Гійом Рібо, французький документаліст, режисер фільму про Голодомор
Світ лише зараз почав говорити правду про радянські злочини
25.06.2023 09:00

У Чернівцях в межах кінофестивалю «Миколайчук OPEN» у позаконкурсній програмі показали документальну стрічку французького режисера Гійома Рібо «Зерна голоду. Україна 1933». За словами режисера, фільм він уже презентував на французькому телебаченні, а також у парламенті своєї країни. Через деякий час Сенат Франції визнав Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу.

Кореспондент Укрінформу поспілкувався із французьким режисером про те, як у нього виникла ідея створення цього фільму, чому світ лише зараз починає офіційно визнавати Голодомор геноцидом українського народу та чим нинішній президент Росії нагадує йому найкривавішого керівника Радянського Союзу Сталіна.

ФРАНЦУЗИ НЕ ЗНАЛИ ПРО ГОЛОДОМОР

- Розкажіть трохи про кінострічку, з якою ви приїхали до нас на фестиваль.

- Я вирішив зняти цей фільм уже доволі давно. Під час роботи над одним зі своїх фотопроєктів про розстріли євреїв у роки Другої світової війни я багато разів відвідував Україну. Об’їздив багато українських сіл і селищ, спілкувався там з людьми похилого віку, розпитував їх про злочини нацистів в Україні, про те, чи бачили люди розстріли євреїв, чи мають свідчення.

І в одному селі Вінницької області я поспілкувався з місцевою старенькою бабусею. Коли вже камера була вимкнена, вона запитала, чи знаю я, що за десятиліття до масових убивств євреїв у роки Другої світової війни – самі українці пережили страшний голод і сотні мешканців цього села померли від нестачі їжі.

Я ніколи про це не чув і не міг повірити у її слова. Кажу: «Як? У вас же найродючіші землі у світі, у вас багато зерна! Здається, що можна палицю запхати у землю – і вона почне плодоносити. Це неможливо, щоб люди тут помирали з голоду». Вона пояснила мені, що справді у селі було дуже багато зерна, у кожного в хаті були запаси, та прийшов Сталін – і все у них забрав.

Досі пам’ятаю слова цієї старої жінки. І коли я почав робити документальне кіно, згадав про цю історію і вирішив розповісти про голод в Україні. Адже якщо говорити про Францію, то насправді практично ніхто у нас не знав про Голодомор 1932-1933 років в Україні. Саме тому я вирішив зробити таке кіно.

- Уже під час роботи над фільмом «Зерна голоду» доводилося відвідувати нашу країну?

- Ні, вже коли я працював над самим фільмом, то особисто в Україну не приїжджав. Але зі мною у команді був колега документаліст, який працював безпосередньо у Києві, у місцевому архіві. Саме там ми віднайшли дуже багато цінних кадрів, це було незадовго до повномасштабного російського вторгнення. Але почалася велика війна в Україні, й все закрилося.

Ми тоді не змогли отримати цінну інформацію з українського архіву. Тому звернулися до архіву в Москві. Адже усе, що зберігалося в архівах республік колишнього СРСР, дублювалося і в Москві. Нам довелося заплатити дуже багато грошей, щоб отримати ці матеріали з московського архіву, бо в Україні це зробити було неможливо.

Крім того, під час роботи над фільмом я працював із французьким істориком Ніколя Вертом, який є одним із найкращих фахівців у галузі дослідження періоду Радянського Союзу.

- У вашому фільмі показана роль журналіста і журналістики у поширенні жахливої правди про Голодомор 1932-1933 років у світі. З одного боку журналіст-початківець Ґарет Джонс, який усіляко намагається побачити і поширити правду, а з іншого – відомий Волтер Дюранті, лауреат Пулітцерівської премії, який цю правду усіляко хоче приховати. Чи змінилося щось у нинішній світовій журналістиці на прикладі висвітлення подій українсько-російської війни?

Зараз у Франції практично всі знають, що Росія бреше, Путін бреше, розповідаючи про нинішню війну в Україні

- Насправді Волтер Дюранті не був справжнім журналістом. Адже у приватних розмовах він підтверджував, що знав про страшний злочин радянської влади в Україні. Він казав, що справді мільйони людей тут гинуть від голоду. Проте на сторінках «Нью-Йорк Таймс», де він тоді працював, навпаки – усе заперечував. Казав, що ніякого голоду не існує, ніхто масово не помирає в Україні.

Зараз уже весь світ знає, що він писав неправду на сторінках «Нью-Йорк Таймс» про радянську владу, а Ґарет Джонс, який першим у світі заявив про Голодомор 1932-1933 років, мав рацію. Та попри це, у Волтера Дюранті досі не відібрали Пулітцерівську премію. Так само, як і не присвоїли її журналісту Ґарету Джонсу, який ризикував життям, щоб розказати світові про той злочин Сталіна.

Що стосується сьогоднішніх подій, то можу судити як звичайний француз, який дивиться французьке телебачення, читає французькі газети. Хоча гадаю, в інших європейських країнах ситуація така ж. Так ось, зараз у нашій країні практично всі знають, що Росія бреше, Путін бреше, розповідаючи про нинішню війну в Україні. Що Україна і Росія ніякі не братські народи, усе це брехня і пропаганда їхніх ЗМІ.

До прикладу, буквально кілька днів тому я бачив виступ Путіна, який обурювався, що Україна бомбить мирне населення Росії (ідеться про Бєлгородську область – авт.), а буквально наступного дня ми бачимо атаку росіян по житлових будинках в Одесі та Кривому Розі.

Звичайно, у Франції є невелика частина людей, які ще вірять російській пропаганді, вважаючи НАТО агресором, але їх дуже-дуже мало. Наприклад, приблизно місяць тому Франція офіційно визнала Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу. У Сенаті 95% депутатів підтримали це рішення, і лише невеликий відсоток їх були проти – це комуністи. Вони досі «сліпі» і не бачать правди.

Наш фільм про Голодомор в Україні ми уже презентували на французькому телебаченні. Був досить великий ажіотаж, багато преси, вони брали у мене інтерв’ю. І одна газета комуністичного спрямування «L’umanité» також брала у мене інтерв’ю. Я хотів, щоб вони й їхні читачі нарешті «відкрили очі» на ті злочини радянської влади в Україні. Але перед публікацією вони мені зателефонували і повідомили, що не можуть видати цей матеріал через те, що я сказав, що Голодомор – це геноцид українців. Я кажу, так це ж правда, воно так і є. Але вони все одно відмовились публікувати це інтерв’ю.

Я ЗРОЗУМІВ, ЩО ПОЛЮБИВ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД

- Ви уже презентували ваш фільм на іншому фестивалі «Docudays UA» у Києві. Як його сприйняли глядачі, критики?

- Звичайно, показувати це кіно у Франції було набагато простіше, аніж в Україні. Бо тут ти дивишся на публіку і розумієш, що у багатьох присутніх у залі людей хтось із родичів міг пережити подібні жахіття. Навіть один із представників команди фестивалю «Docudays UA» мені пояснив, що до кінця мій фільм подивитися не зміг. Йому було дуже важко дивитися, адже його прабабуся постраждала внаслідок Голодомору.

Це було дуже хвилююче – показувати фільм в Україні. Аудиторія була дуже уважною, турботливою й емоційною. Після показу мене багато людей питали, чому я зацікавився українською історією.

- То все-таки, чому вирішили підняти таку важку для сприйняття тему? Адже ви починали свою роботу ще до початку повномасштабного російського вторгнення, коли у світі про нашу країну не так часто згадували.

Можливо, розповісти цю історію всьому світові – й є моєю гуманістичною місією

- Хоч я за національністю і француз, але перш за все я людина. Я людина, яка любить правду. Можливо, розповісти цю історію всьому світові – й є моєю гуманістичною місією.

Адже я бував в Україні з 2004 по 2008 рік, зустрічав тут тисячі свідків жахливих злочинів, заходив у їхні домівки. Ці люди жили, переважно, бідно, але були щирими. Тоді я зрозумів, що дуже полюбив Україну й український народ.

- Ви уже згадали, що десь місяць тому Сенат Франції услід за іншими європейськими країнами визнав голодомор в Україні 1932-1933 років актом геноциду українського народу. Як гадаєте, чому таке рішення не було прийняте раніше?

До початку цієї війни Франція, як і більшість європейських країн, не хотіла дражнити нинішню Росію і її керівника Путіна

- Звичайно, я не можу відповідати за увесь наш Сенат (посміхається – авт.). Але маю також власну думку з цього приводу. До початку цієї війни Франція, як і більшість європейських країн, не хотіла дражнити нинішню Росію і її керівника Путіна. Вони тримали певний баланс, дистанцію з ним, не хотіли його зайвий раз дратувати.

Але коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну, то всім стало зрозуміло, що Росія – агресор, і що вже немає кого і чим дратувати. Тому увесь світ просто почав нарешті казати правду і робити так, як вважає за потрібне. Навіть на початку великої війни наш президент Еманюель Макрон намагався дзвонити Путіну, зв’язуватися з ним, щось пояснювати, просити. Але коли він зрозумів, що цю війну Путін так просто не зупинить, французький президент став поводити себе по-іншому.

Також важливо у Європі, що Німеччина визнала Голодомор геноцидом. А німці добре знають, що таке злочини проти людяності, вони пам’ятають – що їхні предки творили в роки Другої світової війни. І якщо вже Німеччина визнає Голодомор геноцидом українського народу, то й інші європейські країни також приймають таке ж рішення.

У моєму фільмі дуже показовим є той момент, що західні країни знали усе про Голодомор в Україні. Але їм було потрібне дешеве зерно з Радянського Союзу, щоб мінімізувати наслідки Великої депресії. Тому вони нічого не казали радянській владі на ті злочини, які вона творила в Україні. З іншого боку, більшість європейських країн боялися нацистів, які в той час починали ставати все більш потужною силою.

Дуже чітко проглядається зв’язок між минулим і теперішнім. Адже зараз ми також бачимо цю цинічність. Тільки Європа потребує уже не зерна, а російського газу, енергоресурсів. Німеччина була дуже залежною від російського газу, але коли відбулися вибухи на трубопроводі “Північний потік”, то дуже різко Європа позбулася цієї залежності. Тепер нам потрібно будувати щось нове, і бажано разом з українським народом.

УКРАЇНЦІ ПОВИННІ БІЛЬШЕ ЗНІМАТИ ФІЛЬМІВ ПРО РАДЯНСЬКІ ЗЛОЧИНИ

- Ми бачимо, що у світовому культурному просторі про злочини нацистської Німеччини в часи Другої світової війни створюють набагато більше продукції, ніж про радянські злочини сталінських часів. Чому так?

На жаль, не було подібного «Нюрнберга» для злочинів Радянського Союзу. Злочини комуністів у СРСР ніколи не були офіційно засуджені

- Так, справді набагато більше фільмів знімається про нацистські злочини, зокрема й документалістики. Але важливіше за фільми те, що ці злочини були офіційно засуджені на Нюрнберзькому процесі 1945 року. Завдяки цьому Німеччина, яка була звільнена від нацизму, змогла побудувати нове суспільство і вийти на новий початок. На жаль, не було подібного «Нюрнберга» для злочинів Радянського Союзу. Злочини комуністів у СРСР ніколи не були офіційно засуджені. І Росія завжди могла заперечити ці злочини, як правонаступниця Радянського Союзу.

Крім того, щоб зробити документальне кіно про якусь подію, потрібно працювати з архівними даними – фото-, відеоматеріали, текстові документи. Із них уже потім можна робити якісне документальне кіно. Голокост та інші нацистські злочини були дуже гарно висвітлені, часто навіть самими німцями. Тобто є багато фото-, відеоматеріалів, відзнятих нацистськими солдатами, збереглося чимало свідчень і живих свідків тих злочинів. Тому коли мова йде про Голокост – є і матеріали, й свідки. А коли ми кажемо про Голодомор в Україні – збереглося лише 26 справжніх фотографій тих подій. Уявіть, було близько 4-5 мільйонів жертв, а фотографій – лише 26.

У 1956 році, коли Хрущов розвінчував культ Сталіна на з’їзді партії в Радянському Союзі й було викрито злочини цього тирана, то був лише один злочин, про який тоді радянська влада нічого не розповідала. Знаєте, який? Так, саме Голодомор 1932-1933 років.

- Чи не прийшов час змінювати ситуацію і більше творити фільмів про злочини радянського періоду?

- Насправді, та війна, яка зараз у вас триває, уже багато чого змінила і продовжує це робити. Але я гадаю, що переважно саме українські режисери першими повинні почати більше підіймати тем трагічних сторінок вашої історії. Адже не дослідивши, не відрефлексувавши належним чином своє минуле, неможливо буде побудувати гарне майбутнє. Так, є проблема і з тим, що мало залишилося свідків, свідчень людей, які можуть розповісти про минулі радянські злочини. Але таку пошукову роботу потрібно проводити, шукати людей, розказувати їхні історії. Українські митці повинні самі взятися за болючі для вашої історії теми.

До прикладу, в Маріуполі, який був захоплений і знищений російськими військами минулого року, один із перших Меморіалів, який вони зруйнували, був присвячений саме жертвам Голодомору. Це такий показовий момент, що також доводить правоту українців. Якщо вони досі це заперечують і кажуть, що цього не було, то це вже означає, що українці кажуть правду. І ви повинні цю правду доносити до всього світу.

У 1933 році відбулося етнічне насильне вторгнення СРСР в Україну. Зараз Путін робить те саме – на захоплених територіях виселяє етнічних українців і заселяє туди росіян

- Як гадаєте, чому варто показувати світові такі трагічні сторінки української історії саме зараз?

- Через той же зв’язок минулого і теперішнього. У моєму фільмі є свідчення італійського консула, який стверджує, що у 1933 році відбулося етнічне насильне вторгнення СРСР в Україну. Адже після Голодомору, який знищив дуже багато українців, на звільнені території заселили етнічних росіян. В усі регіони, які постраждали від голоду, але найбільше – на Донбас, Харківщину. Такою була політика Сталіна – заселення росіян в етнічні регіони України. Такий же злочин він зробив і з татарами: депортував кримських татар і заселив туди росіян. І зараз ми бачимо, що Путін робить те ж саме – на захоплених територіях виселяє етнічних українців і заселяє туди росіян.

Ми бачимо чіткий зв’язок колишньої політики Сталіна з нинішньою політикою Путіна на окупованих українських територіях

Ви знаєте, що після Голодомору в Радянському Союзі почалися репресії над діячами культури? Тоді Радянський Союз заборонив українську мову, українську культуру й політику. Це також своєрідний акт культурного геноциду українців.

І чіткий зв’язок тієї політики Сталіна ми бачимо з нинішньою політикою Путіна на окупованих українських територіях. Усі українські підручники замінили російськими, школярів змушують говорити лише російською, змушують співати російський гімн. Те саме було і в 1933 році – в українських школах почали викладати російською, заборонили українську мову, була штучна русифікація України. Тому якщо не досліджувати і не пам’ятати свого минулого, то майбутнє вашої країни буде таким же трагічним.

- В Україні вже другий рік триває повномасштабна війна, щомиті може пролунати сигнал повітряної тривоги і прилетіти ворожа ракета. Не страшно було їхати сюди на кінофестиваль?

Я хочу висловити підтримку українському народу і бути разом із вами тут зараз

- У Франції, коли почули, що я їду на фестиваль в Україну, яка перебуває у стані війни, усі питали, чи я не збожеволів. Але я їм відповідав: саме тому, що у вашій країні війна, я й приїхав сюди. Я хочу висловити підтримку українському народу і бути разом із вами тут зараз.

Коли я приїхав до Києва, мене здивувало, що люди там доволі спокійні, впевнені у тому, що вони роблять. Усі казали мені, що вони упевнені у своїй армії, в ППО. Разом із тим, усі там розуміють небезпеку, і я також розумів її, але та впевненість киян якось передалась і мені, бо коли я почув сигнал повітряної тривоги, то не став спускатися в укриття.

- Над чим працюватимете найближчим часом?

- Хотів би змінити творчий фокус своєї роботи. Бо насправді робота над темами Голокосту та Голодомору дуже виснажила мене. Але кардинально змінити тему поки що так швидко не виходить. Зараз працюю над фільмом, який пояснює один із найвідоміших та найважливіших документальних фільмів про Голокост – «Шоа» режисера Клода Ланзмана. Я співпрацюю із дружиною цього режисера, і це буде такий фільм про фільм.

Також маю ідею ще одного проєкту, який стане моїм відновленням від цих важких тем. Уже почав роботу над фільмом про Майлза Девіса – одного з найвідоміших джазових музикантів. Це буде прекрасний проєкт – фільм про його життя.

- Чи не плануєте зняти документальний фільм про нинішні події в Україні?

- Це не моя ніша – знімати кіно про теперішні події. Я люблю працювати з архівами. Вважаю, що фільми про теперішню війну у вас повинні знімати, перш за все, ваші митці. Упевнений, вони з цим завданням упораються добре.

Віталій Олійник, Чернівці
Фото: Міли Софович, "Миколайчук OPEN"

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-