Найгіршими були буряти – крали все, що бачили

Село Іванівка Високопільської громади на Херсонщині лежить у долині. П'ять місяців минулого року тут господарювали окупанти – спочатку були донецькі й луганські, потім їм на зміну прийшли росіяни, а останніми в селі бачили бурятів.

Ми приїхали сюди разом із міським головою Кам'янки, що на Черкащині, Володимиром Тіроном та його заступником. Черкаська область у рамках програми «Пліч-о-пліч» відновлює три села на Херсонщині. Кам'янська громада тепер ремонтує свою першу хату, і Тірон, колишній будівельник, хоче особисто перевірити хід робіт.

УПЕРШЕ ПІСЛЯ ОКУПАЦІЇ ВИЇХАВ ІЗ СЕЛА, КОЛИ ВІЗ ДРУЖИНУ В МОРГ

Заїжджаємо в Іванівку з північного заходу. Коли дивишся здалеку, вражає кількість синіх дахів у селі.

- Це не дахи, – пояснює заступник мера Кам'янки Олександр Потапенко. – Це брезент, який натягнули замість знищених дахів. У більшості будинків побито шифер.

Центральна вулиця села, майже на кожній хаті – нова табличка з назвою: «Вул. Перемоги». Кожний будинок тут був обстріляний або знищений.

Анатолій Колесник, якому відбудовує хату Кам'янська громада. Анатолій втратив під час війни дружину

Одинадцятий номер – в Анатолія Колесника. Цей 56-річний чоловік проживає сам.

- До війни жив із жінкою Інною та котом. Обох убили росіяни на початку серпня, – пояснює. – Ми 5 місяців були в окупації – кацапи зайшли 8 березня. Точніше, не самі кацапи, а донецькі й луганські. Почали ходити селом – вимагали показати паспорти й воєнні білети. Я маю військове звання прапорщика, то сказав їм, що загубив воєннік. Відстали.

Розповідає, що потроху люди стали виїжджати з Іванівки: влади не було, пенсії не носили, отримували лише ті, хто мав картки банку. Усю окупацію день у день тут пережили 15 осіб.

- На початку липня село звільнили наші. Дали нам круп, хліба. Кацапи втекли, а кілька забарикадувалося в двох хатах на кутку Суворовка. Наші їх там усіх завалили. Казали люди, що десять трупів валялося. Хлопці зачистили Іванівку швидко – за пів дня.

Анатолій Колесник і мер Кам'янки Володимир Тірон

Ворог відступив до Архангельського й сидів там, «на кар'єрі».

- Їх два місяці вибивали звідти. Увесь цей час вони обстрілювали село. Під час одного з обстрілів 2 серпня минулого року вбили мою Інну. Вона саме віднесла сусідові їсти й повернулася до веранди. Я лежав у хаті на ліжку з кішкою. Снаряд прилетів прямо у веранду. Інну вбили осколки, а потім на неї завалився дах. Кішку теж убило, а мені хоч би що! Вискочив через вікно. Через два дні вперше з часів війни виїхав із села – коли возив жінку в морг. Згодом ще раз мене Бог урятував: ходив годувати сусідського собаку, той заплутався, і я довго з ним вовтузився. Тільки розв'язав і відійшов – приліт із Архангельського. Собаку – наповал, а я – живий. Тепер живу самотньо, дітей не маю. Один брат – у війську, інший – у Мелітополі, в окупації. Хлопці мені відбудовують веранду, зводять дах. Уже третій день працюють у мене.

Навпроти хати Анатолія Колесника була колись хата 65-річного Олександра. Від неї вціліли тільки частина стіни із залишками білих кахлів та старий радянський газовий котел, яким тепер нічого опалювати. Олександр живе в хліві, який йому перекрили новою бляхою. До нас виходить із льоху. Видно, що давно не стригся.

Олександр Должок втратив свою хату. Тепер живе в конюшні

- Маю фамілію Должок, але стараюся, щоби нікому не бути должним, – сміється, показуючи один жовтий зуб у роті. – Жив тут із сестрою, але вона швидко виїхала в окупацію. Залишився один. Ці гади ходили, рискали, шукали горілку. Он Тольку, сусіда, за неї навіть до стінки ставили. Мене Бог милував. Правда, весь вирощений табак забрали собі на курево. Пенсії ніхто не платив, а їсти було що – тут бігали свині, корови, кози, кролі й кури. Деякі в хату заходили навіть. Собаки збилися в зграї по 20 штук і полювали на них. Котів купа – я їх усіх годував. Потім люди приїжджали й розбирали своїх. Загалом я не голодував, тільки хліба не було. Першу крупу дали наші хлопці, коли звільнили село. Зі своєї живності мав лише качки – вони жили ось тут, у конюшні, – показує на хлів. – А тепер тут я маю квартиру, – усміхається. – Хати більше не хочу, може, наступного року добудую веранду до конюшні.

Розповідає, що найстрашнішими були буряти.

- Зайшли в хату до сусідів, побачили бойлер. Кажуть: «Відчиняй сейф!» – «То не сейф, то бойлер, там гаряча вода». Дістав автомат і вистрілив. Потекла вода. Стоїть, дивується – дійсно вода! Ці буряти «чистили» в людей льохи, забирали мопеди, мотоцикли й ганяли ними по селу. Один забрав у магазині мішок іграшок – мовляв, відішлю дітям. Це ти за пів світу приїхав, щоби іграшок набрати тут? Я зрозумів, що вони скоро тікатимуть, коли почали в людей знімати хвіртки й ворота. Накривали ними свої окопи – значить, прилітало їм конкретно. Зараз згадую легко, а тоді було не до сміху. Не дали дожити спокійно. Липень і серпень минулого року, коли стріляли несамовито, я в льоху жив, – добре, що він усе витримав.

«ЦЕ ЯКАСЬ ЧИНГІСХАНОВА ОРДА БУЛА»

Колишня сільська голова, а нині пенсіонерка Галина Ткачук досі живе в хаті без вікон. Замість них – натягнута плівка. Жінка після місяця окупації виїхала з села.

- Вікна й дах побило, коли мене вже тут не було, – снаряд прилетів просто в сусідську хату.

Галина Петрівна говорить гарною літературною мовою, вона за освітою філолог.

- Першими зайшли донецькі – ходили від хати до хати. Один високий, а інший маленький такий, автомат аж по землі волочився. Я стала на порозі веранди, вони привіталися російською. Я живу з племінником, він сирота. Забрали наші телефони, але мало що взнали, бо вони розрядилися, – світла ж не було. Насамкінець я не витримала – питаю: «Задля чого ви сюди прийшли?» Високий мовчить, а малий огризається: «Ми за Донбас. Ваші у нас в Донецьку жінок ґвалтували». Я заперечила: «Маю брата в Шахтарську, він ніколи не скаржився, що Україна його гнобила». – «Ну так ми прийшли вас визволяти від бандерівців».

Мені стало смішно. Бандерівці були в Західній Україні, а в степах Херсонщини про них і не чули. Кажу, поки вас, «визволителів», не було, ми мали газ, світло, воду. А тепер нічого цього нема. Ви пограбували наші магазини, хіба це визволення?

Вони пішли, але сказали повісити на воротях білу хусточку. Питаю: це як євреїв у минулу війну шестикутною зіркою помічали, так і ви нас? Ні, кажуть, це щоби наступні знали, що тут уже перевірено.

Потім, розповідає Галина Петрівна, на зміну донецьким прийшли буряти й росіяни. Росіяни були поміркованіші.

- Напередодні війни наш місцевий хлопець-односелець відкрив у селі бар. Так вони там із бурятами цілу ніч пиячили, били один одному морди, стріляли. Буряти – маленькі й дуже злі. Нишпорили хатами, все видивлялися, що можна забрати. Це якась Чингісханова орда була, весь час грабували.

Жінка лишалася в селі до 19 квітня 2022 року. Потім діти обманом умовили її виїхати – сказали, що невістка з Кривого Рогу захворіла й потребує допомоги. До сусіднього села йшла пішки, потім місцевий староста із фермером вивезли усіх трактором.

- У кого була рідня – везли прямо до неї в Кривий Ріг. Інших зустрічали волонтери.

Повернулася жінка вже після закінчення боїв. Хату їй перекрили, а вікна обіцяють вставити найближчим часом.

- Була бригада із шести осіб. Працювали дружно, зробили якісно.

НА РЕМОНТ ШКОЛИ ПОТРІБНО 100-120 МІЛЬЙОНІВ ГРИВЕНЬ

На вулиці до мене підходять дві жінки-пенсіонерки. Просять написати, що їм не дають готівкових коштів на ремонт. Мовляв, вимагають чеки за зроблені роботи.

- А хто ж тут у селі нам чеки й накладні дасть? Тут три мужика залишилися. То ми чекаємо пенсію і на неї наймаємо людей, робимо дрібні ремонти.

Розбита школа в Іванівці

Наостанок їдемо до школи. Галина Ткачук казала, що це була найкраща школа району. Тепер будівельники з Умані її відновлюють. Відразу біля дороги бачимо чоловіка, який мурує фундамент під паркан.

Нам із Олександром Потапенком проводить екскурсію молодий хлопець-виконроб. Представляється Юрієм.

- Працюємо тут із кінця серпня. Трохи незвично було на початку – часто повз село літали дрони й ракети. У школі під час окупації жили росіяни, туалети на другому поверсі загидили так, що ми мусили їх демонтувати. Коли втекли, почали обстрілювати школу із Архангельського. Було кілька прямих влучань. Біля спортзалу треба замінити краном три плити на даху. Тепер на другому поверсі поміняли всі вікна. Завтра заливатимемо підлогу, робитимемо стяжку. З часом зробимо відкоси й перейдемо на перший поверх. Міняємо підлогу й штукатуримо стіни. Після ремонту школа буде однозначно кращою, аніж до.

У актовому залі бачимо звалені на купу книжки. Одна російською – «Шпага Суворова». Інша – синьо-жовта брошура про ОУН і УПА. Видно, що жодної з них окупанти не читали. Виконроб веде нас на дах і показує місце прильоту. З другого поверху видно все село.

- Росіяни стояли он у тому сосняку, – показує Юрій. – Кажуть, все навколо тут заміновано. Нам настійливо рекомендують ходити тільки по асфальту.

Коли сідаємо в машину, Олександр Потапенко зауважує, що ремонт буде дуже дорогий.

- У цю школу треба вкласти щонайменше 100–120 мільйонів гривень. Чи варта вона того? Чи будуть тут діти?

Повертаємося через усю Іванівку. Не бачимо жодного школяра. Кажуть, у них зараз онлайн-уроки.

Юрій Стригун, Черкаси – Іванівка

Фото автора