансплантації повноцінно.
Так і сталося – лише у лютому 2019-го розпочалася підготовка трансплант-координаторів, а у грудні 2019 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, що регулюють питання трансплантації анатомічних матеріалів людині» (418-IX) для врегулювання законодавчої бази в цій сфері, гармонізації національного законодавства з міжнародним тощо.
У запуску Єдиної державної інформаційної системи трансплантації (ЄДІСТ, саме в ній міститимуться дані про донорів та реципієнтів, аби вчасно знайти «пару») теж відбулися затримки. На її створення ще у 2018 році було виділено 26,23 мільйонів гривень. У квітні цього року мав відбутися її тестовий запуск, але через те, що не встигли підготувати нормативну базу та відповідальний орган управління, запуск відклали до січня 2021 року.
Та головне, що мала першочергово забезпечити держава – обладнати лікарні, які проводитимуть трансплантацію, апаратами для встановлення факту смерті мозку у донорів. Без цього ні про яку трансплантацію не можна говорити в принципі. За інформацією голови громадської організації "Національний рух "За трансплантацію" Юрія Андрєєва, 80% закладів, задіяних у цій сфері, досі не забезпечені необхідним обладнанням.
Утім, не можна говорити і про повне фіаско – цього року, аби прискорити розвиток трансплантології в Україні, Міністерство охорони здоров’я запустило пілотний проєкт, в якому задіяні 24 заклади охорони здоров'я, що здійснюють трансплантацію органів. На цей проєкт виділили 112 мільйонів гривень і за перше півріччя 2020 року вже було проведено 14 операцій з органної трансплантації. На наступний рік МОЗ проситиме закласти в бюджет 585 мільйонів гривень, і міністр охорони здоров'я Максим Степанов розраховує, що впродовж 2-3 років Україні вдасться здобути трансплантаційну незалежність і громадянам не доводитиметься їхати для лікування за кордон. «Те, що стосується трансплантації. Ми хочемо за 2-3 роки здобути трансплантаційну незалежність. Що це означає? Ми не хочемо, щоб наші громадяни їхали за кордон лікуватися, щоб ми всю трансплантацію робили тут», – сказав Степанов. Чи реально це зробити за такий термін, коли багато часу уже втрачено – експерти знову ж таки висловлюють сумніви. А тим часом, за даними МОЗ, пересадки органів та клітин в Україні щороку потребують близько 5000 людей, але з них понад 3400 помирають, так і не дочекавшись операції…
Створення координаційного центру – іще не все, потрібні фахівці
Згідно з прийнятим законодавством, щоб сама операція з трансплантації відбулася успішно і без можливих претензій з боку закону, потрібно слідувати чіткому порядку. Спочатку – інформування Центру трансплант-координації про смерть мозку донора, потім – отримання задокументованої згоди від родичів померлого і внесення даних до Єдиної державної інформаційної системи трансплантації. І лише після цього можна робити операцію з вилучення і пересадки органу. Щоб забезпечити таку взаємодію між фахівцями різних ланок і різними центрами трансплантацій (клініками, що проводять операції) якраз і потрібен Центр трансплант-координації, говорить екс-заступник міністра охорони здоров’я Дмитро Коваль, який курував цей напрям. «Новий центр займатиметься координацією дій між різними закладами, які беруть участь в процесі конкретної трансплантації. Він також здійснюватиме адміністрування Єдиної державної інформаційної системи трансплантації. Зміни до закону, прийняті наприкінці 2019 року, розблокували виконання трансплантацій. Трансплантації, які після цього були здійснені, показали, що сама трансплантація в Україні є можливою, і задля побудови системи трансплантації тепер потрібна злагоджена робота між клініками і фахівцями, які там працюють», – каже Дмитро Коваль.
Він додає, що однією з основних проблем для розвитку трансплантології наразі є нестача трансплант-координаторів і лікарів трансплантологів. «Підготовка трансплант-координаторів розпочалася минулого року, а цього року стала більш ефективною, до якої наразі долучається третій центр післядипломної освіти на базі медуніверситету О. Богомольця. Наразі ж центри трансплантацій (лікарні, де проводяться операції з пересадки тканин і органів), мають своїх трансплант-координаторів, які також мають доступ і до інших лікарень, щоб за потреби їх підсилити. Тими, силами, які є нині, перші трансплантації можна проводити вже зараз. Але тим часом слід готувати нових фахівців, щоб бути готовими, коли рахунок піде на десятки трансплантацій. А от термін навчання лікарів-трансплантологів (тобто тих, які будуть оперувати), є більшим за час підготовки трансплант-координаторів. Тому зараз особливі зусилля мають спрямовуватися на підготовку лікарів. Курси з підготовки трансплантологів проводять два заклади – у Києві та Запоріжжі, звідки на рік випускають 24 трансплантологи. Цієї кількості замало – за грубим підрахунком, щоб забезпечити найближчі плани з проведення трансплантацій, на країну їх треба близько 150-180», – підраховує пан Коваль.
Але… один координаційний центр трансплантації вже є
Але насправді в Україні вже є установа з такою ж назвою, створена ще 1994 року (Постанова Кабміну від 27 квітня 1994 р. №257). Голова громадської організації "Національний рух "За трансплантацію" Юрій Андрєєв в коментарі Укрінформу каже, що спеціалісти центру забезпечили розробку та прийняття законодавчих та нормативно-правових основ трансплантаційної служби України, завдяки чому в 1999 році прийнятий перший закон про трансплантацію.
«Координаційний центр мав виконувати функцію центральної установи, що координує і забезпечує весь спектр діяльності трансплантаційних центрів, баз вилучення органів та інших анатомічних матеріалів. Проте після прийняття Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» у 2011 році, Центр втратив повноваження та важелі впливу на діяльність, що пов’язана з трансплантацією. Фактично сьогодні Центр є науковою установою (фінансування здійснюється виключно на виконання науково-дослідних робіт)», – каже пан Андрєєв. Відтак він дивується: навіщо створювати новий орган? Можливо, було б доцільніше виправити юридичні неточності та дати можливість «старому» Координаційному центру працювати?
«Звісно, потрібно провести повний аудит роботи існуючого Центру, дати оцінку роботі керівників. Було б добре зрозуміти, хто відповідатиме за те, що стільки років державна установа зі зв’язаними руками лише займається збором статистики, замість того, аби розвивати систему трансплантації та українську медицину. Але не бачу й сенсу у створенні ще одного органу, який фактично дублюватиме роботу Координаційного центру. Якщо ця установа не працює, як належить, звідки впевненість, що працюватиме новий орган? Чи взагалі хтось із чиновників МОЗ зустрічався із керівниками Координаційного центру і чи є у них розуміння, чому установа не працює, як належить?», – вважає глава Нацруху "За трансплантацію".
Він додає, що в Україні, на жаль, немає діючої системи трансплантології. Усі операції зараз проводяться в ручному режимі та залежать виключно від бажання самих лікарів провести операцію. Якщо завтра такого бажання не буде, то й ті поодинокі операції перестануть проводити. А Координаційний центр має виконувати ті функції, які сьогодні виконують головні лікарі – прораховувати логістику, зв’язувати лікарню, де з’явився донор із лікарнею, де є реципієнт.
На запитання, як він оцінює зусилля влади за останні роки в розвитку трансплантології, пан Андрєєв каже, що прийняття закону не гарантує розвиток сфери трансплантації. «Мене радує, що у МОЗ про трансплантацію говорять, що є бажання налагодити роботу і запустити систему. Проте, є речі, які мені не подобаються. Не подобається, що МОЗ враховує думки незрозумілих експертів, проте не дослухається до лікарів. Не подобається, що держава вчергове, замість того, аби створити реєстр донорів кісткового мозку, радіє, що в Україні запрацював приватний реєстр. Звісно, добре, що є хоч якийсь і можна сподіватися знайти донора. Проте, це функція держави – створити базу донорів кісткового мозку. Щоб бути впевненим у захисті персональних даних та не підлаштовуватись під умови приватних реєстрів. Проте, схоже, що чиновники спокійно видихнули, адже із державною базою донорів кісткового мозку можна не поспішати. А ще, не подобається, що чиновники так радіють кожній операції з трансплантації, ніби вони причетні до цієї події. Повторюсь, це заслуга лише лікарів, які проводять операції не завдяки, а не зважаючи на», – підсумовує Юрій Андрєєв.
Хоча шлях до повноцінного запуску системи трансплантації в Україні, як бачимо, іще буде тривалим, але перші паростки цього важливого процесу вже помітні. Приміром, цього літа у Львові вперше провели трансплантацію серця (і третю в Україні за останні 15 років). Донором став 58-річний чоловік, який після падіння з висоти отримав травми, несумісні з життям. Після того, як лікарі констатували у чоловіка смерть мозку, його родина дала згоду на донорство, щоб можна було спасти життя іншим людям. Серце донора отримав 57-річний чоловік з Житомирщини, який після інфаркту мав втричі збільшене серце. Донорські нирки отримали двоє чоловіків – киянин і тернопільчанин. Звісно, варто розуміти, що окрім матеріально-технічної і професійної бази, для того, щоб такі операції були можливими, потрібне ще й розуміння з боку людей. А для цього потрібно вже зараз починати роз'яснювальну кампанію, адже написати подібну згоду на донорство у разі передчасної смерті – це дуже серйозний крок, на який наважаться одиниці.
Юлія Горбань, Київ
