Лейтенант Збройних Сил України Євген Галич, лідер рок-гурту O.Torvald в інтерв’ю з циклу «Наші на фронті з Оксаною Климончук» розповів, чому кожен має бути долучений до Перемоги України над росією, про службу митця в армії і чому він – фанат Залужного.
- Євгене, де ви себе комфортніше почуваєте? Тут у тиловій армії чи на передовій?
- На сцені… (Сміється). Усе залежить від задачі. З початку повномасштабного вторгнення у лютому мені здавалося, що потрібно, аби всі бігали з автоматами. Усім потрібні були автомати… Якщо ти без автомата, то ти не військовий. Я був і з автоматом, і без автомата, а потім був знову з автоматом. Потім був із дроном, а зараз – без автомата.
Є задачі, які виконуються безпосередньо в той проміжок часу, де вони повинні виконуватися. Мій комбат завжди каже, що кожна людина в батальйоні має бути на своєму місці. Тому, вважаю, що немає тилової армії або передової армії, якщо ти дійсно виконуєш задачу, а не відсиджуєшся. Тому я за те, щоб виконувати задачу.
- А яку ви зараз виконуєте задачу? Про це можна говорити?
- Ну, батальйон зараз знаходиться на відновленні. Є час відновитися для продовження бойових дій і все, чим зараз займається підрозділ, і служба в якій я служу, займаємося забезпеченням і програмним забезпеченням забезпечення.
- Нещодавно у нас був День батька, й він в Україні, судячи з соцмереж, якийсь особливий вийшов. Тобто у нас у принципі в Україні матріархат такий… усе День матері, а тут батька. І Головнокомандувач вітає з Днем батька, і це так щемко… Для вас особисто щось змінилося у цьому плані?
- У мене взагалі таке ставлення до будь-якого свята, і я не знаю чому, але я, як правило відхиляю можливість святкувати щось у певний день. Мені здається, що можна святкувати щось у будь-який. Так сталося, що в мене немає батька із 2018 року, а батько був завжди авторитетом для мене. Найкращим другом, справжнім чоловіком, прикладом... І я за ним дуже сумую, правда.
Тато також був військовим і він мене відвів за руку у військовий вуз. У нас була ціла історія взаємовідносин, але цього року якось так особливо захотілося з ним поспілкуватися саме в цей день. Про День батька дізнався із соцмереж. Мені здалося, що ми би з ним класно посиділи, але немає можливості.
- Ви виросли в сім'ї військовослужбовця, це якимось чином допомогло вам у війську?
- Мабуть, що так. Я бачив військову атмосферу, частину, в якій служив тато, підлеглих, керівників. І часом армія мені нагадує, в якій армії служив тато. Але не знаю, чи допомогло мені це, чи ні. Але є якісь принципи, які закладені чоловіком у чоловіка, і думаю, що це допомогло, а не якась армійська тема.
- Кажуть, наша армія міняється, але багато чого ще лишилося із тих часів, про які ви згадуєте. Які у вас особисто враження?
- Міняється однозначно… Мені здається, якби повномасштабна агресія росії почалася у той період, коли я навчався у військовому виші, то для них дійсно було би не проблема зайти в Київ – і швидко реалізувати свої ганебні плани. На момент 24 лютого 2022 року, за 8 років повномасштабної війни в Україні, армія стала іншою – за допомогою єдності і, на мій погляд, за колосальною допомогою до 24 лютого, – волонтерів і українського народу: сильна підтримка і забезпечення армії волонтерами, навчання самих військовослужбовців і бажання захищати свою країну 8 років. Вони – русскі – очікували, що все швидко зроблять, а тут, виявляється, не така армія, на яку вони розраховували.
Починаючи з 24 лютого і по сьогодні армія змінилася ще радикальніше і кардинальніше, ніж за 8 років повномасштабної війни до 24 лютого.
- Яка це тенденція?
- Навчання, бажання захищати свою країну, мотивація, допомога західних партнерів – обов’язково, підтримка усього світу.
Якби нас підтримували так усі 8 років, то ми би вже давно вигнали цю погань із нашої території.
Недавно один близький мені підрозділ поїхав проходити навчання в іншу країну. І ця країна готує представників Збройних Сил і вона – країна НАТО. Вони приїхали, і через тиждень один мій друг пише повідомлення, типу переглядаємо план навчань від наших побратимів, і будемо навчати їх.
Це повідомлення про багато що свідчить. Наші військові, наші побратими, люди, які захищають нашу Україну, вони дуже швидко вчаться і розвиваються. Нашу армію вже повинні боятися!
- Мені також довелося бути на навчаннях із нашими партнерами, з представниками американської, австралійської, британської, польської армій… І вони розуміють, що їхній досвід десь там на Близькому Сході, на Балканах, у країнах Африки – взагалі навіть не можуть порівняти з тим, що ми переживаємо. І, бачу, їм десь там шкода, що вони не можуть стати тут із нами пліч-о-пліч…
- Я вам, Оксано, хочу сказати, що в нас є військовослужбовці американці, які служать у моєму підрозділі, добровольці…
- Так, добровольці.
- І один із них, на жаль, загинув під час виконання бойового завдання. Хоча він був інструктором і фактично міг не їхати з нами в Бахмут, тобто не виконувати бойове завдання, але він захотів і поїхав, і, на жаль, загинув. А ще двоє сказали, що це найжахливіша війна, яку вони бачили. Тобто Ірак, Афганістан... У них безліч виїздів, вони ветерани армії США і вони вчаться у нас… Уже не ми, а вони в нас.
- Пам’ятаю, у нас були одні навчання і майор із Австралійської армії нам розказував про мінну безпеку. Розповідав, якщо є десь там міна, то її треба обгороджувати, на 100 метрів не підходити і так далі… А я кажу, що у нас люди на деокупованих територіях живуть, сплять біля мін...
- Я бачив відео, як наші хлопці зрізують ВОГ своїми руками і збивають...
Хочу сказати, що в стандартах НАТО багато що пропрацьовано потом, кров’ю і випадками. І це нам дає певні протоколи, алгоритми, за якими ми діємо, той самий МARCH або TCCC. Це дуже сильно допомагає! Вони вчаться у нас, чомусь ми вчимося у них. Це суперкруто.
Спільними зусиллями ми здолаємо ворога.
- А чи має для вас значення особистість Головнокомандувача? І чи це впливало на рішення мобілізуватися в ЗСУ?
- Я фанат Залужного… Коли я в бліндажі був, то в мене над ліжком висів портрет Залужного.
- Чим він вам подобається?
- У вас були в дитинстві кумири, на яких ви думали: от він крутий? Ви не знали чому він крутий, але він крутий.
- Ну, були… Я виросла з портретом Бандери на стіні.
- Бачте, не дарма… Мені доводилося спілкуватися з Головнокомандувачем. Дуже коротко, дуже лаконічно, але якось – так ти поспілкувався і розумієш, що людина чітко на своєму місці.
За що? Напевно, за людяність. За людяність і за адекватність. Ми всі, військовослужбовці, хто служить у Збройних Силах України, служили, служать і служитимуть, вони будуть знати затягнутих командирів, які однозначно поводитимуть себе «згідно зі статутом». І, як на мене, Залужний – людяний, адекватний і з холодним розумом. Тобто немає істерики, немає кіпіша, немає зайвих рухів.
- А про що, ви з ним розмовляли?
- Я виступав на одному заході, він подякував за спів. Я сказав: «Пишаюся служити під вашим керівництвом».
- Десь недавно було?
- Ні, це минулого року ще було. А він мені сказав: «Я шукаю зама. Не хочеш?»
- Це був жарт?
- Ну, звичайно, це був жарт. Ну, просто людина на своєму місці. Ну – глиба. Ти просто стоїш поруч із людиною і розумієш, що як тільки він заходить у кімнату, це всьо… це – Залужний. Мало таких командирів, мало.
Не хочу, щоб виглядало, що я нібито підлабузник... До недавніх пір не розглядав можливість, щоб піарити свого командира, але підполковник Шипетін, командир 135-го батальйону – мій командир. Залізна людина!
Ми виїжджали на бойові задачі. Він з нами виїжджав, заводив на позицію і виводив із позиції. Він першим зайшов у Бахмут. Командир батальйону. Він не зобов’язаний це робити. Сидів із хлопцями, командував. Коли потрібно було пересуватися, він із хлопцями пересувався з позиції на позицію, він був там більше, ніж три тижні. У нього згоріло все, що може згоріти: броник, каска, автомат… На ньому був убік (UBACS, – ред.), берці й половина штанів. І він вийшов із останньою групою, вони забирали 300-х. Він вийшов, і написав мені: «Жека, чуєш, там ще потрібно мавіки забрати...» Просто залізна людина!
У нього недавно був день народження. І я кажу: Ігоре Валерійовичу, я більше не можу на «ти». І я бачу, що очі в нього трошечки поплили.
Ми його просто зустрічали як героя. Бо він і є – Герой. Він не зобов’язаний туди був заходити... На таких командирах тримається армія.
- Так, хвала таким людям!
- Ми спілкувалися з хлопцями, що якби не він, то ми би всі розбіглися, ну, було б страшно.
- А було страшно?
- А кому не страшно, ну, скажіть?
- Кажуть, що коли нестрашно, то це вже все…
- Мені здається, що це страшно завжди. Але зараз, коли шахеди літають, усі щось кіпішують, а я навіть не прокидаюся. Типу, там щось є і все…
...У нас є інструктор Руслан Тригуб, молодший лейтенант. Він навчив значну кількість людей тактичній медицині. Ми думали, інструктор та й інструктор, навчив – і молодець. Хто другий пішов у Бахмут? Руслан Тригуб. Сидів із пацанами, витягував поранених. Тобто він не мав цього робити, він міг бути просто інструктором. На таких людях і тримається армія. Я в захопленні!
- Вас це надихає і далі служити?
- Звісно, надихає далі служити, допомагати, працювати, звільняти території, бути корисним.
- Усі стомилися, особливо ті, хто на передовій, хто брав участь у бойових діях, і ви також, мабуть, уже стомилися. Але ви можете собі уявити, що ви би не взяли до рук зброю і ви би не пішли, не мобілізувалися і не пішли?
- Ну, я можу собі це уявити. Але я також можу собі уявити, що після того, як закінчиться війна, коли буде Перемога, чи зможу я засинати, думаючи про це. І що я скажу Данилу – синові? Я міг би взяти до рук зброю, але чомусь не взяв?..
- Ну, ще війна не закінчилася, а вже деякі люди говорять про те, мовляв, жалію, що не взяв у руки зброю, але й брати не поспішають...
- Це вибір кожного і ми не можемо на це з вами впливати. Комусь нормально спати з тим, що він живе в корумпованому світі й продовжує підтримувати корупцію. Комусь нормально спати, що він жодним чином не долучений до Перемоги і ніяк не допомагає. А мені – ні!
Гадаю, тим людям, у яких є хоч трохи сумління, свідомості й самоідентифікації, що він українець, – після перемоги, ті, хто не були долучені до наближення цієї Перемоги, то їм буде важко спати з цими думками.
- Зараз так виходить, що чоловіча частина України поділилася на тих, хто взяв у руки зброю і готовий іти в армію служити, бути корисним або займаються активно волонтерською діяльністю, а є такі, як ви кажете, ніяк, і свідомо ще й ухиляються...
- Я як військовослужбовець уже півтора року знаходжуся у Збройних Силах України. На моїй пам’яті в моєму оточенні мені пощастило бачити людей, які боялися невідомості, мобілізації. Мобілізувалися – і знайшли себе. Чому? Поясню… Не всім дають у руки автомат і не всім говорять, що ти будеш сидіти в окопі, не вилазячи з нього. Якщо ти програміст і вмієш користуватися програмним забезпеченням, умієш щось писати, ніхто тебе в окоп не посадить. Принаймні, так є в мене в підрозділі, бо всі люди потрібні.
Не можна думати, що я ухилюся від мобілізації – й я ухилюся від того, щоб загинути. Так не може бути, бо завтра прилетить у торговий центр, і не факт, що ти не будеш сидіти в тому торговельному центрі дуже красиво, і пити каву. Не дай Боже, але так теж може бути.
Подумайте про те, що хлопці гинуть, поранені, хлопці втрачають здоров’я і хлопці втомлюються. І цих хлопців потрібно міняти!
Більше року йде війна, і всі втомилися, і це ясно. Потрібно міняти людей. І це правильний тактичний підхід, щоб свіжі люди приходили і йшли вперед, вперед, вперед… Стомлені люди вже інколи не можуть іти вперед, тому що вони сидять для того, щоб оборонятися, ну і це вже звичайна тактика.
Я нещодавно був в одному закладі, де є спортзал. Там типи всі такі здорові, тягають це залізо, у рожевих шортіках, дужі кабани, ну просто… Та будуй ти бліндажі, Господи, ніхто тебе не заставляє стріляти.
- Там можна разом і підкачуватися.
- Так. Ну, 50-60 людей качків... Що ти качаєш, навіщо ти це робиш? Добре. Але завтра прийде росіянин…
У мене завжди є такий приклад. От ми з вами пара, живемо в квартирі, лежимо в ліжку, напівоголені, дивимося телевізор, і заходить п’яний сусід, бо ми забули закрити двері, або він їх зламав, – і починає до вас чіплятися. У моїй квартирі, у нашій квартирі! А я качок і я нічого робити не буду, або я айтішник, або я щось там не хочу, або я музикант чи поет. Я не буду нічого робити, бо це не моє. Хто вас захистить, якщо до вас пристає п’яне бидло? У нашій квартирі.
А це наша квартира, спільна, величезна! Чому всі мають відмовчуватися?!
- І це так виглядає, що одні мають не відмовчуватися, а другі відмовчуються...
- Питання в тому, що ніхто не заставляє людей брати в руки зброю і йти завтра на фронт воювати. У мене купа друзів, які волонтерять із перших днів. Їх ніхто не забирає, тому що вони роблять колосальні речі для армії. Є такий Саша Барабашко. Ми з ним у перший місяць війни забирали людей з Києва і вивозили на кордон, а з кордону забирали різні броніки, шоломи, апаратуру... І він досі цим займається, в об’ємах, він забезпечує певні підрозділи на мільйони.
Я йому якось телефоную, і кажу, що «в нас жопа», усі термали згоріли потрібний такий от Mavic. Він каже, добре, друже. І через півдня він мені все нарулив. Чому Саша Барабошко має це робити, а Олександр Семенович Жалюзі не буде цього робити?
Тому, давайте будувати країну, починаючи з бойових дій. Ми потім розбудуємо економічний фронт. Коля Сєрьга сказав класну штуку: щось ми не бачимо жодного загиблого або пораненого на економічному фронті. Вірна думка?
- Вірно. Війна – це романтично, чи це страшно?
- Це – страшно. Жодної романтики в цьому немає.
- Вам доводилося з близьких когось втрачати?
- Якщо вважати побратимів близькими, то так.
- Ви можете розказати про це?
- Ну, що розказувати… Людина потрапляє під артобстріл у під’їзді, її завалює, тобі приносять шматки з жетоном і таке маленьке татуювання, за яким ти маєш розказати батькам, хто це. Ну, або просто той самий американець Сіма, теж боєць нашого 135-го батальйону. Він навчав нас, купу людей, а потім у передостанній день виходу з Бахмута – артобстріли, і на відео я побачив, як Пригожин знімає його і показує, що це – американський солдат, який приїхав воювати і вбивати росіян.
Буває, мені сниться, як я пакую людей у чорні пакети.
- Вам доводилося це робити?
- Так. Або уві сні бачу руки в крові...
- Ви виросли в російськомовній сім’ї й до певного віку теж були російськомовним. Розкажіть про цей процес переформатування на українську?
- Він не був такий радикальний. Так, зараз я українськомовний. Українською я почав спілкуватися в школі. Ми спершу в Казахстані жили, а там взагалі української не було. Потім переїхали в Білу церкву, а потім – Полтаву, і я почав спілкуватися українською мовою. Вивчав українську мову в школі, але вдома спілкувалися російською.
Пізніше я почав писати пісні українською мовою. Мені здавалося, що треба писати українською, а не російською. Хоча у мене є декілька пісень російською... Потім я переїхав у Київ, пішов працювати на телеканалі й там була українська мова, я спілкувався українською мовою, вів програми українською, на радіостанції – українською. Ну, плавно-плавно я перейшов на українську. Інколи ще я повертаюся до російської. Наприклад, у нервовій якійсь ситуації або якщо ведуться якісь нервові перемовини під час бойових дій, або я за кермом, я переходжу на російську, коли комусь щось потрібно довести.
Але вдома в мене для дітей суворо заборонено російську мову взагалі. Тобто жодних мультиків, ютубів, блогерів, ігор – нічого російською!
- Ви казали, що ваш син – на ім’я Данило. Данилу Галичу, напевно, не пасує розмовляти російською?
- Взагалі. Нещодавно була така ситуація… Дані – 6 років. Вони живуть в іншій країні з лютого минулого року. Якийсь 11-річний хлопець почав щось говорити російською і сказав, що путін – красавчік. Буквально. Ну, Даня недовго терпів, спочатку він йому дав трохи нижче живота, той зігнувся, а Даня взяв якийсь дрин і почав його колотити. Потім його відтягли. Але Данька – справжній козак.
- Ви казали, що ваші діти знають, хто такі росіяни. Як ви пояснили, хто вони такі?
- Одним словом не сформулюєш… Вони розуміють, що росія – країна-агресор, і керівний склад, і силовики білорусі й росії – це люди, які прийшли на нашу землю вбивати. Це люди, які принесли горе на нашу землю. І що це не тільки наша країна зіштовхнулася з цим. Так було і в Грузії, й у Чечні, й в Афганістані, і всюди… росія збирається відтяпати собі якісь території, якісь бонуси. Ми з ними про це говоримо.
Але зараз мені потрібно розуміти, що проблема є не тільки в тому, що озброєні люди прийшли на наші території вбивати, а ще є байдужі росіяни, які нічого не можуть зробити з цим. Вони тисячами, десятками тисяч втрачають своїх синів, своїх чоловіків, своїх батьків, але ніхто нічого не може зробити, тому що бояться…
- Не може чи не хоче?
- Не можуть, не хочуть. І найгірше, що я взагалі бачив, – це реакція росіян на якісь бойові дії або руйнування тут. Наприклад, у багатоповерхівку в Дніпрі потрапили ракети, а вони: «Так вам і надо, хахли» і т.д.
Про це також говоримо з дітьми.
- Уже можна припустити, як наступне покоління буде сприймати наших сусідів, адже вони нашими сусідами й залишаться...
- Я завжди кажу, що Перемога однозначно буде, вона буде солодкою, вона буде гіркою, вона буде з різним присмаком, але сусіди нікуди не дінуться, тому потрібно нашим дітям і нашим онукам готуватися завжди. Ця війна триває не 8 років, не 14, не 20 і не 25. Це сторічна війна, яка почалася давно.
- Ви готові йти до кінця чи хотіли б демобілізуватися?
- Я точно знаю і точно розумію, що буду все робити для нашої перемоги, усе, що від мене залежить! Чи хотів би демобілізуватися? Напевно, що з певних причин, так. Демобілізуватися? Ну, я хотів би, щоб деякі речі, до яких так чи інакше тебе система схиляє, вони були винятком із переліку тих речей, які дає служба. Мені б дуже хотілося хоч кілька публічних концертів зіграти. Я давно не грав в інших країнах, не грав публічні концерти повним складом гурту і т.д. Бачу, що мої колеги постійно десь їздять, збирають донати, деякі не збирають, а просто виїжджають... Музиканти, маю на увазі. І мені хоча б на трошечки, на один-два концерти хотілося б виїхати, просто трохи розгрузити голову і повернутися.
- Наскільки я знаю, то це можливо.
- Але зараз у мене немає на це часу. У мене є інші задачі, про які ми говорили з вами на самому початку. Тому я не можу дозволити собі зараз виїхати, може пізніше.
- З вашого гурту тільки ви служити в армії?
- Я і гітарист Денис. Він дуже потужний військовий навідник, на відміну від мене. Він під обстрілами лізе з дротами і налаштовує зв'язок… Так, він дикий.
- Як на мене, оця дикість присутня у всіх наших воїнів.
- Безумовно.
- Як ви далі бачите свою службу в ЗСУ?
- Думаю, далі старший лейтенант, капітан, якась класна посада, нагородна зброя.
- Так ви ж її отримали. А якщо серйозно, де брати усім цим втомленим людям на фронті якусь силу?
- Та в пацанах шукати, у своїх хлопцях… Типу спілкуватися і шукати натхненних, долучатися до натхненних. Їх там безліч, їх там вистачає.
Оксана Климончук, Стратком ЗСУ - Укрінформ
Фото: Facebook/Женя Галич, @dmitriy2223