«Залізний генерал» зі Звягеля

У школі майбутній генерал любив географію та баскетбол, був активним учасником змагань, фестивалів і КВК, завжди вирізнявся з-поміж інших дисциплінованістю і відповідальністю. Друзі ж розповідають про нього як про надійного товариша.

У той час, коли світ захоплюється «Залізним генералом», а українські міста перейменовують вулиці на його честь, учителі та однокласники Залужного ласкаво називають його Валерою, як у шкільні роки. Показуючи фотографії з того періоду, наголошують, що Залужний серед дітей – це той, що високий і кучерявий.

Який подарунок отримала рідна школа головнокомандувача української армії на сторічний ювілей, як Залужний полов льон у дитинстві, який його перший військовий досвід і де вчителі сподіваються зустрітися з генералом на параді Перемоги, читайте на Укрінформі.

ШКОЛА, ДЕ ВИХОВУЮТЬ ГЕНЕРАЛІВ

Ранковим автобусом їду з Житомира в рідне місто головнокомандувача ЗСУ. Воно зустрічає вказівником при в’їзді «Звягель – батьківщина Лесі Українки». Так і хочеться додати «...і Валерія Залужного», хоча всі й так це знають.

Залужним тут пишаються. Нещодавно міський голова Микола Боровець передав йому найпочесніші відзнаки громади: орден «Звягель» та «Гордість Звягеля». Нині багато звягельчан боронять Україну, зокрема і в лавах славетної 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, що дислокується в місті. До слова, Костянтин Острозький, у минулому володар Звягеля, прославився багатьма переможними битвами. В одній із них, під Оршею, військо князя розгромило армію Московського князівства.

На подвір’ї гімназії №9, де вчився Валерій Залужний, кипить робота – на одному з корпусів перекривають дах. У коридорах незвично тихо, як буває тільки на канікулах. На стінах уздовж сходів, що ведуть на другий поверх, – афоризми. Один впадає мені у вічі: «Ніколи не здавайся». Навпроти кабінету директорки закладу помічаю стіл із шашками, що одразу асоціюється з полем бою, де треба правильно вибудувати стратегію, щоб перемогти суперника. Над столом – молитва за Україну та Кодекс честі патріота, у якому є слова: «Твої перемоги в житті – це перемоги твоєї школи».

Директорка гімназії Лідія Хоменко розповідає, що відколи Валерія Залужного призначили головнокомандувачем ЗСУ, тут часто бувають українські та закордонні журналісти.

- Я теж закінчила цю школу. Валерій Федорович старший за мене на кілька років. Коли я переглянула шкільні фотографії, то зрозуміла, що чудово знаю той клас. У них був просто незвичайний колектив, дуже дружній і яскравий, особливо хлопці. Усі були активні, завжди брали участь у різних заходах, усе організовували, – розповідає Лідія Павлівна.

За її словами, до ювілею попереднього директора школи Віктора Мельника Валерій Залужний записав відеовітання, яке з гордістю дивилися всі вчителі. Свого випускника чекали в закладі на 100-річчя школи, утім, його незадовго до того призначили головнокомандувачем, тому приїхати він не зміг.

- Валерій Федорович передав нам через своїх друзів картину з підписом «Від головнокомандувача ЗСУ до 100-ї річниці заснування рідної школи». Це для нас надзвичайно цінний та важливий подарунок, яким ми пишаємося. Картина тепер дуже актуальна, бо на ній зображена цілісна Україна, – додає директорка.

Лідія Хоменко каже, що у звягельській школі №9 вчилися два генерали. Окрім Валерія Залужного, це Олег Мікац – перший український генерал, який не служив у радянській армії.

Школярам ставлять за приклад відомих випускників і водночас навчають берегти пам’ять про тих, хто віддав своє життя за Україну. На війні з 2014 року загинули 16 випускників гімназії №9. Серед них – Герой України (посмертно) Кирило Марач.

СПОКІЙНИЙ І ВІДПОВІДАЛЬНИЙ ВАЛЕРА З 7-Б

Далі директорка веде до кабінету французької мови. Тут, на третій парті в першому ряду від дверей, сидів Валерій Залужний. У ті часи це був кабінет математики.

На порозі мене зустрічає вчителька французької мови Тетяна Бучинська. У Залужного вона не викладала, але добре пам’ятає високого й кучерявого Валерія з 7-Б.

- Виявилося, що я також дотична до долі Залужного. Мене в 1987 році призначили вихователем учнів 7-Б класу, які їхали в цілодобовий спортивно-трудовий табір у селі Маковиці Новоград-Волинського району. Там, на полі, ми пололи льон, картоплю, буряки. Я в 7-Б не викладала, бо вони вивчали англійську мову, але в процесі роботи ми перезнайомилися. У тому класі були добрі діти. Валерій нічим серед інших не виділявся, тихенький, спокійний, але дуже відповідальний і дисциплінований, – пригадує Тетяна Мефодіївна.

Біля сусіднього кабінету зустрічаю вчительку біології Людмилу Шапран. Вона показує кактус, який розцвів уранці, і каже, що, вочевидь, це гарний знак. Людмила Леонідівна була заступником директора з виховної роботи у школі №9, коли тут навчався Валерій Залужний. Вона гортає на телефоні чорно-білі світлини, на яких є майбутній генерал.

- Ось тут Валерій був прапороносцем, – розповідає Людмила Шапран. – Це лінійка 1 вересня. У школі ми проводили багато заходів, фестивалів, конкурсів, змагань, КВК, і Валера в них брав найактивнішу участь. Дуже дисциплінований, відповідальний і завжди мав свою думку. Валера вчився на 4 і 5 (за п’ятибальною системою оцінювання, яка діяла тоді, – авт.). Його улюбленим предметом була географія, а ще йому подобалося грати в баскетбол.

Людмила Леонідівна пригадує, як клас Валерія Залужного переміг у збиранні макулатури та металобрухту. За це діти отримали як нагороду поїздку до Ленінграда (нинішній Санкт-Петербург). На згадку про ту подорож вона показує фото біля Зимового палацу. На ньому вирізняються двоє високих хлопців – Валерій Залужний та його шкільний друг Сергій Степанюк. Разом вони не на одній світлині.

- Одного дня під час перебування в Ленінграді ми їхали в Петергоф, – згадує вчителька. – Частина дітей вийшла зі мною на станції метро, а решта поїхала далі. Я почала хвилюватися, де ж мені їх тепер шукати, а учні кажуть: «Та що ви переживаєте, з ними ж Валера! Він зорієнтується, що робити». От ми стоїмо, чекаємо – і дійсно, за якийсь час із потяга виходять Валера і ще шестеро дітей. Я глянула на нього й подумала – ну, молодець хлопець, зорієнтувався на місцевості й не розгубився.

Людмила Шапран додає, що тато Залужного був військовий, а мама працювала касиркою на залізничному вокзалі. Коли сім’я переїхала в інший мікрорайон міста, він їздив у дев’яту школу попри те, що близько до його нового місця проживання був навчальний заклад. За її словами, школу Валерій залишив після 9-го класу, за рік до закінчення, і пішов учитися в Новоград-Волинський машинобудівний технікум, щоб оволодіти спеціальністю «Прикладна механіка». Для однокласників це було несподіванкою, адже тоді діти вступали в технікум після 8-го класу. Людмила Леонідівна вважає, що Залужний у той момент просто переріс школу і йому потрібно було розвиватися далі.

- Сподіваюся, що невдовзі наш Валера знову буде біля Зимового палацу, де прийматиме парад Перемоги. Хочеться там із ним зустрітися, – з усмішкою каже вчителька.

НАДІЙНИЙ ДРУГ, ЯКИЙ ЗАВЖДИ ПАМ’ЯТАЄ ПРО ЗВЯГЕЛЬ ТА ОДНОКЛАСНИКІВ

Телефоном вдається поспілкуватися і з однокласником та шкільним приятелем Валерія Залужного Сергієм Степанюком.

- Із Валерою Залужним ми навчалися з першого класу. Найбільше запам’яталася старша школа, бо тоді було багато подій і заходів, у яких разом брали участь. Пригадується, як ми на вихідних після 8-го класу ходили з учителями у перший похід за місто, як їздили на екскурсію в Ленінград і бачили білі ночі. Я та Валерій під час тієї поїздки допомагали слідкувати за дітьми, щоб вони не розгубилися. Ми були високими парубками, нас добре було видно, і ми здалеку помічали, що й де відбувалося, – розповідає Сергій.

Він згадує, як після 9-го класу разом із Залужним навчався на курсах військової підготовки. Тоді два тижні вони провели у військовій частині, носили форму, спали в казармі, їли в солдатській їдальні, шикувалися на плацу, відвідували стрільбище й набивали мозолі.

- У мене про той час дуже теплі та яскраві спогади, – продовжує співрозмовник. – Ми тоді підтримували одне одного, й атмосфера була дуже дружньою. Можливо, саме цей досвід вплинув на майбутнє Валерія. Загалом він був спокійним і врівноваженим хлопцем, а ще – надійним другом. Урівноваженість і надійність дуже його виділяли з-поміж однокласників.

Після школи шляхи друзів розійшлися, але Сергій каже, що Валерій Залужний приїздив на зустрічі випускників, якщо мав можливість. А коли у службових справах перебував біля Звягеля й міг викроїти трішки часу, телефонував однокласникам, які живуть у місті, щоб побачитися й поспілкуватися. Уже потім вони ділилися з іншими: мовляв, заїжджав Валера.

Сергій Степанюк згадує, що в чаті однокласників усі дружно вітали Валерія Залужного з призначенням на посаду головнокомандувача ЗСУ. Нині його зайвий раз не турбують, але знають, що він пам’ятає про Звягель, свою школу та товаришів.

Ірина Чириця, Житомир
Фото автора, із фейсбуку Миколи Боровця й ті, які надали Людмила Шапран та Сергій Степанюк