Тетяна Власова пише вірші з часів Майдану, відтоді має свою аудиторію. Утім, з початком повномасштабного вторгнення ця аудиторія зросла в рази! Її вірші про янголів, що діляться цигарками, пташку, яка танцює посеред спаленого села, про 24 лютого, що сталося вчора, – стали рідними українцям. Сама авторка каже, що люди можуть не знати, що їх написала саме вона, але при тому перепощувати ці рядки та реагувати на них у соцмережах чи знімати своє відео з начиткою. З осені 2022-го Тетяна Власова почала збирати повні зали на поетичні вечори та перфоменси з колегами у столиці й регіонах. Насправді такі вечори – це не просто дозвілля, у наші часи це також благодійність, бо на події завжди збирають кошти на той чи інший підрозділ ЗСУ та його потреби. А ще – психотерапія, люди приходять і заповнюють зали, аби відрефлексувати свої емоції, біль та важкість на душі. Чому вірш ідеально підходить для цього, поетка розказала в інтерв'ю Укрінформу.

ВІРШ ПРО ВІЙНУ НАПИШЕТЬСЯ ШВИДШЕ, АНІЖ РОМАН

- Формат “поет на стадіоні” в українській культурі з'явився порівняно недавно – виправте мене, якщо помиляюсь. Адже раніше, до війни, поетичні вечори – це був формат книгарень, кав'ярень, камерних сцен, та щоб це був “Жовтневий палац” – не пригадую. А зараз ми бачимо ваші концерти, повні зали на поетичних вечорах Вишебаби, Жадана. Чи це стало новим рухом в українській культурі, й що, зрештою, підштовхнуло до його появи?

- Я б не сказала, що це саме новий рух, скоріше – оновлений. Можливо, до появи цього нового культурного явища для української культури привело те, що музичних концертів стало менше з війною, можливо, поети стали сміливіші і почали виходити на великі сцени, до великих аудиторій. Ну, і напевно, що суспільного запиту на поезію стало більше після початку масштабного вторгнення. Таке, в принципі, уже було – значний сплеск суспільного інтересу до поезії був у 2014-му, коли росія почала війну. Тоді з'явилося багато нових імен, чудових віршів. Люди дуже чутливі до цього. Вірш – це короткий жанр, який швидше напишеться, аніж великий роман, але в якому водночас можна відрефлексувати усе пережите. Вірш у цьому плані направду простіший. Тому через цю потребу у рефлексіях на події, що відбуваються з шаленою швидкістю, збільшується кількість віршів, і росте потреба у людей їх слухати та чути.

- Це як на ринку: збільшується попит – росте пропозиція?

- І це дуже тішить насправді. Бо раніше “Жовтневий” збирав фактично лише Сергій Жадан, назвати ще когось із поетів, хто би так само зміг, ну, я б не назвала. Поетичні вечори були більш камерні, на них приходили люди з однієї культурної тусовки, так би мовити. Це були, дуже часто, поети, які слухали одне одного, їхні друзі та друзі друзів. Це була така нішева історія. Вона й зараз, направду, трохи нішева...

ПОЕЗІЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ – ЦЕ ТЕ, ЩО ДАЄ РЕСУРС

- Просто “ніша” збільшилась?

- Очевидно. Дійсно: вислухати дві години віршів – це треба мати певний культурний бекґраунд. Не кожен до цього готовий. Але я завжди кажу слухачам: підіть спробуйте. Можливо, ви досі навіть і не підозрювали, що любите поезію. Поетичні вечори – це такий самий спосіб проведення часу, як кіно, театр, концерт. До того ж це не тільки і не стільки про дозвілля, як про благодійність (бо ми перераховуємо з концертів кошти на ЗСУ, зібрані з квитків), це обмін емоціями, те, що спонукає плакати, очищатись. Коли після вечора до мене підходять люди і кажуть, мовляв, я плакала сьогодні, – завжди відповідаю їм, що це добре. Бо то не сльози відчаю, суму, зневіри, то про очищення, про живі емоції, з якими дуже важко зараз людям через війну. Ці сльози нам дуже потрібні. І те, що ми можемо ці емоції витягувати з глибин людської душі і проживати їх, і після цього люди виходять наповнені, здатні жити далі – дуже цінно. Тобто, поезія в час війни – це те, що дає ресурс.

З ПОЧАТКОМ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ ЛЮДИ ХОЧУТЬ ЧИТАТИ І СЛУХАТИ ТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКЕ

- Чи можна сказати, що з війною більше українців почали відчувати, сприймати поезію? Що люди стали освіченішими, чутливішими, що суспільство готове до складніших форматів спілкування, аніж соцмережі та ТБ?

- Я в цьому сенсі оптиміст і вірю в те, що українці – це сучасна, освічена, інтелектуальна нація. Я проти того, коли з боку одних соціальних груп щодо інших є якесь таке зневажливе ставлення. Нам потрібно, навпаки, звертати увагу на те, що ми кращі, прагнемо нового, нових знань.

Помічала таку річ: з початком великої війни хтось міг читати/слухати тільки українське. Це було підсвідоме бажання захистити українське, підтримати, бо ми зрозуміли, що можемо це втратити. І я бачу, як зараз виходять нові книжки, і вони стають одразу бестселерами і подіями в культурному житті країни. Це круто, бо раніше задля такого ефекту потрібно було дуже багато працювати!

Звісно, ми не можемо казати, що 100% українців одразу взяли і “зачитали” українське, почали дивитися українське кіно та слухати українську музику. Але цей процес прискорився суттєво після 24 лютого. У нас підростає нове покоління, це класна, активна молодь, саме на неї треба орієнтуватися авторам. Це пасіонарії, дієві люди. Це круто! А найголовніше – у нас є кому рухати цей культурний процес. Є письменники, режисери, музиканти, поети.

КОЛИ ПОЕТ ВИХОДИТЬ НА СЦЕНУ, ВІН ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА АРТИСТА

- Наскільки вам комфортно як поету перебувати в аудиторії, де вас збирається послухати кілька сотень людей? Адже поезія – це щось таке більш камерне, півтони-півзвуки...

- Поет, коли виходить на сцену, перетворюється певною мірою на артиста. Він має вміти тримати зал, добре говорити, мати гарний вигляд. Слухати його має бути не нудно. Тому тоді треба багато працювати над подачею. Це так само, як у музиці, – якщо ти будеш нудити зі сцени, люди просто дивитимуться в телефони, а не на тебе.

Якщо ми говоримо про культуру відвідування поетичних вечорів, то тут усе так само залежить від глядачів, бо слухати вірші краще в тиші, це як у театрі. Але навіть у театрі не всі глядачі налаштовані нерухомо просидіти цілу виставу, хтось обов'язково буде ходити між рядами, відволікатися на телефони, фотографувати. Це дуже дратує, коли ти на сцені. Але це залежить від сумління, ввічливості та виховання глядачів, правил етикету.

Щодо того, як я почуваюся на сцені перед великою аудиторією – я виступатиму навіть для двох людей у залі, якщо вони мене слухатимуть. Для мене був показовим момент на першому моєму концерті, це був концерт-хол Caribbean Club у Києві, я сиділа в гримерці перед початком і розуміла, що зараз вийду на сцену в приміщення, де є бар, де наливають напої та шумлять кавоварки, де люди перемовляються за столиками, і налаштовувала себе, що мені доведеться усе це долати. І тут я виходжу, а в залі абсолютна тиша. Я навіть розгубилась трохи.

На моїх концертах завжди тихо. У залі Будинку акторів, де зібралося на наш поетичний вечір із Ахтемом Сеітаблаєвим понад 200 людей, ми навіть працювали без мікрофонів – і всім було абсолютно комфортно по звуку. Найбільша аудиторія, на яку я працювала, – понад тисячу людей у “Жовтневому”, де я прочитала кілька віршів на концерті Сергія Жадана – і там теж люди уважно слухали. Тому це дуже класно, коли ти тримаєш глядачів зі сцени і вони тебе слухають. Тоді відбувається така магія.

- От про магію: поезія це така штука, коли вірші пише хтось, а ти знаєш їх за звучанням виключно у твоїй голові. І часом авторське прочитання із тим, до якого ти звик, читаючи самотужки, різниться – буває що ти слухаєш вірші, й уся магія у твоїй голові руйнується. Чи не стирають її поетичні вечори?

- Вірш – це дуже гнучка субстанція, і все залежить від того, що саме людина почула/побачила в ньому. Мені, як автору, це дуже цікаво відстежувати. Часто запитують, мовляв, а про що ви написали свій вірш “Танцюй, моя пташко”? Бо більшість думає, що це про “Пташку” із Азовсталі. Я в таких випадках завжди питаю у відповідь: а що ви там прочитали? Направду в цьому і є магія – коли в моєму вірші кожен знаходить щось своє, а не моє. І це набагато цікавіше насправді. Я також слідкую за тим, як розходяться мої вірші у мережі, люди часто начитують їх і в Інстаграмі, Фейсбуці, ТікТоці, мені часто висилають записи, і це цікаво, хоча так, десь мені хочеться зробити паузу не там чи інакший акцент. Але я ніколи не втручаюсь у чуже прочитання мого вірша. Якщо людина відчула його інакше – це ж чудово.

У ТАКОМУ ФОРМАТІ РОБОТИ – ІМПРОВІЗАЦІЇ 90%

- Ви залучаєте до своїх вечорів колег, наприклад, Ахтема Сеітаблаєва. Це для привернення публіки чи це варіанти програми?

- У мене давно була думка вивести поезію за межі власне поезії та об'єднати її з іншими видами мистецтва – з театром, музикою, кіно (відео). Хотілося зробити такий от поетично-театральний перфоманс – у нас із Ахтемом це чудово вийшло. Я переконала його долучитися майже одразу. Прийшла і кажу: “Ахтеме, у мене є ідея”. Він погодився. І в нас вийшов цей проєкт. Це не є вистава і не просто вечір поезії. Це спілкування двох ліричних героїв за допомогою віршів. Ми плануємо поїздити з цією програмою різними містами країни.

- Скільки імпровізації у такому форматі роботи поета на сцені?

- Це завжди імпровізація. Ми часто, починаючи вечір, не знаємо, чим він закінчиться. У нас є історія, але це 50 різних віршів, які треба скласти докупи, і ми бавимось із ними. Це, по суті, розмова віршами двох людей, глядачі в залі за нею спостерігають і співпереживають.

Загалом, для мене вихід на сцену – це завжди імпровізація на 90%. Я продумую пунктирно виступ, те, що говоритиму, але все може змінитися – від мого настрою, від реакції публіки. Насправді це великий кайф, який до того ж передається й глядачеві: вони розуміють коли я нервую, підтримують.

У МЕНЕ НЕМА ЗАВДАННЯ ДОВЕСТИ ПУБЛІКУ ДО СЛІЗ

- Ви ж зі сцени бачите реакцію глядачів. Це заважає чи, навпаки, підтримує, коли ти безпосередньо бачиш реакцію? Це ж не смайлик зі сльозами чи сердечком у соцмережі, а живі емоції на обличчях людей.

- Мені колись було легше, знаєте, бо я дуже погано бачу, і на сцену виходила без окулярів та лінз, облич не бачила (сміється – авт.). Зараз після операції бачу добре, тому маю нагоду спостерігати за реакцією. Це насправді допомагає орієнтуватися, але знову ж таки – потрібен досвід і багато роботи над собою. Я заходжу до зали, бачу публіку, і в залежності від того, хто переді мною – більше молоді чи людей середнього віку, старших – я режисую вечір, навіть до того, що взагалі міняю, перекроюю план виступу. Або ж бачу, які вірші краще заходять, і тоді читаю саме їх. Мені подобається взаємодіяти з публікою. У мене нема завдання довести їх до сліз (посміхається – авт.), тому коли бачу, що люди виплакалися, змінюю тон, маю для цього кілька, як сама їх називаю, “веселих віршів”. Хоча, направду, всі вони здебільшого чомусь сумні. Коли я читаю про любов (вірші, написані до 24 лютого), це так само заходить. Люди хочуть їх чути, бо любов – це те, що дозволяє зараз триматися.

- Чи бували випадки, коли реакція публіки вас здивувала під час концерту?

- Відповім вам інакше, власне, розкажу, як одного разу на вечорі здивувала їх я – через реакцію публіки розплакалася на сцені. Я справді емоційна людина і дуже співпереживаю, мені важко втриматися, коли люди поруч плачуть. Це був поетичний вечір, у залі понад сотня осіб, я читаю вірш, присвячений загиблим героям. У першому ряду сиділа моя подруга, яка нещодавно на війні втратила нареченого. Я бачила, що поруч її подруга взяла її за руку, щоб підтримати в цей момент, коли я читала вірші, і я не стрималась: заплакала. Попросила зі сцени дозволу і розказала її історію. Ну, от таке теж може відбутися. У залі справді багато людей плаче, і багато потім дякує за ці сльози.

Просять почитати улюблені вірші. Наприклад, “Пташку”. Чи “Янголів”. Або “24 лютого сталося вчора”. Вони, мабуть, найпоширеніші з усіх моїх віршів – їх читали у багатьох проєктах, вони стали медійними, і люди можуть не знати, що “Пташку” чи “Янголів” написала Таня Власова, але вони точно чули ці вірші, репостили їх у соцмережах чи ставили “сердечка”. Так сталося навіть, що я їх знаю напам'ять, бо інші свої вірші я читаю, а ці вивчила...

НЕ МАЄМО ПРАВА НЕХТУВАТИ ТИМ, ЩО МОЖЕМО НА ЦИХ КОНЦЕРТАХ ЗБИРАТИ НА ЗСУ

- Ваші концерти переважно благодійні задля ЗСУ. На що ви збираєте і наскільки дієві такі збори?

- Так, під час подій вдається робити непогані збори. Це не мільйони, хоча бачимо, що Вишебаба зібрав мільйони своїми віршами, і це дуже круто! Ми, як правило, знаємо наперед, на що збираємо – відправляли збори й Андрію Любці, і в різні бригади на їхні потреби. Це кошти і з продажу квитків, і в банку під час концерту. Це навіть не благодійність, я би сказала, що це наша робота. Якщо ми можемо зараз таким чином залучити людей, їхні кошти, не маємо права цим нехтувати. Ну, і з іншого боку – це також робота з людьми, адже люди, які не воюють на фронті, теж потребують підтримки – емоційної, психологічної.

- У що, на вашу думку, може вилитися цей тренд в українській культурі?

- Зараз щось прогнозувати – річ невдячна. Можливо, явище культурного дозвілля, коли на сцені замість рок- чи попвиконавця – поет, зараз набуло популярності, але втратить її згодом, після Перемоги, коли будуть інші настрої в суспільстві, інші запити, потреби. Те, що зараз поезія в українському суспільстві точно виходить за рамки поезії – це стовідсотково, це більше терапія, яка потрібна людям, щоб справитися зі своїми емоціями, щоб виплакати, відрефлексувати і могти жити далі. Але те, що з цим явищем далі треба буде працювати – однозначно! Шансу втрачати не можна, і в синергії з театральним мистецтвом, з музикою, кіно поезія має непогані позиції втриматися і бути цікавою для суспільства. Мені би справді дуже хотілося, аби відвідування таких вечорів розкрутилося до рівня музичних концертів, щоб це був напрямок культури, і щоб поети в Україні таки збирали стадіони.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото – Фейсбук Тетяни Власової