Пітер Померанцев на форумі “Age of Crimea”: світ Орвелла маскується під плюралізм

Пітер Померанцев на форумі “Age of Crimea”: світ Орвелла маскується під плюралізм

Укрінформ
Відомий медіа-експерт про те, що ЗМІ майбутнього мають допомагати людям ділитися досвідом, а не нав’язувати – що правильно, а що ні

У промові, виголошеній під час форуму “Age of Crimea” у Києві відомий медіа-експерт, запрошений старший науковий співробітник Інституту глобальних справ Лондонської школи економіки Пітер Померанцев розповів про сучасний стан ЗМІ у світі та про їх нагальну потребу зосередитися на спільностях, а не на заохоченні ненависті. Використовуючи приклади радянського періоду, він порушує питання російської антиукраїнської пропаганди та пропонує спосіб боротьби із нею. Укрінформ публікує власний переклад промови.

Пітер Померанцев
Пітер Померанцев

* * *

У серпні 1976-го мій батько, російськомовний письменник-українець, пішов купатися на пляж в Одесі.

Коли він повернувся із запливу, над його одягом стояли двоє чоловіків у костюмах. Вони швидко показали свої посвідчення співробітників КДБ та наказали негайно вдягатися. Йому довелося натягувати штани на мокрі плавки.

Під час поїздки до відділення КДБ й протягом допиту плавки залишалися мокрими, поширюючи тілом холод і вологу, залишаючи темний слід на штанах й змушуючи його тремтіти. Хоча він намагався зберігати гідний вигляд, єдине, про що міг думати – мокрі плавки.

Він розумів, що КДБ-істи, вірогідно, вчинили так навмисно, оскільки були добре навченими – полковниками середнього рівня – у поводженні із людьми. Вони також були егоїстичними та корисливими: арештували його в Одесі, а не в рідному Києві, бо хотіли й самі провести кілька днів біля моря.

Його затримали за зберігання та розповсюдження того, що режим називав “шкідливою літературою”: книг, написаних вигнанцями, подібними до Набокова, або творів, що розповідали правду про радянські трудові табори, як-от “Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина.

КДБ вимагало, аби він зізнався – хто передав йому цензуровані книги й кому він сам давав їх. Йому погрожували, що у разі відмови від співпраці – він отримає сім років у в’язниці та п’ять – у вигнанні.

Він відмовився співпрацювати, тож допити продовжувалися місяцями, спершу в Одесі, а згодом у Києві. Після роботи у бібліотеці чорний автомобіль забирав його та відвозив на допити. Його друзів та родичів також допитували, вимагали зізнатися у злочині читання книг.

Уночі він брав до рук короткохвильове радіо та, як мільйони інших радянських громадян, намагався налаштувати його на прийом західних радіостанцій через туман перешкод, сподіваючись почути про арешт своїх друзів у СРСР. Він мав надію, що коли та якщо й сам буде арештований – його ім’я також буде згадане на радіо. Згадка імені у трансляції світові давала друге життя.

Кожен готувався до найгіршого. Його теща навчила його “сосисочному коду”: якщо я принесу тобі сосиски, надрізані справа наліво, значить ми змогли донести інформацію про твій арешт зовнішньому світові та ним займаються правозахисники. Якщо ж я надріжу їх зліва направо, то ми з цим не впоралися.

Тим часом, його життя тривало майже нормально. Він одружився. Його дружина завагітніла. Десь між допитами в 1977-му в Києві народився я…

Після багатьох інших пригод і поки я досі був немовлям, моя родина опинилася в екзилі з Радянської України. Я виріс у Британії.

Пітер Померанцев
Пітер Померанцев

Я розповідаю цю історію не через родинний сентимент, а тому, що вона передає принципи та ідеали того, що ми вважали складовими демократичного інформаційного простору в 20-му столітті, яке утискали диктатори 20-го століття.

У боротьбі мого батька за просте право читати, що волів, та говорити, що думав, можна побачити яскравий приклад боротьби свободи слова із цензурою – ключової битви 20-го століття.

У його намаганні налаштуватися на прийом західних радіостанцій ми бачимо прагнення до медіа-плюралізму, як способу гарантування демократичних дебатів, тягу до ринку ідей…

Протягом усього цього проглядається ідея, що громадяни можуть правдою тримати можновладців підзвітними, що влада боїться правди й багато зробить, аби приховати її та поширити власну версію...

Стосунки між ідеалами свободи слова, плюралізму та правди – з одного боку та цензурою, контролем над інформацією й ідеологією – з іншого, були добре зображені таким письменником як Джордж Орвелл. Він змалював світ, у якому режим намагається примусити людей дотримуватися його ідеології та переконати, що два плюс два дорівнює п’ять.

У багатьох місцях світу ця боротьба досі є найважливішою, і не в останню чергу – в окупованому Криму, де кремлівські державні цензори позбавляють людей права на справедливість та особисту безпеку, так само, як протягом минулих десятиліть та століть. Так само, як вони завжди чинили.

Утім, багато де: у більшій частині Заходу, але також й у Південній Азії, Латинській Америці, на Балканах й, гадаю, на більшості території України, ідеали, які задумувалися як гарантія демократичного інформаційного простору, були перевернені з ніг на голову.

Ми звикли вважати, що чим більше інформації в суспільстві – тим ліпше для демократії, що найкраща інформація врешті-решт переможе на ринку ідей… Утім, нині натиском клавіші можна створити стільки дезінформації, що певності у цій формулі більше немає. Чи дійсно точна інформація переможе у світі фабрик тролів?

До того ж, сучасні пропагандисти та авторитарні режими не обов’язково намагаються переконати людей у власній “правді”, що два плюс два дорівнює п’ять. Натомість, їхня мета – посіяти сумнів, збити людей з пантелику, змусити їх відмовитися від намагань будь-коли знайти істину в потопі дезінформації, й у цьому хаосі – схилити до потреби у диктаторі, який вестиме у темному, заплутаному світі.

Ми звикли вважати, що чим більше існує плюралізму, чим більше ЗМІ – тим кращі дебати. Утім, нині по всьому світу ми бачимо, як плюралізм доводять до точки, в якій він перетворюється на поляризацію та роздріблення, настільки сильні, що люди живуть у окремих реальностях, можливість взаємодії між різними частинами суспільства руйнується так, що це може наражати на небезпеку згуртованість держави.

І, мабуть, найбільш тривожно те, що ми звикли думати, ніби влада боїться правди.

Однак, нині ми стикаємося із політиками, яким байдуже, чи попалися вони на брехні, які вихваляються своєю зневагою до правди. Ми бачимо це по всьому світу й не в останню чергу – від президента Росії, який під час окупації Криму спершу сказав світові зі своєю знаменитою посмішкою, що на півострові немає російських військових, коли всі знали про їхню присутність, а потім так само легко привітав їхній військовий успіх. Це був не стільки випадок брехні, як заява стосовно того, що правда більше не грає ролі.

Дійсно, нині можновладці також навчилися використовувати ідеали свободи самовираження проти громадян. У багатьох державах вони пригнічують інакомислення не за допомогою цензури чи арештів секретною поліцією, а шляхом створення онлайн-банд, фабрик тролів та кібервійськ, які, як рої онлайн-сарани, злітаються на критично налаштованих журналістів, нападаючи й залякуючи їх, обвинувачуючи їх у “фейкових новинах”, знищуючи їхню репутацію та довіру населення. Утім, коли критично налаштовані журналісти та активісти скаржаться на ці організовані кампанії, стверджуючи, що їх використовують для придушення інакомислення, режими запевняють, що онлайн фабрики тролів насправді є занепокоєними громадянами, які застосовують своє право на свободу вираження. “Чи не є свобода вираження, – кажуть можновладці, – саме тим, за що ви, журналісти й активісти, боролися у двадцятому столітті? Що ж – отримуйте”.

Незважаючи на весь цинізм цього аргументу, з юридичної точки зору вони мають рацію. У статті 19 Декларації про права людини (статті, що захищає свободу самовираження), немає ні слова про незаконність “дезінформації”. У ній ідеться лише про право на отримання та передачу інформації. Юридичної категорії під назвою “дезінформація” не існує. Тож опоненти агресивних режимів не мають філософського чи юридичного способу захистити себе...

Таким чином, ми бачимо, як величні ідеї, покликані гарантувати демократичний інформаційний простір, як то: свобода самовираження, плюралізм, демонстрація владі правди, ринок ідей – використовуються можновладцями для утисків громадян.

Чи не найяскравіший приклад цього перевернутого інформаційного світу я побачив у Одесі, до якої приїхав для проведення дослідження через 40 років після арешту в місті мого батька.

Як всі ви знаєте, на відміну від радянських часів – нині в Одесі повно ЗМІ: десятки телеканалів, інтернет-порталів та сайтів соціальних медіа. Я навідався до міста після жахливої пожежі, що вбила близько сорока прихильників Кремля. Як відомо, Кремль тоді розгорнув у місті грізну інформаційну операцію, намагаючись розпалити конфлікт між різними етносами, поширюючи лавину брехні за допомогою своїх фабрик тролів та оплачуючи роботу пропагандистів, які стверджували, що пожежу було розпочато навмисно, що це був не трагічний нещасний випадок, а сплановане вбивство етнічних росіян. Операція мала на меті посилити взаємну недовіру, поляризацію та врешті-решт – підштовхнути Одесу до громадянського конфлікту й дати Путіну причину для вторгнення.

Тож, у певному сенсі, свободи, за які боровся мій батько, коли його арештували в Одесі, були здобуті: кількість цензури у місті стала меншою, ніж будь-коли. Утім, світ із більшою кількістю інформації не лише приніс очікувані переваги, але також і збільшив різноманіття шляхів поширення дезінформації, розпалювання ненависті.

Тож як діяти, аби дати раду цьому новому світові? Як можливо дотримуватися демократичних цінностей свободи самовираження, плюралізму й дебатів у середовищі, де всі наші старі припущення перевернулися догори дригом...

Пошук відповіді на це запитання і є завданням дослідницького центру під моїм керівництвом у Лондонській школі економіки. Ми проводимо дослідження в Європі, намагаючись краще зрозуміти, як працюють пропагандисти та що незалежні медіа можуть зробити, аби пристосуватися до нових викликів.

Ми розмірковуємо над тим, які регулювання потрібні у новому онлайн середовищі та проводимо експерименти, аби дізнатися, як медіа можуть протидіяти дезінформації та поляризації.

Я переконаний, що регулювання можуть відіграти малу, але важливу роль у цій боротьбі. Однак, аби вони були ефективними й при цьому дотримувалися права людини та законів щодо свободи вираження, необхідно більше знати про особливості інформаційної динаміки в інтернеті.

В онлайні має значення не наявність певного контенту, а здатність масштабно просувати та поширювати його, а також легкість, з якою посилення фабриками тролів, ботами та пошуковими системами може створити координовані, оманливі кампанії.

Розглянемо для прикладу сумнозвісну російську кампанію у соціальних медіа під час президентських виборів у США в 2016 році. Тоді часто проштовхувався контент, що не був ані правдивим, ані фальшивим, він лише висловлював емоції стосовно певних питань. Що було “дезінформаційним” чи оманливим, так це поведінка, той факт, що неможливо було розгледіти у нібито справжніх американцях у Мережі складову широкої оманливої кампанії із Санкт-Петербурга.

Коли йдеться про онлайн-світ, нам слід думати про “дезінформацію” не стільки як про контент, скільки як про поведінку. Я маю на увазі не анонімність індивідів, до якої не маю претензій, а певний тип масової оманливої поведінки, що продукують фабрики тролів. Регулювання подібної поведінки, визнання такого масового введення в оману незаконним – менш вірогідно суперечитиме правилам свободи вираження. Дійсно, це є частиною права громадян на отримання інформації.

Онлайн ми живемо за нового типу цензури, коли не розуміємо, як формується інформаційний простір навколо нас. Це має змінитися. Нам необхідно знати – хто стоїть за онлайн- кампаніями, який контент таргетується на кого й чому. Нам слід дати людині можливість зрозуміти, хто створює інформацію навколо неї. Лише тоді ми зможемо взаємодіяти із навколишньою інформацією нарівні, матимемо змогу аналізувати та критикувати її.

Одначе, нам слід ставити й значно більш фундаментальні запитання. Чи не мають алгоритми – комп’ютерні програми, які визначають – що люди бачать онлайн і в якому порядку, – відображати “чесний, точний та зважений” набір поглядів? Аби, ввівши в Google “Крим”, ви отримували не лише кремлівську пропаганду, але й набір чесного та достовірного контенту. І ще: хто буде наглядати над алгоритмами, аби вони дотримувалися таких правил?

Інтернет потрібен нам, аби стати більш відкритими. Таку прозорість згодом допоможуть розвинути нові типи медіа, які – замість розділення людей – працюватимуть над зближенням їх у спільній комунікації. Медіа, які об’єднуватимуть народ, єднаючи людей одне з одним.

Це вимагає, аби творці медіа піднімалися кожного ранку й думали не над тим, як налаштовуватимуть власну аудиторію проти іншої частини населення, а над тим, як охопити сегменти населення, що стали відчуженими одне від одного, як об’єднати поляризовані групи.

Нам слід значно більше думати про те, яким є вплив медіа на аудиторії. Чи контент заохочує до гніву, чи до заснованого на доказах обдумування? Довіри чи параної? Подібне не складно виміряти, й науковці вже певний час шукають способи дослідження цього.

Для прикладу, наприкінці 1990-х американська вчена Катлін Хол Джеймсон продемонструвала, як конфронтаційні президентські дебати, під час яких один із кандидатів нападає на особистість іншого, спонукали глядачів цинічно ставитися до політики. Нині, проглядаючи телевізійні політичні дебати в багатьох країнах й іноді в Україні, я відчуваю, що учасники не прагнуть щирих дебатів, які докопуються до правди, натомість це є більш реаліті-шоу, в яких брехня може бути настільки ж цінною, як правда, якщо допомагає роздмухувати конфлікт.

Чи можемо ми проводити політичні дебати інакше? Якщо, приміром, ми б примусили кандидатів показати, що вони співпрацюватимуть одне з одним у вирішенні політичної проблеми, чи не сприяло б це спілкуванню, в якому факт та співпраця стали б невід’ємними?

Для прикладу, у проведеному нами дослідженні ми виявили, що зосередження на практичних кроках стосовно покращення майбутнього, а не на політиці ідентичності, може схилити аудиторію до більш раціонального та цивільного обговорення.

У своєму дослідженні ми постійно запитуємо, якими є спільні цінності, яких дотримуються люди у різних, нібито поляризованих групах. Мені відомо, що в Україні цьому приділяють багато уваги, оскільки це часто було питанням порятунку країни від російської агресії. В Одесі, під час розпалу інформаційної війни в 2016-му, мені розповідали, як місцева влада відреагувала на намагання Кремля зіштовхнути місто у конфлікт. Місцеві одеські чиновники вважали, що вони знають свій народ ліпше, ніж Путін. На їхнє переконання, більшість одеситів вбачали своє місто як багатий торговий порт, місто ринків та торговців. Тож, замість розігрування карти етнічного напруження, як волів Кремль, вони вирішили зосередитися на спільному для різних сторін. По всій Одесі були розміщені плакати із зображеннями знищених міст Донбасу, де московське вторгнення призвело до значних руйнувань. Ніхто в Одесі не прагнув до подібного майбутнього, ніхто не хотів фізичного знищення. Кремль завжди несе руйнування та утиски. Україна, з іншого боку, гарантує безпеку. Й після століть вторгнень різних жорстоких імперій, Україна заслуговує на безпеку – безпеку, можливу лише за наявності сильної армії та близького союзу із державами, що бажають їй свободи та процвітання.

Цього року я був у Одесі знову, нині організовуючи фокус-групи, які об’єднували людей із різних частин одеського політичного спектру. Вони голосували за різних людей під час останніх виборів. Дехто ностальгує за СРСР, дехто ненавидить його.

Однак, протягом проведення наших фокус-груп, ми незабаром дізналися, що під цими поділами – поділами, які Кремль наполегливо намагається розігрувати своєю інформаційною війною, – існують глибші спільності.

Навіть ті, хто ностальгує за Радянським Союзом, погоджувалися, що не хочуть бачити у майбутньому України радянської цензури та вибіркових арештів. Кожен говорив про свій дитячий досвід осмислення, що радянська ідеологія була шахрайством, стан усвідомлення, що красиві слова, повторювані у Комсомолі, не мали нічого спільного із реаліями системи. Люди з усіх сторін спектру говорили, іноді зі значними складнощами, про свій стан втрати та розгубленості у 1990-х, про те, як люди втрачали свій статус та самоусвідомлення, але також – як вони адаптовувалися, виживали, досягали успіху.

Коли б я не подорожував Україною, мене завжди вражає одна спільна тема, яку поділяють усі: дивовижна витривалість, що дозволила пережити жорстокі психічні та фізичні лиха. Звісно, Голодомор, але також – і нацистська окупація, жорстокість радянської тюремної системи й секретної поліції, Чорнобиль, війна в Афганістані, хаос 1990-х, російське вторгнення…

Думаю, медіа майбутнього варто вивчити ці складні досвіди та віднайти у них стійкість. Не нав’язувати – що правильно, а що ні – а дозволити людям виражати власні досвіди, хоч якими б складними та суперечливими вони були.

Юрист та новеліст Лариса Денисенко, яка очолює наступну панель, добре написала про те, що всі українці поділяють травматичний досвід. Я б додав, що це не лише травма, а й стійкість пережити її, ніколи не зламатися під арештом чи тиском – чи йдеться про Одесу 1976-го, чи Криму в другій декаді 21-го століття, чи будь-коли вздовж ліній фронту війни із кремлівською агресією…

“Якби ми могли виплакати весь наш біль та виговорити всі травми, образи й непорозуміння, – говорить Денисенко, – то весь наш край був би вкритий заплямованим кров’ю чорноземом, родючим та плодовитим, й на поверхні виникло б кілька солоних озер, великих, розміром із маленьку європейську державу. Однак, ми мовчимо”.

* * *

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-