Тимчасове життя у модульному містечку: тут кожен чекає, що завтра додому

Тимчасове життя у модульному містечку: тут кожен чекає, що завтра додому

Репортаж
Укрінформ
Завдяки Уряду Польщі у Львові облаштували прихисток для 1400 переселенців

У кінці лютого - березні 2022 року місто Лева стало порятунком для мільйонів сімей, які з півдня та сходу, півночі й столиці рятувалися від російських «асвабадітєлєй». Для когось місто стало транзитним пунктом для евакуації за кордон. Але багато хто не хотів лишати рідну країну, тому оселялися тут. Хто де міг: одні знімали квартири, інші жили в готелях, але багато людей, особливо ті, хто не мав ні документів, ні грошей, жили просто у шкільних спортзалах, або глядацьких залах закладів культури.

На допомогу міській раді Львова прийшов уряд Польщі. У квітні 2022 року польський прем'єр Матеуш Моравецький урочисто відкрив у Стрийському парку перше модульне містечко, розраховане на 350 мешканців. Воно складалося з 88 модулів-будиночків, окремо була кухня, санвузли, душова та пральня. Згодом аналогічні містечка розгорнули на вулиці Пулюя та на Сихові. Загалом в них розселили понад 1000 вимушених переселенців з різних регіонів України.

ВІД ЛІТНЬОГО ВАРІАНТУ ДО ЗИМОВОГО

Хоч кожен модуль в містечках мав обігрівач, проживання в них розраховане на плюсову температуру, тобто літній варіант. А з приходом холодів постало питання збереження тепла, адже мешканці – це в основному жінки з дітками та літні люди.

Тому в Львові розгорнули четверте модульне містечко. Його облаштували на Сихові, поблизу вже існуючої локації для переселенців «Маріяполіс», у межах співпраці Міністерства розвитку громад і територій України та польського уряду, а також за підтримки Фундації Міжнародної Солідарності. Оскільки ці модулі більш адаптовані саме до проживання у зимовий період, сюди переселили мешканців з інших трьох містечок. Натомість тимчасове житло на території Стрийського парку, вул. Пулюя та «Маріяполіс» тимчасово «законсервували». Вони будуть резервом міста.

Про життя в новоствореному «зимовому» модульному містечку дізнавалися кореспонденти Укрінформу.

Нове, як його вже нарекли в народі, «зимове» модульне містечко компактно розгорнули поміж високих стін з багатоповерхівок сихівського масиву та соснового лісу. Воно є найбільшим зі всіх існуючих у Львові та розраховане на 1400 місць. Наразі тут безкоштовно проживає понад 750 людей, майже всі вони – мешканці трьох перших модульних містечок.

«Коли будували це містечко, я дуже переживав, як зреагують львів’яни, бо Сихів і так найбільше заселений район Львова, а тут ще ми розселяємо майже півтори тисячі людей, – розповідає керівник Центру соціальної підтримки Львівської міської ради та координатор модульних містечок Володимир Головатий. – Насправді сихівчани прийняли дуже добре. А для нас важливо, щоб це містечко не перетворилося в якесь гетто, щоб люди виходили, спілкувалися, соціалізувалися. Тому усі новостворені доріжки ми з’єднали з існуючими, тобто, сюди заходять львів’яни, йдуть у парк. На майданчику бавляться діти як з містечка, так і з сусідніх будинків. Це дуже важливий момент, бо стирається та межа».

Загалом на ділянці розміщено 8 двоповерхових будинків, кожен з яких складається з 80 модулів. Наразі тут повністю заселені п’ять будинків, шостий частково, а ще два – в процесі доопрацювання.

«Там уже все готово, навіть меблі всі зібрані, комунікації підведені, залишилося лише завершити благоустрій. Думаю, за тиждень-другий все буде готово. Ці трактори поїдуть, вийде сонечко і вже в нас не буде стільки болота, – каже адміністратор Віктор Габітов. І додає: – Проте, як бачимо, для дітей то не проблема. Вони бавляться на вулиці до темна, болото не болото, їм все одно. Ганяють на велосипедах, самокатах, грають у волейбол, футбол. Також продовжують користуватися майданчиком біля модульного містечка «Маріяполіс», це зовсім близько».

Віктор Габітов – один із чотирьох адміністраторів і наш гід. Раніше чоловік працював на такій же посаді в модульному містечку на вулиці Пулюя. А коли усіх людей переселили на Сихів, адміністратори теж об’єдналися. Тепер працюють разом, не розділяючи будинки чи мешканців на «своїх», допомагають з облаштуванням містечка, найрізноманітнішими потребами і проблемами мешканців, слідкують за порядком.

Охороною займається муніципальна варта. Проте, як розповідають в адміністрації, особливих конфліктів ніколи ще виникало.

- А укриття маєте? – запитую у Володимира Головатого.

- Так, аж два. Це паркінг у торговельному центрі напроти й у церкві, куди йти дві хвилини.

- І люди ходять туди під час повітряних тривог?

- Ні, – чесно відповідає керівник. – Люди вже змирилися. Я дивлюся, мама гуляє з дітлахами під час повітряної тривоги, запитую, чому не йдеш в укриття? Каже: "Я вже стільки в ньому насиділася, що тут не хочу". Те, що вони пережили там, хочуть, щоб там і лишилося. Ходять одиниці, але ж я їх змусити не можу.

БІБЛІОТЕКА, СПОРТЗАЛ ТА ІГРОВІ КІМНАТИ

По суті, переїзд до «зимового» містечка відбувся в кінці зими. Чи була така потреба? У чому відмінність, адже на перший погляд самі по собі будинки не дуже відрізняються та зібрані з таких самих білих пластикових модулів. Площа та обладнання кімнат – теж не змінились. Як виявилося, зміни таки є. І вони важливі.

«Ви пам’ятаєте модульні будиночки – коли виходиш просто на вулицю? – каже Віктор Габітов. – З приходом зими ми зрозуміли, що з цим є проблеми. По-перше, через відключення світла, а по-друге, сам по собі будиночок не стільки охолоджувався, як його вихолоджували люди, виходячи в туалет, кухню, душ. І коли вийдеш так 10 разів, у будиночку вже 12 градусів. Тому започаткували цей проєкт. Мова про це велася ще з початку осені, але реалізація затягнулася. Перші люди почали сюди заселятися в січні, а кілька тижнів тому переїхали усі жителі старих містечок».

Формат будівництва даного модульного типу передбачає, що вся структура знаходиться всередині будинку: вздовж коридору розміщені кімнати, загалом їх на один поверх 22, з одного та іншого краю – санвузли та душова, посередині – кухня, тут же стоять пральні машини та сушарка. За словами Габітова, тепер людина технічно має можливість не виходити з будиночку взагалі. А це важливо, особливо для людей літнього віку, або тих, що мають травми та пересуваються на милицях.

«Коли всі переїхали, у нас виявився дуже великий відсоток літніх людей», – розповідає Габітов.

Різні люди, з різних регіонів, різних соціальних статусів, зі своїми вподобаннями та своїм болем втрати, переживань, але з надією на краще. Найбільше мешканців – з Харківської, Донецької, Луганської та Запорізької областей. Щоб мешканцям було комфортно, вони могли спілкуватися, на кожному поверсі є спеціальні кімнати. Наразі вони ще на етапі облаштування, але плани в адміністрації містечка чималі.

«Поляки вже тут все гарненько розмалювали, в них цей простір називається «світліца», а по факту ми сприймаємо, як дитячу кімнату. Їх, відповідно до поверхів, 16 штук. І ми вирішили розмежувати: кілька кімнат буде для зустрічей, бібліотека, спортзал, а всі інші будуть розподілені по вікових категоріях від 0 до 3, від 4 до 9, від 10 до 15 років. Відповідно в одних будуть м’яка підлога, розвиваючі килимки, іграшки – все, що 3-. Для трішки старших дітей – кімната буде наповнена LEGO, а для підлітків – PlayStation. Ми уже все розписали і роздали ці проєкти благодійникам. Уже біля дверей адміністрації зараз лежать тренажери, тобто є перші ластівки. Завтра вже їх встановимо», – каже Віктор.

Великі та просторі кухні на кожному поверсі вже повністю облаштовані усім необхідним: тут є меблі, дві плитки та два малих холодильники, мийки йшли в комплектації разом з будинками, а міська рада докупила на кожен поверх великі холодильники, мікрохвильовки, електроплити, пралки та сушарки. Адміністратор зазначає, що якщо порівнювати життя в старих модульних містечках та тут, то формат у побуті став набагато зручнішим.

«Якщо людина раніше жила посеред 80 модулів, то зараз – посеред 22-х. У нас є старший поверху, якому можна передати певні питання та повноваження, зокрема складання графіків прання, прибирання, готування. Тут уже більше можна організовувати певне самоврядування. 22 родини на трьох пральних машинках вже можуть самі між собою розібратися», – посміхається Габітов.

З БЛАГОДІЙНИКІВ ЗА РІК ЛИШИЛИСЯ НАЙСТІЙКІШІ

Побутове життя в модульному містечку напряму залежить від електропостачання, яке підведене від міської мережі. І хоч як би ворог намагався залишити Львів в темряві та холоді, нищачи ракетами електропідстанції, українці знаходять вихід.

«Дякувати нашим збройним силам і енергетикам, що останнім часом нема відключень. Але на всяк випадок ми маємо резервне живлення – генератор, – каже Віктор Габітов. Але водночас додає, що використовують його економно. – Мати генератор – це пів справи. На все це містечко пального потрібно чимало. Тому ми вирішуємо, наскільки нагальною є потреба».

І хоча мешканці мають можливість самостійно готувати їжу, раз на день їх безкоштовно забезпечують гарячим обідом благодійники. Наразі смачненьке готують кухарі Згромадження Отців Салезіян Св. Івана Боско, УГКЦ. Модульна «кухня отців» відкрилася ще в травні. За останній місяць навантаження значно зросло, бо якщо раніше вони готували близько 350 порцій, то зараз – понад 750. З кожного будинку йде людина з великими термосами, отримує свої порції. Далі на кухні жінки організовують роздачу.

Володимир Головатий розповідає, що перші два містечка до початку лютого забезпечувала World Central Kitchen, вони щодня теж готували понад 700 обідів та роздавали їх мешканцям. З його слів, волонтери та благодійники постійно допомагають, але якщо раніше їх було багато, то за рік часу залишилися лиш найвитриваліші.

В штаті міського центру підтримки внутрішньо переміщених осіб, який опікується мешканцями модульних містечок, працюють юристи, соціальні працівники та психологи.

«У нас є одна сім’я, в якої поруч із хатою влучила ракета. Хлопчик настільки налякався, що боявся сходити в туалет, – розповідає керівник центру. – Коли вони приїхали до Львова, то спочатку жили в шкільному спортзалі. А скільки дитина може витримати? 2-3 дні, й не стерпів. І це бачили понад 70 людей. З дитини почали сміятися. Він почав згасати на очах, увійшов у депресивний стан. Коли ми його забрали в модульне містечко, його стан нормалізувався за два дні. Але з ним цей час активно працювали психологи. Розмовами і правильним підходом вивели хлопчину з тяжкого стану».

А спогади про пережите не дають спокою жодному мешканцю містечка. У кожному модулі – сім’я зі своєю трагічною історією війни, евакуації, втрати, але разом із тим – віри та надії.

МИ З ВІКНА АВТОБУСА ДИВИЛИСЯ, ЯК СОБАКИ РОЗТЯГАЮТЬ ТРУПИ ЛЮДЕЙ

Любов Бараник родом зі Сватового на Луганщині, але жила в Лисичанську. Жінка – вдова. Її чоловік загинув за три місяці до повномасштабного вторгнення росіян внаслідок розбійного нападу. Лікарі не змогли врятувати, а поліція грабіжників так і не знайшла.

З початку великої війни, жінка, ховаючись від обстрілів, півтора місяця провела у підвалі п’ятиповерхівки з маленьким сином Кирилом, якому на той час не було ще й двох років.

«Вижили завдяки тому, що давали гуманітарку. З водою важко було. Розтоплювали сніг. Економили, щоб голову помити, посуд. На початку кожен день ходила додому, щоб речі взяти малому, щось приготувати, але два останні тижні перед від’їздом не наважувалася, бо одного разу був приліт – і всі вікна посипалися», – каже Любов.

Жінка розповідає, що сусіди у підвалі жили дружно, допомагали одне одному, ділилися усім.

У кінці березня почалася масова евакуація з Лисичанська. Обстріли міста не стихали. Але Люба розуміла, що мусить скористатися цим шансом, врятувати себе та сина.

«З нашого підвалу назбирався цілий автобус, в основному всі були з дітками. Все, що я могла взяти, це невеличку сумку з тих речей, що були в підвалі, й дитину – все. Ми їхали в автобусі, а просто над нами «Град» летів. Дивилися у вікно з автобуса і бачили, як людські трупи тягають собаки. Це жахливо. Їхали навздогад, не знали, чи виживемо. Бо те, що кажуть – евакуація, «зелений коридор», безпечний виїзд, – то не правда. Таке враження, що як тільки люди починають виїжджати, вороги починають стріляти зі всього, що мають. Тому розраховували на удачу. Слава Богу, проїхали», – згадує Люба жахливий день евакуації.

До Львова приїхали 3 квітня, а 5-го – відзначили дворіччя Кирила. Спочатку жили в подруги, потім знімали квартиру, де платили лише за комунальні послуги. Але господиня повернулася з-за кордону – і питання житла загострилося. Жінка наважилася написати особисто міському голові Львова Андрію Садовому, її скерували до Центру підтримки внутрішньо переміщених осіб. Відтак, оселилася в модульному містечку на вул. Пулюя, а два тижні тому переїхали в «зимовий» модуль.

«Мені й там було нормально. Тут хіба трохи тепліше і все на місці, не треба йти через вулицю на кухню чи в душ. Але так хочеться додому. Важко думати про те, що все, що роками наживалося, пішло прахом. Не знаю навіть, чи вціліла наша квартира. Зв’язку з людьми, що там лишилися, немає», – каже Любов.

ЗАМІСТЬ ПОДУШКИ ПІД ГОЛОВОЮ БУВ КАМІНЬ

Знайомимося в коридорі з Валентиною Гомон. Вона з Ізюма. Напрошуємося в гості.

- Зараз запитаюся у своєї сусідки. – Ховається за дверима, за хвильку повертається.

- Заходьте. Щоправда, пані Люда лежить, їй важко вставати.

У модулі хоч і місця не дуже багато, але світло та тепло. Два ліжка, стіл зі стільцями, шафка для речей – мінімальний набір меблів. «Але нам багато й не треба», – зізнаються жінки.

Сусідка пані Валентини – Людмила Попова з Лисичанська. Вони познайомилися в мобільному містечку на вул. Пулюя, там кожна проживала зі своєю донькою. А під час переселення на Сихів молодь зайняла окремі модулі, а бабусі вирішили, що їм удвох буде краще.

«Я перепрошую, що лежу. Три місяці у вогкому підвалі, й старі ще болячки даються взнаки. А ще до всього – цукровий діабет», – так розпочинає наше знайомство пані Людмила.

Їй 70 років. Коли ще навесні діти евакуювалися з Малорязанцевого та кликали її з собою, вона відповіла, що стара і хвора, нікуди не поїде. Буде вдома.

«Спочатку стріляли не дуже сильно, то думала, що перебуду. А потім як почали бомбити! – від спогадів у жінки очі наповнилися слізьми, і вона вже їх не могла стримати – Вибачте... Мій будинок обстріляли, ракета попала. Була двокімнатна квартира – і не стало. Тому ходила ночувати в сусідній будинок у підвал. Лавочку застелила своїм одягом, каменюку під голову, так і спала. Людей поруч уже майже не було».

За Людмилою доглядала жінка, яка опікувалася котами. Мала їх аж 26. Один з них врятував їй життя, розповідає співрозмовниця.

«Коли почався обстріл, її кішка розбудила – і вона встигла вискочити з дому, який повністю знищили за кілька хвилин. Жінка мені готувала їсти, воду з колодязя приносила. Склала з каменю мені таку пічку, на якій я могла собі щось підігріти. Світ не без добрих людей», – каже пані Люда.

На початку липня до підвалу, де перебувала жінка, приїхали волонтери. Почали вмовляти її виїхати, бо ситуація в місті була надто небезпечною.

«І такий хлопчина мене взяв під пахви, підняв і несе. Я йому кричу: пусти, я ж важка! Лиши мене. А він: нічого, бабусю», – розповідає старенька.

Волонтери завезли жінку до Бахмута, де ще кілька днів вона проживала в церкві.

«Люди такі добрі, постійно допомагали. А ті сволочі бомбили і бомбили. В мене там запитали, де мої діти, я сказала, що у Львові, і я хочу до них. І мене привезли сюди».

У жінки троє дітей та п’ятеро внуків. Доньки з дітьми теж проживають у модульному містечку. Син у Полтаві. Та найбільше серце болить та переповнює гордість за внука, який на передовій – військовий медик. Людмила показує фото красеня-хлопця на телефоні – й сльози висихають, усі спогади стираються, на обличчі з’являється усмішка.

«Був у відпустці, то приїжджав сюди нас провідати. Ради своїх внуків і живу. Добре що мене забрали з того пекла», – каже жінка.

ДВА ТИЖНІ ЖИЛА ВІРОЮ, ЩО МОЯ ДОНЬКА ЖИВА

Валентина Гомон до пенсії викладала українську мову в Ізюмі.

24 лютого в Ізюмі про початок війни зранку сповістив потужний вибух в центрі міста. А далі – постійні обстріли. Одні люди почали втікати, інші ховатися. Валентина відправила свою двадцятирічну онуку із хлопцем з військовими до Слов’янська, а сама залишилася.

«Я сказала, що не поїду, поки не дізнаюся – що з моєю донькою. Вона жила недалеко, на іншому березі річки Дінець. Але там уже були російські війська, а з нашого боку відстрілювалися ЗСУ. Це була суцільна стрілянина. І дуже небезпечно було ходити. Я два тижні дивилася здалеку у вікна її квартири і не знала – що з нею. Одного разу підмовила свою подругу сходити туди, бо сама боялася. Я побачила, що з донькою все добре, вони якраз готували їсти в дворі. А потім швидкими перебіжками – назад. На той час не було обстрілів, але ми розуміли, що можуть початися в будь-який момент», – пригадує Валентина.

8 березня в будинок доньки пані Валентини потрапила ракета. Зять із дочкою вирвалися в підвал, де переховувалася жінка разом із сусідами. Через деякий час їм вдалося евакуюватися і приїхати до Львова. Сім’ю на вокзалі зустріли волонтери, спочатку поселили у спортзалі ліцею. Пізніше знайшли квартиру, потім іншу, а згодом зять влаштувався на роботу в комунальне підприємство Львова і їм запропонували переїхати до модульного містечка.

«Тут нам дають один обід, а його вистачає ще й на вечерю. Привозять засоби гігієни. Але ж ми розуміємо, що це все тимчасове. Дуже хочемо їхати додому. Але навіть страшно уявити – що ми там побачимо, що вони зробили з нашими містом. Мені як показували відео в Інтернеті, я вулиць не пізнавала. Там над Дінцем у нас були такі краєвиди, де ми часто ходили гуляти… А тепер – вирва на вирві. Але ми бачили кадри Києва після Другої світової війни. Відбудували! І ми відбудуємо!», – оптимістично налаштована пані Валентина.

ТУТ КОЖЕН ЧЕКАЄ, ЩО ЗАВТРА ДОДОМУ

Як виявилося в ході екскурсії, адміністратор модульного містечка Віктор Габітов – теж переселенець. Чоловік мав бізнес з пошиття купальників в Одесі, там з дружиною та двома донечками-близнючками орендували великий будинок, будували плани на майбутнє. Але війна внесла жорсткі корективи в їхнє життя.

«24 лютого о 5 ранку ми зібрали речі і виїхали з Одеси. Спочатку приїхали до друзів у Львів. Дружина поїхала за кордон, а я зрозумів, що з бізнесом поки не вийде, добровольцями можуть бути не всі, але я маю великий менеджерський досвід, який може стати в нагоді. Мене попросили подивитися проєкт модульних містечок, мені сподобалося. Зрозумів, що зараз можу бути тут корисним і себе реалізувати», – каже Габітов.

Наразі чоловік перевіз до Львова склад та планує відкрити шоу-рум (зал для зразків одягу, де можна зробити замовлення). До виготовлення купальників додали лінійку з виробництва спортивних костюмів. За час перебування у Польщі дружина Віктора відкрила інтернет-магазин, який продовжує там роботу.

«Моя дружина вже повернулася з-за кордону, ми винайняли квартиру в Львові, відправили дітей у садочок. Але як тільки закінчиться війна, я вернуся в Одесу, перевезу свою сім’ю, свій склад і шоу-рум. Львів для нас не зручний у плані бізнесу, бо всі тканини заходять через одеський порт. Але хочу наголосити, що я позбувся того синдрому, який мають тут усі мешканці: нам усім завтра їхати додому. "Завтра" приходить – і додому ніхто не їде, але "вже завтра" – точно поїдемо. Це тому люди не дуже активно шукають роботу, нічого масштабного не купують, ніхто не задумується, скільки грошей треба відкладати, щоб у Львові купити квартиру. Навіть ті, в кого розбомблене житло», – каже чоловік.

Його слова підтверджує Володимир Головатий, який наголошує, що робота для мешканців містечка – одна з найболючіших тем. По-перше, більшість із них мають специфічну професію, або все життя пропрацювали на величезних металургійних комбінатах, таких, як «Азовсталь». Щоб опанувати нову професію, для переселенців центри зайнятості проводять безкоштовні навчання.

«Але ще є момент, коли ми кажемо: друже, ти вже пройшов певне навчання, ти плануєш іти на роботу? Часто отримуємо відповідь: так, планую, але чекаю, поки ЗСУ відіб’ються, – я вернуся додому і там буду працювати. Люди мають надію на швидке повернення. І саме вона створює певний бар’єр для людей у пошуку нормальної роботи, перебиває мотивацію. Зараз із містечка працює приблизно половина людей працездатного віку. Хтось офіційно, хтось на підробітках. У нас була жінка, яка мала свій власний бізнес, квіткову крамницю. Вона переїхала до Львова, тут відкрила новий магазин, трішки підзаробила, прийшла до тями – і повернулася додому», – розповідає Головатий.

Повернення людей на малу батьківщину тісно пов’язане з деокупацією територій. Головатий розповідає, що велика частина мешканців модульних містечок після визволення Київщини, Чернігівщини, Сумщини – просто зібрали речі й повернулися додому. Великий відсоток виселення спостерігали також під час деокупації частини Херсонщини, але не все склалося якнайкраще.

«Зараз, на жаль, люди, які повернулися додому, знову ж таки – звертаються до ЦНАПів і пишуть заяви на поселення в модульні містечка вдруге. Я так розумію, що це пов’язано з постійними обстрілами, до того ж – люди, які знаходяться в Херсоні, не можуть себе забезпечити. І вони знову вимушені їхати сюди. Тут зараз все-таки набагато безпечніше», – каже керівник.

Також в адміністрації модульного містечка наголошують, що, окрім розселення та допомоги, перед ними стоїть ще одне важливе завдання – працювати над тим, щоб коли людина приїде зі Львова додому, вона думала своєю головою, а не тим, що їй насаджує роспропаганда.

Головатий каже, що вони приділяють багато часу власне спілкуванню.

«І коли ми у вчительки англійської мови запитуємо, чому ви так боялися їхати до Львова, а вона відповідає – «Бо ж у вас їдять дітей», – я був у шоці. Це вчителька! Це світоч, який вкладає в голови дітей знання, не те що людина з якогось забитого села, без освіти. Вона каже, що щиро в це вірила. Зараз цей увесь «рускій мір» повністю вивітрився з її голови. Вона в нас живе, знайшла собі роботу в школі й далі вчителює. Ми працюємо, щоб ці люди знали, що ми усі – українці сходу і заходу, півдня і півночі. І ми єдиний народ!»

* * *

Станом на кінець лютого у Львові залишаються проживати понад 150 тисяч українців, які були змушені покинути свої домівки через повномасштабне вторгнення росіян.

Людмила Гринюк, Львів
Фото – Маркіян Лисейко

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-