На другий день кінофестивалю «Миколайчук OPEN» у Чернівцях глядачам демонстрували трейлери і тизери українських фільмів, які перебувають у процесі розробки чи завершення зйомок. Серед презентованих проєктів була концепція майбутнього фільму відомого українського режисера, нині військовослужбовця Сил територіальної оборони Ахтема Сеітаблаєва.

Кореспондент Укрінформу поспілкувався з митцем про його новий проєкт, необхідність підтримки кіновиробництва під час війни та дізнався подробиці створення і популяризації циклу документальних фільмів про ТрО «Готові до спротиву». Також режисер розповів про власне бачення того, яким має бути кіно про війну в країні, яка так довго страждає від російської агресії.

ГОЛОВНИМ ГЕРОЄМ МАЙБУТНЬОГО ФІЛЬМУ СТАНЕ МІСТО

- Ви не вперше приїжджаєте до Чернівців. Чи помітили якісь зміни у житті міста за цей час?

- Сказати відверто, змін я ще не побачив, бо приїхав уночі, часу на прогулянки було мало. Але утвердився в думці, що Чернівці – одна з культурних столиць України. І проведення такого фестивалю – наочне підтвердження цьому. Те, що проведення кінофестивалю з такою широкою географією художнього і документального контенту, з таким різноманіттям майбутніх проєктів стало традицією, підтверджує, що Чернівці як були, так і є надзвичайно потужним джерелом креативу.

- Із чим приїхали до нас цього разу, що очікуєте побачити на кінофестивалі «Миколайчук OPEN»?

- Хочу переглянути стрічки, які ще не бачив, – як українські, так й іноземні, програма надзвичайно цікава. І, в свою чергу, хочу презентувати проєкт майбутньої стрічки, саме про Чернівці. У цьому фільмі місто буде головним героєм. Тобто уявімо собі, що місто розповідає саме про себе, про людей, які народилися або надихнулися ним і стали особистостями, які відомі не тільки в Україні, а й по всьому світі.

З одного боку, це буде промоція міста Чернівці, а з іншого, і в першу чергу – напевно, це будуть дуже цікаві історії як відомих постатей, так і, скажімо, видатних, але не відомих на широкий загал особистостей, розказані через події їхніх життів. Це такий певний збірник новел, об’єднаний темою міста, в якому головним героєм буде саме місто.

- Це художнє чи документальне кіно буде?

- Це буде художній фільм.

- Після початку повномасштабного російського вторгнення ви вступили до лав ТрО. Раніше служили у війську?

- Ні, мене у свій час не брали в армію.

- Що незвичного отримали у війську?

- Багато чого. В першу чергу, це зустріч із неймовірними людьми, з такою кількістю неймовірних людей. Я з великою повагою ставлюся до всіх родів військ, і взагалі до будь-якої людини, якій небайдуже, яка на своєму місці робить усе, що може робити задля нашої спільної мети. Але, напевно, тільки в ТрО ти можеш зустріти таку надзвичайну, просто неосяжну, різноманітну географію людей різних соціальних прошарків, різного віку, професій, які, швидше за все, в мирному цивільному житті ніколи б не перетнулися.

Можна подумати: як таке різнобарв’я, різноманіття людей різних професій, які не проходили разом вишкіл, не здобували разом військову освіту, як вони за такий короткий час, по-перше, знайшли спільну мову, по-друге, будуть використовувати всі свої знання в такому симбіозі? І ти дивуєшся кожного разу, розуміючи і спостерігаючи, як українці, об’єднавшись і знайшовши ці точки дотику одне в одному, творять доволі часто справжнє диво, і на полі бою в тому числі. Наприклад, коли доктор фізико-математичний і слюсар ЖРЕПу стають потужною парою кулеметників (посміхається – авт.).

ФІЛЬМИ ПРО ТРО ХОЧЕМО ПОКАЗУВАТИ ЗА КОРДОНОМ

- Отримавши досвід служби в армії, чи зняли б ви якось по-іншому ваші військові драми «Кіборги» і «Мирний-21», чи все залишили б так, як є?

- Коли проходить певний час, завжди хочеш щось переробити в своїх стрічках. Частково це стосується отримання власного досвіду служби в армії. Але також це відбувається через певне дорослішання чи зміни в нюансах бачення тих або інших подій чи характеристик взаємовідносин.

Якщо казати за великим рахунком, чи змінив би я тему, чи змінив би той контекст, який для себе ще тоді окреслив, то ні, напевно, не змінив би. І це для мене теж певна перевірка того, наскільки актуально і наскільки чесно ми разом з командою в той час підходили до висвітлення і до рефлексії на ті події, на тлі яких ми зняли наші стрічки.

- Нещодавно відбувся закритий показ однієї із серій циклу документальних фільмів «Готові до спротиву» – про Чернівецьку ТрО. Коли цей фільм з’явиться у широкому прокаті? Розкажіть трохи детальніше про весь проєкт.

- Цей проєкт ми розпочали за наказом пана командуючого Сил територіальної оборони ЗСУ Ігоря Івановича Танцюри в жовтні минулого року. Наш командир, керівник служби зв’язків з громадськістю ТрО полковник Олексій Дмитрашківський зібрав нашу команду з людей, які в цивільному житті мали стосунок або до телебачення, або до кіновиробництва, або до театру. Це актори, оператори, режисери, продюсери. І разом із цією командою ми почали знімати таку антологію сил ТрО. Тобто маємо за мету зняти 32 серії, про всі бригади Сил територіальної оборони.

З чого складається кожна стрічка. Це і портрети людей – їхні хобі, мрії. І бойовий шлях бригади – історія створення, події, які відбувалися з ними. Це доволі динамічні, яскраві документальні стрічки. Перша серія була про 114-ту, Білоцерківську бригаду. Другий фільм – про 107-му бригаду, саме Чернівецьку. На показі був присутній пан комбриг і, наскільки я зрозумів, стрічка йому сподобалася. Так само і нашим побратимам.

Справа в тому, що ми хочемо просувати цей контент, зокрема, на міжнародні фестивалі, й тому поки трошки притримуємо вихід на широкий загал. Але думаю, що це станеться невдовзі. І дуже сподіваюся, що ця стрічка, в тому числі й про Чернівецьку 107-му бригаду територіальної оборони, зацікавить будь-якого глядача. Тому що ми намагаємося зробити це глядацьким документальним кіно, і монтаж, зміст, тема, наратив, ідея, музичне оформлення зроблені таким чином, щоб воно було цікаво саме широкому колу. І принаймні наша аналітика, яка виходить з таргетованих фокус-груп, станом на сьогодні підтверджує вірність наших міркувань стосовно цього.

КІНО ПРО ВІЙНУ МАЄ БУТИ ЧЕСНИМ

- Цього року в кінотеатрах пройшов показ вашої нової стрічки «Мирний-21». Але за касовими зборами вона не мала того успіху, що попередній ваш фільм про війну – «Кіборги». Як гадаєте, які причини цього? Український глядач «наситився війною наживо» і не хоче бачити її ще й у кінотеатрі?

- Безумовно, емоційний стан українського глядача після початку широкомасштабної навали є непростим. І, напевно, небагато людей готові в ті кілька годин вільного часу на тиждень, які є для походу в кінотеатр, побачити і зануритися в драматичну історію подій сучасної війни. Більшість воліє піти подивитися більш розважальний контент. І це цілком природно.

І це не тільки українська ситуація, це загальносвітова практика. Переважно лідерами кінопрокату є стрічки розважального жанру, анімація, фільми для родинного перегляду, фентезі.

Ну, і потім доволі велику інформаційну і боксофісну частину на себе перетягнула «Мавка», яка вийшла через тиждень після «Мирного». Хоча якщо аналізувати, то можна сказати, що глядач у цих картин різний. Але українського кіно не так багато виходить, і не так багато залишилось кінозалів. Їх і було небагато, а після широкомасштабної навали ще поменшало. Ну й анімація – це ж для родинного перегляду. Зазвичай з дитиною ідуть батьки. І я ставлю себе на місце батьків: якщо б у мене був вибір, чому присвятити ці дві години – піти з дитиною на «Мавку» чи піти на «Мирний-21», – то звичайно, я би вибрав мультфільм.

Але чи означає це, що ми не маємо знімати таке кіно? Ні, звичайно, таке кіно потрібно знімати. Простий приклад. Книги з історії чи інших предметів за собівартістю набагато дорожче, ніж ціна, за якою вони потрапляють у загальноосвітню школу. То ми маємо друкувати такі книжки для освіти чи будемо виходити тільки з комерційної точки зору? Зрозуміло, що такі книги потрібні. І виробництво фільмів про війну я розглядаю саме з такого боку.

Крім того, що стосується стрічки «Мирний-21», то я нещодавно повернувся з доволі великого міжнародного туру: Берлін, Варшава, Брюссель, Страсбург, де показ відбувся у Палаці Ради Європи... І зараз маємо запрошення загалом з 15 країн, в тому числі з комерційними показами. Тому це така, якщо можна так назвати, гра в довгу. Я це розумію, виходячи з того досвіду, який сам маю зі стрічками «Хайтарма», «Чужа молитва» і «Кіборги», кожна з яких була показана мінімум в п’ятдесяти країнах у світі. Починаючи від показу в Сенаті Сполучених Штатів Америки, закінчуючи Гонконгом.

І щодо фільму «Мирний-21» – разом із нашим дистриб’ютором так само доволі багато зараз робиться. Вже маємо запрошення з 15 країн. І в кожній країні – по декілька міст. Тому, я думаю, історія з боксофісом та з міжнародною дистрибуцією теж має ознаки непоганого результату, скажімо так.

- Продовжуючи питання у цьому ж контексті, чи є взагалі перспективи в українського кіно про війну у майбутньому стати популярним жанром?

- Зацікавленість і українського, і міжнародного глядача в українському кіно, зокрема, й у тому, яке висвітлює сучасні події, є доволі великою. Давайте згадаємо той самий «Клондайк» – це історія про сучасну війну. Цього року він висувався від України на Оскар. І чимало стрічок на військову тематику беруть участь у міжнародних кінофестивалях класу «А»: «Атлантида» Валентина Васяновича, «Погані дороги» Наталки Ворожбит тощо.

Я би сказав так: військове кіно навряд чи можна назвати надзвичайно популярним жанром не тільки в Україні, а й по всьому світі. Ну, ви самі любите страждати?

- Не дуже. Якщо йдеш у кінотеатр, ти хочеш розважитись, в основному.

- Ви самі відповідаєте на своє питання. І це нормально, це природно, тим більше коли в житті отримуєш так багато негативних або драматичних емоцій. Але при цьому, знову ж таки повторююсь, це ж не означає – “не звертаймо уваги на це, не будемо розповідати про людей, про їхні вчинки, про їх історію”. Адже незнання історії наражає на те, що вона потім дуже жорстко про себе нагадує.

- Яким у нашій країні має бути кіно про війну – максимально наближеним до важкої реальності чи, навпаки, з елементами фантастики і романтизму?

- Передовсім воно має бути чесним. Але це не значить, що потрібно знімати лише військові драми. Таке кіно має бути різним, в тому числі й комедії варто знімати. Це надзвичайно потужна зброя, якщо ми зможемо посміятися у фільмі над ворогом.

Наша команда також у цьому напрямку дещо робить. Ми зараз готуємо разом із нашими друзями з «Колеги студіо» такий своєрідний омаж у бік класики «Пропала грамота». Це не буде римейк цього фільму, але за своєю фабулою новий фільм буде схожим на кіно з Іваном Миколайчуком. А фабула дуже проста – два козаки відправляються до Москви на бандеромобілі, щоб винести того Леніна з Мавзолею, бо набрид уже (сміється – авт.).

ДЛЯ ПІДТРИМКИ КІНОВИРОБНИЦТВА ПОТРІБНО МІНЯТИ ЗАКОНОДАВСТВО

- Зараз український кінематограф переживає незвичний етап свого розвитку. З одного боку, війна, яка впливає на зменшення ресурсів, обмеження у виборі акторів, бо багато хто воює чи волонтерить, зменшення касових зборів тощо. А з іншого – та ж війна, яка дає багато нових сюжетів, сценаріїв для зйомок, живих локацій, які важко було би побудувати штучно, та підвищений інтерес до України у світі. Як гадаєте, після перемоги наш кінематограф стане розвиненіший чи йому потрібно буде ще більше наздоганяти європейську індустрію?

- Стосовно касових зборів давайте згадаємо «Мавку» – 150 мільйонів гривень. Це при тому, що реально діючих кінозалів залишилося 195. Із них 5 IMAX, а 190 – класичні кінотеатри. До 24 лютого їх було близько 600, і це було втричі менше, ніж потрібно для такої кількості населення, як в Україні. І от уявіть собі – 195 кінозалів по країні збирають 150 мільйонів гривень. Можемо казати про занепад українського боксофісу? Звичайно, що ні. Тобто цікавість є в українського глядача.

Стосовно наближення до європейської кіноіндустрії, то це питання не тільки зацікавленості українського глядача, а й створення та ухвалення певних законодавчих і підзаконних актів. Наприклад, ще кілька років тому був прийнятий закон про кешрібейти. Що мається на увазі? Наприклад, ви іноземний інвестор, знімаєте в Україні кіно і приводите гроші сюди. За цим законом, 20% від того обсягу грошей, які ви сюди завели, держава вам має повернути. Закон прийнятий, а механізму, інструменту для втілення його, тобто низки підзаконних актів – ще не існує.

Інший кейс – закон про меценатство, коли оподаткування будь-яких підприємств було би більш толерантним. Наприклад, якщо підприємець підтримує освіту, медицину і культуру, то сплачує не 20-40% податків, а 10%. Я переконаний у тому, що дуже багато знайшлося б підприємств, навіть виходячи просто з контексту бізнесу: от стільки вклав у культуру, освіту чи медицину, а ось стільки заощадив. Причому цілком законно. Плюс іміджева складова.

Тобто тут не тільки зацікавленість глядача відіграє важливу роль, тут ще має бути абсолютно чітка, побудована, структурована стратегія держави.

- Отак ми плавно підійшли до наступного питання. Чи змінились зараз ставлення держави та її підтримка українському кінематографу?

- З одного боку, можемо казати, що так. Принаймні в інформаційному просторі це часто лунає. Але якщо казати «сермяжну правду», то станом на зараз немає фінансування українського кіно.

Зрозуміло, що потужності мають бути значною мірою спрямовані на підтримку Збройних сил України. Але… Я не знаю достеменно, чи казав Вінстон Черчилль фразу «А за що ми тоді воюємо, якщо не підтримуємо культуру», – але факт залишається фактом: будь-яка людина, особливо політики, є результатом того культурного підґрунтя, оточення, на якому вона народжується, зростає і виростає. І стає або Людиною з великої літери, або нікчемою. Це ж давно відомо, це доведений факт. Не глядач формує контент, а контент – глядача. Що ми читаємо, що ми чуємо, чим ми надихаємось, які пісні нам співають наші батьки, бабусі й так далі. І невкладання сьогодні грошей з боку держави в українське кіно може мати дуже нехороші наслідки.

Тому що виробництво кіно – це все ж таки виробництво. Те, що ми сьогодні бачимо на екрані, це доробок 2-3-5 попередніх років. Воно ж не робиться за один день. І тому якщо сьогодні не знімати… Ну, от ви уявляєте, побратими-посестри повертаються з війни і бачать, що діти дивляться «Маша і Мєдвєдь»...

Вважаю, що невкладання в культуру є однією з причин того, що вже не перший рік іде війна. Тому що це не тільки війна зброї, це війна світоглядів, цінностей і сенсів, які закладаються із самого дитинства і протягом усього життя саме через культуру в найширшому сенсі. І кіно є дуже потужним інструментом для самоідентифікації і виховання людини. Тому не вкладатися в культуру зараз – це злочин.

СПІЛЬНИЙ З КАНАДЦЯМИ КІНОПРОЄКТ ЗГОРНУЛИ

- Розкажіть про анонсовану раніше роботу над спільним українсько-канадським проєктом художнього фільму про нашу велику війну. Зйомки уже почалися?

- Ми закрили його. Закрили, бо в нас надзвичайно сильно розходиться уявлення з цими так званими канадськими продюсерами і так званими сценаристами. Перебуваючи в Києві півроку, вони навіть жодного разу не з’їздили на місця подій, зокрема в Ірпінь, в Бучу і в Гостомель. Жодного разу не спілкувалися. Це дуже багато питань у мене викликає. І наші, скажімо так, уявлення про естетичну платформу не збігаються.

Тому ми для себе вирішили, що знімати кіно ми про нинішні події будемо, але не за цим сценарієм і не з цими людьми.

- Чи отримуєте зараз, перебуваючи на службі, запрошення від режисерів театру чи кіно?

- Дуже багато.

- Багатьом доводиться відмовляти?

- Так. І не тільки тому, що, дійсно, і служба, і три курси студентів, і Кримський дім... Але знімаюся. Нещодавно зіграв як актор у дуже потужній, як на мене, кінострічці саме про події в Бучі.

- Це художній фільм?

- Так.

- Коли орієнтовно можна очікувати виходу?

- Не знаю точно, коли вийде, але фільм уже змонтований. Режисер і продюсер – Єгор Олесов.

- Наш фестиваль почався у день народження Івана Миколайчука. Чого би вам більше хотілося – щоб такий актор знявся у вашому фільмі чи самому як актору знятися у фільмі режисера Миколайчука?

- А є тільки такий вибір? (Сміється – авт.) Хотілося б хоча би деякий час побути поруч. Почути, повчитись, надихнутися.

- Як гадаєте, коли зможемо організувати подібний кінофестиваль у Криму?

- Наші брати євреї багато років казали, прощаючись: «Наступного року в Єрусалимі». Зараз ми серед друзів кажемо: «Наступного року в Бахчисараї».

Віталій Олійник, Чернівці
Фото автора