Про мову, гібридну війну і дітей: Ситуація повільно, але неминуче змінюється
Я – російськомовна. Це не добре і не погано, це сухий "медичний" факт.
Мені абсолютно однаково, якою мовою я – чи до мене – говорять. Згадуючи шматки з важливої чи цікавої розмови, часто навіть не можу пригадати яскраву влучну цитату співбесідника. Тобто пригадати – можу, а точно відтворити – ні. Бо просто не пам'ятаю, якою мовою ми говорили.
Мені однаково, якою мовою читати чи писати.
Але думаю я російською.
Так чомусь історично склалося – при народженні у Львові, батькові з-під Львова й мамі з-під Воронежа (вона потрапила до Львова після навчання – за прийнятим у СРСР розподілом).
У мене немає дітей. Тож не слідкую за дискусіями/баталіями довкола мовного питання, наприклад, у школах.
Але точно знаю: в сучасних реаліях України розширення саме ПОБУТОВОГО використання української мови – принципово важливе. Навіть, вочевидь, життєво важливе. Для Держави.
Насправді, це не високочолий пост про важливість українізації та національної самоідентифікації в умовах гібридної війни. Просто якраз трапилися два яскраві, саме "дитячі" моменти.
Перед початком кіносеансу крутили тизер нашого мульту "Мавка: лісова пісня" – коротеньке, дуже красиве відео. Коли наприкінці на екрані з'явилася назва, якась дитина (з голосу – 9-10 років?) раптом вигукнула: "О! Це ж Леся Українка!" І це реально було КРУТО – бо ДИТИНА зреагувала не просто на гарну КАРТИНКУ, а на гарну картинку до українського твору.
Після кіно втрапила під дощ. Я перечікувала, а якась мала зі смаком розбризкувала калюжі, бігала, розставивши руки "літачком" (чи крилами?) Нарешті зупинилася, видихнула і захоплено вигукнула: "Мамо, наше місто наче затоплене!" Просто дитяча безпосередня реакція, просто дрібниця, але власне на такому – побутовому – рівні це теж звучало КРУТО.
Моя дитина вчитиметься, звісно, українською. Якою вона думатиме – її особиста справа. Якою спілкуватиметься – теж. Ідеально – хоча б іще двома європейськими мовами.
Російську вона все одно розумітиме й чутиме – принаймні, від бабусі. Тому що моя мама (при прекрасному розумінні української) частіше говорить рідною російською – ще й соромиться своєї досі "неправильної" української вимови. Це не добре і не погано, це просто сухий факт, наша сьогоднішня об'єктивна реальність. Яка повільно, але неминуче змінюється. І це – добре.
Наталія Орлянська
FB
реклама