Сергій Михальчук – військовослужбовець Збройних Сил України, український кінооператор, заслужений діяч мистецтв України. У його творчому здобуткові – понад кілька десятків ігрових кіноробіт, а також документальні фільми, телефільми, відеокліпи та рекламні ролики.

Кінооператор брав участь у конкурсах міжнародних кінофестивалів і був нагороджений на Берлінському кінофестивалі «Срібним ведмедем» за видатний внесок у мистецтво, зокрема за фільм «Під електричними хмарами», та на «Золотій дзизі» як «Найкращий оператор-постановник» за фільм «Дике поле».

У перші дні повномасштабного вторгнення приєднався до лав ЗСУ, щоб разом із співвітчизниками боротися проти російського ворога.

Один із найкращих кіномитців України в інтерв’ю «Наші на фронті з Оксаною Климончук» розповів, як став солдатом ЗСУ, про найдорожчу кінострічку в історії українського кіно, яких героїв побачив на війні і чому ми ще не готові знімати кіно про велику війну.

- Пане Сергію, незабаром, у День Незалежності, вийде кінострічка «Довбуш», над якою ви працювали… Чому саме до цього персонажа вирішили звернутися?

- Взагалі ми любимо епічне кіно, і тому мені здається, що вибір такого персонажа, як Довбуш, був абсолютно очевидним, адже ця постать української історії згадувана в легендах, але якихось таких ні документальних свідчень, достовірних, особливо в кінематографі, не було проявлено.

Була колись ще з радянського періоду картина «Довбуш», але вона така досить патріотична не в плані національному, і як у нас всі робили історичні, власне, переказували події історичні при радянському кінематографі, було дивно, як у Довбуша не було партійного квитка…

Тому ми вважали своїм обов’язком зняти справжню історичну картину, як тепер модно казати, трушну, тобто щоб все було достовірно, досить достовірні локації, достовірні костюми, достовірні персонажі, які неопереточні, як часом це прийнято в нашому історичному кінематографі було, а які дійсно спілкуються абсолютно нормальною мовою, навіть якщо це гуцульський діалект. Але ти віриш, що це правдива історія. Поляки, шляхта спілкуються теж рідною мовою, грають поляки, всі костюми, вся зброя зроблені повністю з історичних зразків. Ми фактично відтворили цілий світ, який існував до нас, який був втрачений.

- Це кіно знімали за державні кошти?

- І за державні кошти, оскільки картину вважають найдорожчою в історії українського кінематографа. Державних коштів не вистачало на такий масштаб, тому долучали й кошти з різних приватних джерел, і доєдналася вже на фінальному етапі канадська сторона, власне, це пояснення того, чому картина не вийшла саме в той рік, коли її почали робити, що занадто великий був масштаб.

- Бачила тизер, виглядає, скажімо так, по-багатому.

- Там все по-чесному. Там, де треба багато, виглядає по-багатому. Там, де треба бідно, виглядає по-бідному, але видно, що зроблено за дуже дорого.

- Чи могли б ви зняти «Довбуша» без державної підтримки?

- Знаєте, там іде юридична річ. Інвесторам потрібна державна підтримка, тому що це зав’язано більше на, скажімо,.. весь цей продакшн інвестування зав’язаний таким чином, щоб у вас був національний прокат, треба, щоб брала участь держава. Тому, звичайно, крім того, якщо бере участь держава, це престиж для закордонних інвесторів, і це гарантоване попадання, те, що, за ідеєю, держава повинна промувати цю картину. Це не завжди так, і не завжди це вдається, але принаймні це юридично так має працювати.

- Час від часу виникає в суспільстві дискусія, чи тепер, коли війна, потрібне кіно, непотрібне кіно, яке кіно потрібне… Тобто це щось таке фундаментальне, що ми робимо, у який бік рухаємося? Чи всі гроші витрачаємо на фронт?

- Вважаю, що рухатись у всіх напрямах одночасно неможливо. Особливо, якщо твоя країна знекровлена, якщо багато людей страждають. Чимало хто каже, що потрібен якийсь серіал, щоб веселити солдатів, особливо тих, хто лишився в тилу… Можливо, я буду жорстокий, але вважаю, що тепер нам потрібне кіно, але насамперед документальне. І аморально витрачатися на розважальні передачі, коли до кінця держава не може забезпечити наших воїнів зброєю, деяким спорядженням.

Не можна все вигрібати коштом людського ресурсу…

Мені завжди подобалося героїчне кіно, але я бачу це героїчне кіно документальним, я бачу, якою ціною це дається… Одні гинуть, а це найкращі люди, яких я зустрів у своєму житті за цих півтора року, а інші будуть грати комедійний серіал, хай навіть патріотичне ігрове кіно, не буду чіплятися до комедійного серіалу, – це аморально з мого погляду. Хочете це робити, робіть за приватні гроші, хочете робити добре, вмовте приватного підприємця вкласти це в ті самі дрони!

Якщо ми тепер цього не зробимо, то будемо продовжувати знімати російські серіали на своїй території через якийсь час, коли в нас приведуть до тями інфраструктуру. Нам тепер не можна відволікатися на всяку фігню, нам реально потрібно захистити країну.

- До речі, ворог щодо цього не спить, вони знімають і про Бучу, знаємо вже, очікуємо це пропагандистське кіно, але це ігрове кіно, яке, скажімо, чіпляє за емоцію, і воно розраховане не на внутрішнього його споживача, а на зовнішнього, на західний світ.

- Так. І будуть люди, які будуть пробивати, щоб це «Netflix» показував чи якісь інші ресурси. У них вже є фільм «Маріуполь», ще якісь… Вони досить швидко вже так зорганізувались і це роблять, це потрібно робити, але просто, розумієте, зняти тепер якісний фільм пропагандистський, ну окей, ми можемо витратити туди кілька мільйонів доларів, але не факт, що він буде добрий.

Щоб один фільм був добрий, потрібно зняти десять опосередкованих, з яких один попаде в ціль.

Це як автоматна черга. Не кожна куля досягає цілі, але потрібно це, як вода, що точить камінь, потрібно це робити, інакше ми просто будем вичерпуватись. Передусім я тепер бачу, що дуже багато хто вичерпується морально, і падіння емоційне.

У військових таке… Ви йдете з побратимами штурмувати село, це лише одне село, причому село невеличке. Дуже важко налаштуватися психологічно, чому ви маєте померти на цьому камінні в якомусь степу чи в лісі, неважливо. І коли ви йдете один раз, другий раз, гине побратим, підривається на міні… І коли ти чуєш у новинах: наші котики, ми тримаємо ініціативу, так тримаємо, тобто ми постійно їх кошмаримо, вони постійно вбивають нас.

- Але якою ціною?

- Якою ціною… І ці всі, Сашко, Василь, які реально легендарні люди, яких убивають, калічать на очах.

І коли ти бачиш, що від того села, куди ви маєте йти, нічого не лишилося... от ми всі радіємо, що ми звільнили там декілька сіл, нехай десяток, як очевидець можу сказати, що там майже нічого не лишилося. Я називаю їх, як музей мінералів, тобто це кришене каміння, кришена цегла. Буде дуже важко коли-небудь підняти їх до тями, навіть за нормальної економіки, і найнебезпечніше, що не можна опускати рук…

- Пане Сергію, ви сказали, що деякі з ваших колег із кіно виїхали з країни, але ви тут в ЗСУ, причому з перших днів…

- На війні я з 25-го лютого, тому що я вивозив сім’ю 24-го. Уже 25-го я повертався в Київ, хоча я не пішов одразу в Збройні сили, я займався волонтерством, знімав як фотограф на війні, максимально коло лінії фронту. Це тривало до кінця березня, і вже в березні я пішов добровільно в армію з друзями. Ми всі були вихідці з кіно, тому нас називали «група кіно».

Ми були і солдатами, але паралельно, знаєте, як у кожного солдата ще є якась плюс спеціальність, ми знімали все, що робили наші підрозділи.

- Сподіваюся, що ми колись побачимо ваші роботи, що ви там назнімали.

- Те, що в армії? Я сумніваюсь, чесно кажучи. Знаючи, як в нас організовані структури, є деякі сумніви, але все можливо. Знаєте, в мене ще така річ, можливо, через що в мене було трішки вигорання, – мені здається, що потрібно показувати тут і тепер, і як би там не було.

Ми солдати, але ми маємо відповідати на їхню пропаганду. Слово «пропагандисти» мені дуже не подобається, але ми маємо бути свого роду контрпропагандою, показувати правду. І це основна місія, яку я поставив собі на цій війні.

Ясно, що в армії ніхто мені таких глибоких місій не ставив, ми кожен ставимо її для себе. Те, чим ти вважаєш за потрібне займатись, особливо якщо ти після 50-ти солдат-доброволець і вже скоро півтора року на війні, то ти ставиш собі якісь моральні пріоритети.

Тому що я зі своїм астигматизмом, зором, зможу вбити більше опонентів – ну такий собі розклад. І насправді в усіх цих бойових діях мені не вдалося в особовому заліку, чесно кажучи, досягнути в цьому великих успіхів. Я брав участь у групах, які це робили вправно, і я, скажімо, там був корисним…

З моїми друзями ми були єдність і міць цієї дії, тобто якщо йде підрозділ на якесь серйозне завдання, куля не вибирає, чим ти займаєшся, ти командир чи просто солдат, і в тебе бовтається там на боку камера, і чи ти інженер-сапер, чи медик.

Снайперів насправді дуже не люблять, як наші, так і їхні. Якщо в групі бачать снайпера, то його стараються ліквідувати найперше.

- Хотілось би запитати, яким операторським оком ви бачите нашого українського військового, який він для вас?

- Бачите, я тепер дивлюсь не операторським оком, а більше оком фотографа.

Я проти героїзації, адже героїзація уособлює те, коли ви хочете подати звичну людину в образі героя. Я насправді бачив стільки героїв, просто побутових героїв, власне, людину, як вона є, незалежно від її статі, від її осанки, віку. Тобто в своєму житті я ще не бачив стільки героїв. Гадаю, в історії і кінематографа, і в літературі наші солдати будуть одні з ключових героїв міфологізації не тільки української, а й світової.

- Розкажіть якусь історію, яких герої ви маєте на увазі.

- Тих, які були навколо мене, і я щиро надіюсь, що я буду серед цих героїв далі, принаймні мені б хотілось бути.

Звичайно, найбільші герої в нашій свідомості – ті, які пішли від нас. Але, знаєте, у нас прийнято називати героями, творцями якимись великими чи взагалі видатними, коли людина помирає. Тож мені хотілось би, поки ці люди живі, мої друзі живі, тому я, власне, і займаюсь тим, що хочу це донести і хочу їх зняти тепер і сказати, що вони герої, ще їм при житті. І, на жаль, багато з тих, кого я знімав за цю війну, вже немає з нами, і вони переходять у розряд тих епічних героїв, які вже пішли у вічність.

Можу розказати про мінометників, які мене вразили. У Бахмуті ми були декілька днів з мінометниками, потім були в полку Калиновського, це білоруси. Це хлопці, які мене вразили, молоді хлопці. Усі були настільки молоді і юні, але вони всі бородаті були. Був командир мінометного розрахунку, я його: «отець, отець», а він виявився на рік молодший від моєї доньки. Двадцять шість років.

Це був Бахмут, зима, період старого Нового року. У той момент були страшні морози, неймовірні морози, не було можливості сховатися від цього холоду, він просто проникав до всіх кісток, фактично ми могли зігрітися тільки завдяки своєму тілові, тілові товариша, просто прихилившись. Переважно ми випускали по декілька мін по наших опонентах, ворогах, одразу бігли в підвал.

Підвал був дуже холодним, сирим, але добре, що він був. Бо в чому війна артилерії і мінометного розрахунку, особливо 120-го? У тому, що на кожну відповідь є контрвідповідь, тобто це така, свого роду, дуель. Ви стараєтесь швидше вбити їх, вони стараються швидше вбити вас. Вони пускають міни по вас, і так це продовжується до якогось логічного варіанта...

І ці хлопці були настільки молоді і юні, вони всі були добровольці, вони всі були хворі на коронавірус, вони всі були в сирому підвалі, кожен раз, кожні заїзди в Бахмут, ми там були досить багато разів. І кожен раз, коли ти перебуваєш у цих підвалах, осідає цей дрібний бетонний пил на легені, і я постійно приїжджав звідти фактично хворий.

Плюс ти приїжджаєш з Бахмута, де одна реальність, а тут – люди в кафе, якісь модні хіпстери, які реально могли б допомогти тим хлопцям, а вони займаються тут незрозумілими тобі речами й навіть більше, вони переважно впевнені в своїй правоті. Або чуєш, що хтось вдало закосив від військкома, а, тіпа, Васю загребли, який Вася бідний. Як йому допомогти, з ким зв’язатися, щоб його витягнути?.. І ти цього не розумієш, як це в одній країні поєднуються дві реальності.

І коли одні люди воюють, і помирають, і ідеологічно намагаються стояти до кінця, а інші стараються максимально цього уникнути. І, знаєте, робота цього мінометного розрахунку, я був серед них, знімав, я бачив, як ці хлопці, фактично харкаючи кров’ю, з температурою, бо досить важка 120-та міна, як вони вантажать ці ящики, як вони методично стріляють, і коли ти там більше доби не спиш і через кожних 20–30 хвилин виповзаєш з цього підвалу, стукаючись каскою об бетонну стелю, водночас холод неймовірний, я так мерз тільки в полярних експедиціях, і от, уже похитуючись, розчихляючи кожен раз міномет, запускаючи міни, знову ідучи в цей підвал, – мене ці хлопці надзвичайно вразили.

Так само в Бахмуті мене вразили хлопці полку Калиновського, до яких ми, свого роду, були прикомандировані на якийсь період. Полк Калиновського – це білоруські добровольці, які воюють на нашій території. У них немає ніякого ні статусу, в них немає ні громадянства, ні посвідки на життя.

Більшість з них, так, приїхала воювати за справедливість, проти нашого загального ворога, вони дійсно так вважають.

І ці хлопці воюють на нашій території, як не дивно, за свою і за нашу свободу. Так, як воювали білоруси, повірте, про це колись білоруси будуть складати легенди. У майбутньому, дай Бог дожити, я б долучився до цієї легенди як кінооператор.

- А яке б ви кіно зняли, з того всього, що ви бачили?

- Я не знаю. Тепер кіно, через півтора року перебування на цій війні, у мене навіть нема думок про кіно на цей момент.

Чесно скажу, якщо, дай Боже, повернутись до професії, я не буду знімати фільми про війну. Якийсь час точно ні. Дуже важко. Згадайте Югославію… Людина, що переживає травму, суспільство, яке переживає травму, – воно потім,.. наші патріотичні ідеї можуть за допомогою мистецтва трансформуватись у незрозумілого Франкенштейна, власне, як це сталось з російським кіно і з російським парадом перемоги. Це дуже небезпечна річ.

Коли ти бачиш, що відбувається на фронті, і читаєш в новинах, у тебе роздвоєння особистості. Це дві різних реальності. А фільми, тим більше кінематографісти, є ідейні, є помірно ідейні, є люди, яких цікавлять матеріальні речі, які приносить кінематограф. Про Бучу… Вважаю, що не можна знімати тепер такі речі, по-перше, вони не будуть адекватні за поданням інформації, по-друге, ми ще не виграли цю війну.

Коли ми її виграємо, систематизуємо в своїй, хоча б, уяві і зрозуміємо, що з нами сталось, після цього цим можна займатись. Тепер ми як марафонець, який біжить дистанцію. Він може оцінювати адекватно?  Ні, у нього адреналін, він біжить, у нього немає дихання, у нього десь там коле в боку, болить нога, і йому взагалі досить складно. Тому адекватно ми не можемо оцінювати це. Потрібен погляд через якийсь час, адекватний. Хоча, на жаль, ніхто не застрахований, що не буде неадекватного погляду, не тільки з боку російських кінематографістів, а й наших також.

- Ви кажете, що не варто тепер нічого такого знімати, але якось треба відповідати на російську пропаганду.

- Ми не зможемо відповісти тепер. Таким чином точно ні. Треба відповідати асиметричними шляхами. Розумієте, у Росії величезний ресурс, їм зняти тепер два десятки фільмів – це взагалі ніщо, навіть якщо з них вісімнадцять будуть провальні, два з них досягне мети. Це те саме, що й кількість танків у них і в нас на початок війни. Тобто намагатися змагатись з ними в цьому – це відразу буде наша помилка і поразка. У нас немає на це ресурсу.

Так, у нас є люди, які з задоволенням це зроблять, і, чесно кажучи, мені щиро хочеться, щоб в них було все добре і в творчому, і в іншому, суспільному житті, але вважаю, що тепер це потрібно направити на реальну зброю. Інакше ми просто програємо. Треба відповідати іншими шляхами, тими, які не тягнуть бюджет, які не відтягують цю бюджетну кров армії, і тільки на важливу інфраструктуру в мирних містах і селах.

- Ми говорили про цю психологічно-моральну силу, де її черпати. Ви особисто з чого її берете? Ось встаєте ви зранку…

- Ну, це схоже на «День бабака», був такий фільм. Знаєте, поки я стараюсь внутрішньою медитацією, силою волі, але теж складно, але я розумію, що тепер є люди, яким набагато складніше, ніж мені. Це не втішає, навпаки, є бажання допомогти цим людям. Вважаю, що просто не маю права жалітися на своє життя, я живий і здоровий, незважаючи на те, що вже тривалий час перебуваю в нашій ситуації з усією країною і активно стараюсь брати участь, тому мені ні на що жалітись.

- Росіяни. Ви їх ненавидите?

- Ненавидіти – це, мені здається, дуже просте почуття і зрозуміле. У мене немає сформованої зараз чіткої думки.

Не можу назвати це ненавистю, це виражена нелюбов, це точно. Ненависть – це теж таке почуття, яке вас ослаблює, на мій погляд.

Бачите, війна – така досить абстрактна річ… Я їх переважно бачу, коли нас обстрілюють із чогось там важкого або менш важкого або на моніторі.

Коли ми були в спостережному пункті, я їх чув. Ми були дуже близько, чув, як вони матюкаються, як вони перепарковують свій транспорт, я чув досконало їхні розмови. Ти сидиш з товаришем в кущах і просто тримаєш автомат, іноді переглядаєшся, на якісь фрази реагуєш, але відчуття не дуже добре, тому що ти відчуваєш всім своїм єством, що це ворог, що ти на волосок від них.

Але здебільшого з ними спілкувався уже як з полоненими, а тоді в мене немає ненависті. Крайній раз, як я їх бачив, їх було двоє, один з них поранений, і наші хлопці, в яких вбили товариша, от, чесно кажучи, я молився, щоб просто абсолютно не було людської реакції, щоб наші хлопці їх не вбили, ніхто ж не бачив, ніякої ні конвенції, нічого, тобто ми самі, навколо – вороги, тобто вбити, грохнути цих двох – якнайпростіше. І от я молився, щоб вони їх не вбили. Це вже не ненависть, ти маєш бути вищий за це.

- І Бог почув ваші молитви?

- Почув, їх не вбили. Навіть більше, мої товариші благородно себе повели з ними…

Ніхто не зачіпав їх пальцем, ні разу ніхто їх не вдарив, хоча загинув їхній побратим. Розумієте, це, все-таки, це вже епік, історія про благородство. Ми можемо їх ненавидіти, коли вони навпроти тебе, але коли вони вже повністю в твоїй участі і не можуть дати здачу, це як вдарити в спину, не можна цього робити.

І так, я спілкувався, знімав, мене посилали від служби в табір військовополонених, я був у формі, всі інші були без форми, і от вони, як мухи на мед, лізли, власне, в цій же формі. Вона в мене одна з початку війни…

І вони бачать – український військовий, тобто до цивільних їм байдуже взагалі. А зі мною їм було реально цікаво поговорити. Усі абсолютно ввічливі, навіть якщо вони не були в своєму житті ввічливі…

І це дуже дивне відчуття. Знаєте, дуже важко ненавидіти, коли вже ця істота принижена і перебуває під вашим контролем, фактично залежить від вашого ставлення. І от тут ти вже не можеш переступити цей бар’єр.

- Ну, якщо в тебе є якась людяність і так далі. Ось ви, кажете, чули ці розмови, а ці розмови за етичністю відрізняються від розмов наших військових?

- Вони інші, абсолютно інші. Ще мене вразила одна річ, коли я був там, в таборі для військовополонених… От наші...  Не знаю, як це так, але, можливо, ідеологічно так Бог розставив, наші в полоні виглядають благородно. От росіяни, більшість з них, виглядають, як зеки, я не можу зрозуміти, чи це ментально, бо там був великий ГУЛАГ, от вони починають цигарки курити, як зеки, починаються якісь такі речі, що у мене було враження, що це в’язні.

- Можливо, вони по життю ментально є в’язнями.

- Можливо. Розумієте, загальне суспільство, воно починає брати для себе ту парадигму, яка їм зручна, і ці в’язні, їх навіть якщо декілька, вони нав’язують це все на інший колектив, і вони всі стають схожі на в’язнів. І це мене дуже сильно вразило.

Я і раніше був у тюрмах, для мене не було це, скажімо, новиною, як оператор я був у подібних закладах. І тут у мене було враження, що це не військові, а просто як в’язні. Ось відбери автомат, відбери форму, відбери змогу вбивати – і вони зразу стають таким створінням, яке просить про допомогу. Навіть ті, які вели себе гордо і почувалися, як кадрові військові.

Як не дивно, я не відчував до себе агресії, їм було цікаво… Щось говорили, я сказав: «Ми в Ізюмі були». –  «Ой, и мы были в Изюме…» Ясно, але ми по різні боки. Дуже прикольна річ, коли ти розумієш, що так, ви були в Ізюмі, але ми ж не дружбани. І цей чувак, власне, – це те, звідки воно летіло. І таке досить дивне відчуття, і ти не знаєш, що йому сказати добре у відповідь, не знаю, що взагалі в цьому разі говорити. Тобто ви ж були по різні боки.

- Знаю, що ви були в Антарктиді, аж п’ять разів. Я ніколи не бачила людину, яка була в Антарктиді. Розкажіть, що ви там робили?

- Власне, потрапив я в Антарктиду через те, що брав участь в іншій полярній експедиції, авіаційній, на Північний полюс у 2000-му році.

Оскільки це був 2000-й рік, то це була експедиція українських і російських військових. Власне, багато хто хотів тоді, щоб воно стало єдиним цілим… В Антарктиду я поїхав у сезонному загоні десятої експедиції на станцію Вернадського. Чим я там займався? Знаєте, мені взагалі щастило в житті, практично займався дуже схожими діями, що і на війні. Тобто оскільки я все життя знімав незалежно, і плюс я знімав як оператор, і як фотограф, то мене брали в Антарктиду як оператора, фотографа і полярника в одному флаконі.

На війні, власне, та сама ситуація, я виконую місію солдата, фотографа і оператора також. Усе життя було пов’язане з цим.

І, крім знімання, спочатку я допомагав нашим ядерним фізикам, потім орнітологам. Переважно завдання в мене було не досить складним: я заганяв і тримав пінгвінів…

Там є база Пітермана, де колонія п’ять тисяч пінгвінів. Я назвав їх п’ять тисяч чоловіків, тому що вони дуже схожі на маленьких людей у фраках. Я обережно підходив з сачком, вибирав собі якусь жертву і старався її зловити, потім тримав цього пінгвіна, а два наукових співробітника, просто як з курчати, обривали з нього пір’я.

Для мене теж була загадка, навіщо цим займатись, але мені сказали, ну як, ми ж маємо знати статистику їхньої ліньки. Подумав, ну окей, значить, я мушу це робити. Власне, була гарна компанія орнітологів і пінгвінів, мені це подобалось, якщо не казати запах який там.

- Вони негарно пахнуть?

- На жаль, вони дуже гарно виглядають на фотографіях, які не передають запаху. Це як курятник. Вони там уже декілька тисяч років перебувають, власне, пахне, як має пахнути.

- Ви сказали, що мерзли в Бахмуті так, як на Північному полюсі…

- Там була військова експедиція про тематику нашої армії, скажімо, довоєнного зразка. Там були дуже позитивні люди, і я був в екіпажі літака АН-28 двомоторного, який пілотував. На той момент – наш найліпший пілот конструкторського КБ Антонова. Це пілот, який випробовував літаки і, власне, на цьому літаку ми вперше в історії, двомоторному літаку, сідали на Північний полюс і летіли з Києва на ньому. Це маленький літачок, але він має два двигуни. Ці літаки майже не планують, у нього немає планування. А до цього сідав лише літак АН-2, який, в принципі, є планером одномоторним.

- Яка там температура тоді була?

- Не знаю, у нас був на борту градусник, але він розбився. Але літак цей, він не герметичний, тому там їдеш, як в якомусь таксі в Каїрі, вітер всередині свище, і тиск не нормалізований стосовно того, що за бортом. Тому як летіли, вже фінальні перельоти, летіли на висоті, то майже вже всі відключались, нестача кисню була.

- Дуже цікава історія.

- Вона є в інтернеті, але досить мало інформації, тому що це доінтернетний ще період, тому стільки інформації, як про отамана Сірка, тобто що наші військові там були, і все приблизно так само, як про нашу експедицію.

Оксана Климончук, СтратКом ЗСУ – Укрінформ

Усі фото надані Сергієм Михальчуком