Петро Качанов, директор - художній керівник Київської опери
Допоки я у театрі, Чайковський сюди не повернеться
12.05.2023 09:00

Війна змусила українські театри внести зміни до наявних репертуарів і  переглянути майбутню діяльність.

«… раніше я не полишав ідеї, що поставлю рок-оперу «Сагайдачний – штурм москви», зараз – не полишаю самого того факту», – каже директор - художній керівник Київської опери. 

У березні цього року 19 керівників столичних театрів, зокрема й Петро Качанов, отримали премію «Київська пектораль» за те, що у вересні 2022 року заклади розпочали новий сезон. В умовах, коли артисти виїжджають за кордон або йдуть на фронт, коли глядачі опікуються проблемами виживання, в останню чергу думаючи про квиток на виставу, початок роботи закладів культури – дійсно «подія року». 

Укрінформ поговорив із Качановим про те, як Київська опера адаптувалась до умов воєнного часу,  а також про зміни в репертуарі та проєкти майбутніх вистав.

ЗАВДЯКИ ВИТІСНЕННЮ РОСІЙСЬКОЇ МУЗИКИ, У ТЕАТРАХ З'ЯВИЛОСЯ МІСЦЕ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ «ПІНОККІЇ» У БРОДВЕЙСЬКОМУ СТИЛІ 

- У грудні 2021 року Київська опера дала п'ять балетів. На травень 2023 року запланована аналогічна кількість, хоча ви зазначали, що з початку війни найбільша кадрова проблема була пов'язана з балетною трупою. Як вдалося її вирішити?

- 23 людини з 43-х повернулися з-за кордону, куди виїхали після початку повномасштабного вторгнення росіян,  також з’явилося багато нових артистів.

- Нові люди – випускники мистецьких вишів?

Виключення творів російських авторів із репертуару українських театрів – це правильне рішення

- Зокрема. У нас багато студентів хореографічної школи залучено до балету, а студенти музичної академії працюють в оркестрі. Опера «Ромео і Джульєтта», до речі,  була студентською роботою.

- З іншого боку, якщо порівняти грудень 2021 року та травень 2023 року – балетів на місяць не поменшало, хоча «Лускунчика», «Лебединого озера» та «Ромео і Джульєтти» вже в репертуарі немає.

- Я  думаю, що виключення творів російських авторів із репертуару українських театрів – це правильне рішення. У нас раніше був балет «Ромео і Джульєтта». Зараз іде однойменна опера Шарля Гуно. Ми намагаємося думати про щось нове, щоб закрити цю прогалину в театральному репертуарі. Звичайно, у наших планах – ставити балетні вистави, які не мають жодного відношення до звичних Чайковського, Прокоф'єва тощо.

- Чим плануєте змінювати – світовою класикою чи балетами українських композиторів? 

- Швидше за все, ми будемо шукати і замовляти музику. У нас вже є одна ідея, про яку поки не буду говорити.

Російську класику в театрах необхідно замінити українським продуктом

Проблема в тому, що в заміні репертуару можна мати будь-які плани, але на це потрібно мати бюджет. Бюджетів у нас немає – нам ніхто не виділяє кошти на нові прем'єри. Але, попри це, ми запланували на відкриття сезону у вересні постановку мюзиклу «Піноккія» – лялькою буде дівчинка. Ми замовили його українському композитору Борису Севастьянову. Лібрето також напише український митець Дмитро Тодорюк. Цей  мюзикл  буде в абсолютно бродвейскому стилі. 

Звичайно, новорічні свята асоціюються з балетом: раніше люди ходили на «Лускунчика», а зараз вони теж мають піти на якийсь балет. Із цим пов'язана саме та ідея, про яку я поки не буду говорити. Думаю, що ми знайдемо можливість її втілити.  Це й від наших глядачів залежить, адже наші  доходи залежать від продажу квитків.

Сьогодні, коли ми відмовляємося від російської класики та культури, ми повинні замінити це чимось своїм. Бо, якщо ми візьмемо щось іншонаціональне, то штовхатимемося на місці й  нічого не виграємо з того.  А заміна на своє – це  величезна проблема, яку ми намагалися вирішити, зокрема, «Українським диптихом». Ми шукали музику, написану українськими класиками, яка ще не виконувалася. Проте тут є інший момент: радянський період унеможливлював несоцреалістичну творчість композиторів, тому актуальним для нас є завдання творити щось нове сьогодні. Тож ми також шукаємо композитора, який напише для нас сучасну оперу. 

- Як на мене, ставка на твори світової класики зрозуміла, бо той же  «Ромео і Джульєтта» на слуху.  Публіка відвідуватиме такі балети й опери.  Але чи прийдуть глядачі, скажімо,  на постановку «Купало» Богдана Вахнянина?

- На прем'єру обов'язково прийдуть. На жаль, зараз не можна прослідкувати, як би воно було, бо почалася війна. Але в Харкові була поставлена опера Алли Загайкевич «Вишиваний. Король України». Я був  на прем'єрі. Зала була повна. Це не така опера, як ми звикли, – це зовсім не Пуччіні, це навіть не Сильвестров, якщо казати з огляду на напрямки. Це щось повністю новаторське. Були різні думки: хтось вважав, що на цю оперу після показу не будуть ходити. Я пішов і рекомендував на неї йти. 

Ми всі звикли до італійського бельканто, але це не заперечує того, що може існувати й відмінна музика. Тож, мені здається, що на прем'єру би пішли, а далі – все залежить від музики, від постановки, від режисерського задуму. Світ змінюється, і наразі багато театрів не ставлять опери у класичному розумінні, бо це нецікаво. Однак від режисерської ідеї, антуражу, костюмів, подачі також багато залежить.

КУЛЬТУРА І ТЕАТРИ ЗАРАЗ ДАЛЕКІ ВІД СТАНУ ФІНАНСОВОГО ТА РЕПЕРТУАРНОГО РОЗКВІТУ

- А скільки коштів потрібно на прем'єру? 

- Не можу сказати вам точно, скільки коштуватиме «Піноккія». Минулого року поворотна фінансова допомога, яку ми брали в Департаменті культури КМДА, склала 1 млн 350 тис. Теперішня прем'єра не коштуватиме менше, це точно.

Взагалі, ми збираємося звернутися по допомогу до наших глядачів. Зараз майже всі донатять на армію та благодійні фонди – і це правильно. Ми хочемо спробувати звернутися до киян, можливо, у когось  виникне бажання допомогти театру. Культура і театри зараз далекі від стану фінансового й репертуарного  розквіту.

- Київська опера бере участь у грантових програмах?

- Таке бажання у нас є. Я розмовляв із закордонними фондами, щоб поставити прем'єру,  навіть з українською громадою, яка перебуває за кордоном, але наразі результатів немає. 

Український культурний фонд не відновив свою роботу на повну. До речі, до нього ми зверталися двічі до війни. Ми хотіли написати сучасну рок-оперу «Сагайдачний – штурм москви» – про похід гетьмана, що відбувся чотириста років тому, коли Сагайдачний наблизився до москви. Я впевнений, що постановка не проходила через назву. 

Утретє ми подали на грант від міської влади Києва – хоча я не вірив в успіх цієї історії. Однак «Сагайдачний…» пройшов перший тур, і на другому етапі, за процедурою, депутати мали підтримати проєкти. Перед тим мені телефонували (не казатиму хто), мовляв, може, змінимо назву – і все пройде. Я кажу: «Давайте напишемо: «Сагайдачний – друг москви». На іншому кінці одразу: «Та що ви знущаєтеся!». А я теж обурююсь – як можна змінити назву! Ну давайте Інну Васею назвемо – змінимо, так би мовити, назву.  І на цій процедурі нам теж відмовили.

- Ви не полишаєте ідею постановки?

- Знаєте, до війни я не полишав ідею рок-опери, а зараз – самого факту.

ДОПОКИ Я В ТЕАТРІ, РОСІЙСЬКИХ КОМПОЗИТОРІВ ТУТ НЕ БУДЕ

- Минулого року Каунаський театр взяв у свій репертуар балет Київської опери «Аладдін», написаний українським композитором. Чи може зарубіжний театр взяти українську оперу?

- Ми б хотіли взяти участь у подібному. Але у нас поки немає опери, яку ми би запропонували поставити. Ми ж не можемо запропонувати їм поставити «Богему». Із балетом простіше – це мова жесту. На мою думку, такої української опери, яка б зацікавила Віденську оперу чи Ковент-Гарден, поки не написано. На жаль.

- Відомо, що Каунаський театр за балет «Аладдін» мав  сплачувати роялті Київській опері. Уже щось надходило?

- Так. Ми зробили постановку в жовтні, й за листопад-грудень роялті склало 960 євро. Я не можу сказати, що це шалені кошти. Однак роялті вони сплачують по періодах, а не щомісяця: закінчився рік – вони сплатили, потім ще за пів року буде якась сума.

Взагалі цей балет – це болюча для мене історія. Думаю, що таку подію потрібно щоактивніше обговорювати у медіа, і позиціонувати цей балет як велике досягнення української культури. Ні. Всі мовчать. Щоб європейський театр мав у репертуарі твір українського композитора – це прецедент, якого в новітній історії України не було. 

Я точно знаю, що за Чайковського, Шостаковича, Прокоф'єва, Римського-Корсакова росія сплачує в італійські театри, німецькі театри. Це для них політика просування культурного продукту. І я вважаю досягненням для України, що в європейському театрі буде йти наш сучасний Олександр Родін у постановці нашого театру.  

І, нагадаю, що «Аладдіна» поставили замість «Чиполліно» Хачатуряна. Тобто, ми забираємо від себе російську музику і допомагаємо нашим партнерам так само заміщати російську музику.

- Давайте уявимо, що минуло п'ять-десять  років після війни.  До репертуару вашого  театру можуть повернутися «Лускунчик» чи «Лебедине озеро»?

- Я не маю власного театру. Якби я його мав, то точно сказав би, що в цьому театрі цього не станеться. Оскільки це театр не мій – зі мною можуть не підписати контракт або я з певних причин не зможу впливати на репертуар театру. Зараз я можу сказати єдине: допоки я тут, Чайковский та інші у цей театр не повернуться. 

ПОЛОВИНУ КВИТКІВ НА КОНЦЕРТИ «ТИТАНІВ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ» ВЖЕ РОЗКУПЛЕНО

- Із 17 травня стартує цикл концертів «Титани сучасної української музики» – розкажіть докладніше про цю ініціативу.

- Ідея полягає в тому, що наш театр – універсальний, призначений для дуже широкої аудиторії. На початку широкомасштабного вторгнення у нас з'явилася нова сцена – сцена-укриття, де хочемо продемонструвати щось із популярної музики. 

Ми обирали з тих виконавців, які співають дуже давно, тому й титани. Також виходили з тієї позиції, що вони завжди були патріотами української сучасної музики. І перший, із ким я почав про це говорити, – із Тарасом Петриненком. На жаль, цього травня його сольний  акустичний концерт не зміг відбутися, але не виключено, що з часом усе вийде. 

Зокрема, виступатиме Марія Бурмака – хто-хто, а вона дійсно титан української сучасної музики. Бо ще від фестивалю «Червона рута»  вона все життя віддала українськомовним пісням. Бурмака ніколи не переходила на російськомовні твори, у неї не було «варіацій» у творчості.

Ми також говорили з  «Братами Гадюкіними». Можливо, вони долучаться на другому етапі, який скоро відбудеться. Тому це не крапка, це, швидше, три крапки.

- Крім «Братів Гадюкіних», кого ще планують залучити? 

- Мав брати участь також Віктор Бронюк із гуртом «Тік», але він зараз на службі. Коли говорили з його продюсером, він сказав: якщо артист буде вільним від служби, візьме участь, якщо не звільниться – долучиться не в травні, а пізніше.

Я також говорив з Тарасом Чубаєм, але він зараз за кордоном. Я сподіваюся, що у вересні-жовтні ми обов'язково матимемо серію акустичних концертів інших виконавців.

- Виконавці, з якими ви говорили, радо підтримують таку ініціативу?

- Насправді, вони ще не радо підтримують. Коли це все відбудеться дуже добре та успішно, тоді вони будуть підтримувати радісніше. Бо нова ініціатива викликає сумніви – хоч як би було, ми все ж таки в театрі, а не в концертній залі. Є такі думки, що до оперного театру не ходять на популярну музику, хоча прецеденти є. У нас на сцені-укритті 110 місць – це досить небагато. На концерт кожного з виконавців половину квитків уже розкуплено. Враховуючи, що зараз люди купують квитки за три-чотири дні до самої події,  я вважаю, що це непоганий результат.

24-28 ТРАВНЯ ВІДБУДЕТЬСЯ ЦИКЛ ОПЕР ТА БАЛЕТІВ «ТИЖДЕНЬ У КИЇВСЬКІЙ ОПЕРІ, АБО МУЗИКА ДЛЯ ДОРОСЛИХ»

- Які ще проєкти заплановані в Київській опері на травень? 

Київська опера відновлюється, як фенікс, після паузи у роботі через війну

- 24-28 травня у нас відбудеться «Тиждень у Київській опері, або Музика для дорослих». У його межах покажемо опери «Ромео і Джульєтта» Гуно,  «Шлюбний вексель, або Щастя за добу» Россіні, «Богему» Пуччіні, а також балет Станковича  «Майська  ніч» та неокласичні балети – «Далеко по сусідству/Історії у стилі Танго».

«Далеко по сусідству» – це унікальний балет, постановка балетмейстера Артема Шошина. Ми ще до війни його поставили. Це фактично віддзеркалення історії Маркеса «Сто років самотності». Але на сцені, в балеті кілька поколінь проживають своє життя за 40 хвилин. 

ЯК ЛЮДИ І ТЕАТРИ ЗВИКАЮТЬ ДО ВІЙНИ

- Якщо порівняти 2022 та 2023 роки, як театр адаптувався до війни? 

До нас у театр приходять по емоційне спасіння

- Як-то кажуть, людина звикає до всього, на жаль. Звичайно, у 2022 році, коли почалася війна, – це був суцільний шок. Я дуже добре пам'ятаю свій перший день у театрі: ми приїхали сюди з головним інженером і начальником пожежної служби крізь порожнє місто. Десь вибухи. Тут, на Подолі, дим: і ми розуміли, що то не від шашликів. Передусім ми прагнули зберегти театр. Звичайно, ми б нічого не вдіяли, якби сюди влучив снаряд чи бомба, але ми принаймні зробили так, що в нашому театрі були присутні двоє чи троє людей цілодобово. Із травня ми почали поступово відновлювати роботу. Першого квітня вже поставили мінівиставу на Центральному залізничному вокзалі «Король Дроздобород» для дітей. Після, у День Києва, ми давали концерт  у театрі на балконі. Кадри були найбільшою проблемою, бо дуже багато артистів балету й оркестру, солістів-вокалістів і донині не в Україні. Це для нас найбільша трагедія, бо людський ресурс – це основа театру. Поступово звикаємо до цього режиму. Ми, як фенікс, відновлюємося.  Зараз уже маємо майже повноцінну балетну трупу, команду дуже хороших солістів-вокалістів. 

Глядачам у театрі зараз найбільше потрібна комедія – це можливість відволіктися

Нещодавно була вистава «Весілля Фігаро» Моцарта. Відверто кажучи, я пишаюся, що працюю з такими артистами, як у нас в театрі. Звичайно, все не так, як у мирний час,  –  і публіка не така, і настрій не той, і репертуар не такий.  Усвідомлюємо, що коли хтось гине, не можемо про це не думати. А це також відображається на  нашому репертуарі.

- Будучи у березні на «Київський пекторалі», я дійшла двох висновків: у нас багато молодих талановитих акторів, і цьогорічна творчість колективів переосмислює війну і просто рве серце. Що, за вашими відчуттями, зараз потрібно глядачам? З яким настроєм вони приходять до Київської опери?

- Напевно, найбільше людям потрібна комедія. Усе ж таки похід до театру – це можливість відволіктися. Ми ж не будемо заперечувати, що багато людей перебувають у страху, у панічних станах, і якраз вони до нас приходять по емоційне спасіння.  

- А як акторам грати в комедіях? Бо серед їхніх родичів або колег по театру точно знайдуться ті, хто зараз захищає Україну або загинув. 

- Дійсно, у нас семеро осіб зараз мобілізовані, зокрема соліст-вокаліст, артист хору, оркестру, балету і навіть столяр. Він, Олександр Степаненко, саме отримав відпустку на три дні, й передусім прийшов до театру, на робоче місце, – це дійсно дуже зворушливо. Соліст-вокаліст Євген Шептекіта із самого початку добровольцем пішов на фронт і воював. Наскільки мені відомо, зараз він не на передовій, але це може бути тимчасово. Досі служать Сергій Колобов, Іван Муха, Роман Степаненко, Ярослав Тишкунь, Олександр Душаков. Ці колеги – наша гордість, і ми вдячні їм за те, що вони віддано стоять на захисті нашої України.

Двоє людей, з якими ми співпрацювали, – загинули. Це Костянтин Старовицький та Володимир Бульба. З Володимиром ми співпрацювали у мюзиклі «School of Rock» – театр придбав ліцензію на виставу в представників Ллойда Веббера, а він нам робив переклад, а також надавав студію для того, щоб діти займалися, бо в нього була своя рок-школа. 

Костянтин  поставив у нас дві опери – «Ріта» та «Шлюбний вексель». Він, на жаль, теж загинув.

- Мюзикл «School of Rock» відбувся за допомоги тифлокоментування (стислого словесного опису візуальної частини вистави для людей з вадами зору – ред.), питання інклюзивності зараз на часі у Київській опері? 

- Я вважаю, що це проблема не тільки театру, а суспільства. За кордоном людина з вадами почуває себе абсолютно рівноцінно з людьми без вад. Суспільна думка та ставлення до людей з інвалідністю диктують умови всім. Театри розуміють, що ми маємо створити ці умови, як, наприклад, і галузь транспорту. Тому – це комплексна проблема. Ми маємо створити комфортні умови, щоб вони мали можливість приходити сюди, дивитися наші вистави. Для дітей із вадами зору було спеціальне обладнання, завдяки якому коментували те, що бачать на сцені, й діти це абсолютно нормально сприймали. Я б хотів долучитися до реалізації мети, щоб усі люди почувалися абсолютно рівними. 

- Може, про банальне запитаю, але яким ви бачите театр після війни?

- А я, може, банально відповім – мені б хотілося бачити його сучасним, креативним, гнучким і цікавим, який має своє обличчя і  не тільки файні туалети,  а й репертуар – бо глядач приходить не на люстри дивитися, а саме на вистави.

- Ну, й повну залу, напевно? 

- Авжеж! Театр, де немає прем'єр і повної зали – то не театр. 

Світлана Ткачук, Київ
Фото – Кирило Чуботін

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-