Звідки у нас мода на хамське зубоскальство?

Якби ж то керуватися одвічною народною мудрістю: «Яка хата, такий тин, який батько, такий син». Або ще: «Яблуко від яблуні недалеко падає». А які ж у нас сини, як соколи, й донечки, як павочки? Що злітає з вуст підростаючого покоління? Не лише, вибачайте, тупоголові дебіли таке загинають, що хоч стій, хоч падай. Ледве з ніг не звалюють. На лихо й дівчатка, ніжні, як квіточки, розкидаються наліво й направо такою вульгарщиною, що вуха в’януть, коли чуєш.

Звідки ж ходова мода? Чи не від старших? Чи не від батьків? Чи не від тих вихователів, найменування яким – радіо й телебачення та ще на додачу кіно? Не встигнеш переступити поріг першого-ліпшого магазину чи сісти в таксі, як всюдисущий галас на так званих хвилях «ефеем» огріє, як обухом, накриє розв’язним реготом. На щось «розумне, добре, вічне» балакуни перед мікрофонами не здатні. Натомість неодмінно увернуть щось із огидного, скабрезного. Аби реготати. Звіддавна народна оцінка подібного – дурносміх.

Було не так давно, що лише зіркові примадонни виставляли себе на показ настільки самовпевненими, що для них ніякі моральні закони не писані. Наплювати їм на пристойність. Те, чого мільйонні маси соромляться, від чого відвертаються, ховаючи очі, знамениті розпльовують, немов насіння лузають. Мовляв, захоплюйтеся – ось до яких вершин ми дорвалися! Ніяка цензура нам не указ.

Тепер кіно – не кіно, особливо закордонне, якщо від нього не наберешся по повну зав’язку таких липучих реп’яхів, що причепляться – не позбутися. І все ж це так чи інак, а доходить до слуху малих, неоперених. Їм що? Аби з шиком. Море по коліна! Хизуються або й зі шкури лізуть одне перед одним, аби увернути крутіше.

Щоправда, до провідних телеведучих юним ще далеко. Фахові журналісти досвідчені. Не одну собаку з’їли на донесенні думки до мільйонів глядачів і слухачів. Ось на виду – весь із себе! І не один такий. Вистачає глибокодумних. Переповнені обізнаністю в багатьох сферах. Все знають. Інтелігентні. Наче ж культурні. Деякі навіть скидаються на чистоплюїв з виду.  

А тільки-но мовлять про країну, в якій живуть і де не тільки хліб-сіль жують, як уподібнюються тим знедоленим, що ошиваються біля «розливайок» та забігайлівок з пивом. У словесних запасах невдах-випивох, окрім лайливого, майже нічого немає. А промовці з голубих екранів, в тому числі й нестямно невдоволені політики, сиплють, як горохом об стіну, смердючим словоблудством. Так уже їм уїлося воно в печінки, що, їй-право, купаються в ньому. Кому дано знати, чому й від якої сили народжуються словоблуди, для котрих немає нічого святого?

Доле праведна! За порогом – двадцять перше століття нової ери. Скільки благородного заявлено вищими створіннями. Вони ж – вінець природи! За якими ж об’єктивними законами розвитку цивілізації опускатися до вульгарної ницості, до нікчемності?

«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було слово». Берімо до розуму й серця божественне слово.

Вадим Пепа

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства