Із Тарасом Компаніченком можна перетнутися у Батурині на Чернігівщині, Києві, Львові, Воронежі Сумської області, де народився Пантелеймон Куліш, і ще в багатьох невипадкових місцях, де митець незмінно з бандурою чи кількома музичними інструментами виконує переважно давні пісні. За дослідження і популяризацію такої спадщини митець з усім гуртом «Хорея Козацька», який він очолює, став цьогорічним лауреатом Шевченківської премії за результатами голосування комітету з присудження найвищої мистецької нагороди.

Понад рік тому Тарас Компаніченко став військовослужбовцем ЗСУ, нині служить у 241 бригаді ТрО. Виступів відтоді навіть додалося. Бо у керівництва є розуміння, що мистецька діяльність так само дієва у протистоянні російській навалі, як танки і гранатомети.

ПІШОВ СЛУЖИТИ З БАНДУРОЮ

- Тарасе, ви були готові до повномасштабної війни. На чому базувався ваш прогноз?

- Великим оракулом я не був, просто все йшло до того. Були знаки, які треба було читати належним чином: істерія, нагнітання, стягування до наших кордонів збройних сил російської федерації, попередження союзників.

- Валерій Залужний на одному із заходів до 30-річчя відновлення Незалежності України говорив про необхідність готуватися до нового протистояння в російсько-українській війні. Ви про це знали?

- Ні, я далекий від подібних заходів, не знайомий з генералітетом. У нашому простому середовищі українських патріотів десь з кінця літа – початку осені 2021 року до минулорічного 24 лютого йшлося про те, що потрібно тренуватися фізично, проходити навчання з тактичної медицини, займатися дронами, накопичувати різні засоби на випадок надзвичайних ситуацій: купити генератор чи солярку. Треба було купити зброю і пройти всі митарства її реєстрації, щоб мати можливість дати опір.

- Яким було ваше 24 лютого 2022 року?

- Ще у 1990-х із київського Академмістечка ми втекли в Боярку. Вранці 24 лютого минулого року прокинувся від вибухів. Просто поруч, за 8-10 км, були удари по Васильківському летовищу. Сильно репнуло. Тоді ще не розрізняли, спрацювало ППО чи то ракетні удари.

Ми одразу увімкнули телевізор. З 5:20, і ще кілька годин єдиним мовником в ефірі був канал «Еспресо». Відразу намагався зв’язатися з людьми, які б долучили мене до сил оборони. Відповідали, що повідомлять, покличуть. Тут якраз довелося використовувати зв’язки, тому що я «білобілетник», не мав шансів потрапити у ЗСУ через військкомат. Зателефонував до Андрія Ковальова (пресофіцер 112 бригади ТрО – авт.), він сказав: «Батьку, ваша зброя – це бандура, займайтеся тим, чим займаєтесь, цього буде достатньо». Зауважив: «Ми цвяхи не будемо мікроскопом забивати». Я ще подзвонив до Дмитра Корчинського, сподіваючись на його авантюризм. Він те ж повторив: «Еплом не забиваємо цвяхи, чекай коли ми щось налагодимо».

- Як все ж стали військовослужбовцем ЗСУ?

- Буквально через день до мене додому приїхали Андрій Ковальов з Юрком Юзичем (голова Крайової Пластової Ради – авт.), дали 15 хвилин на збори. Я перепитав: «Скільки бандур можна взяти?» – «Тільки одну». Це був тяжкий вибір. Зібрався з бандурою Остапа Вересая. Потім уже мені дружина привезла інші, коли наш підрозділ стояв у жовтому корпусі Університету імені Шевченка.

- Коли саме підрозділ дислокувався біля парку Шевченка у Києві?

- Стояли там з 14 березня минулого року. У мене в кабінеті китаїстики було 14 інструментів із загалом майже півсотні: ліра, лютня, бандури Місевича та Гончаренка, яким по 50 років; бандура Богдана Шарка – оперного – яку мені подарував отець Володимир з Мюнхена. І я їздив почергово з різними інструментами виступати на позиції, де обороняли Київ. Давав у руки захисникам тримати, наприклад, бандуру Місевича. І це було символічно: бійці через неї поєднувалися з борцем за волю України 100 років тому. У сейфі зверху лежала вогнепальна зброя, а знизу – та, яка допомагала тримати бойовий дух, – бандури і ліра.

НА ПРОЩАННЯХ З ГЕРОЯМИ ЗВУЧИТЬ «ЗАПОВІТ»

- Ви ходили на патрулювання центральної частини Києва?

- Ходив на стрільби і заняття з саперної справи. Не буду геройствувати особливо, але де треба було, то і з автоматом ходив. Їздив на передові позиції пісенно мотивувати побратимів: у Пуща-Водицю, Петрівці, до Вишгорода, на Броварський напрямок. Не раз виступав на прийнятті присяги. На початку війни разом з іншими цілу ніч міг розвантажувати боєприпаси. А бували й інші завдання по розвантаженню: наприклад, фур із рибою й овочами. Друзі привозили шоломи, броніки, радіостанції, смаколики…

- Ви часто в музеях, в Києво-Могилянці, віддалених територіальних громадах. Скільки було таких заходів, які запам’яталися?

- По чотири заходи на день бувало. А я ще рік тому зірвав голос, відновився. А нинішнього 7 березня хворим грав на похороні, коли в Михайлівському соборі й на Майдані Незалежності прощалися з воїнами з батальйону «Братство», які загинули, виконуючи бойове завдання на кордоні брянської області в Різдвяну ніч, 25 грудня 2022 року: Тарасом Карпюком, Максимом Михайловим, Юрієм Горовцем та Богданом Ляговим. Потім – у день народження Тараса Шевченка був концерт «Хореї Козацької» з хором й оркестром. Після цього – майже зовсім не говорив.

…Раніше були суцільні присяги. Зараз у нас часті похорони, на жаль. Виконую «Марш Стяг» Бориса Грінченка: «Гей, хто з нами, не з рабами, // Хто стоптав ганебний страх, – // Станьмо вкупі й за Вкраїну // Биймось, биймось до загину!»

Всюди намагаюся співати «Плач зозулі», це найкоротша дума. Граю тоді, коли западає страшна тиша. Щоби надгробне ридання не було єдиною емоцією, яка заводить у безвихідь. Важливо донести, що вся українська земля через культурну спадщину віддає належну шану своєму вірному синові.

Обов’язково співаю «Заповіт» Шевченка, заохочуючи всіх приєднуватися. Це твір про нас усіх. Це ніби пісня-звернення того, хто лежить на смертному одрі, кому всі віддають останні земні почесті. І кожен полеглий достойник закликає: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте».

- А військовий церемоніал?

- Немає прописаних у церемоніалі бандури чи трембіт, чи дуди, чи якихось співів. Якщо військкомат займається похованням, то обов’язково має бути сурма. Вона виводить жалобний марш, супроводжується барабанним боєм. Й обов’язково є «сальва», тобто салют на честь загиблого героя. Все інше планує родина, зокрема, присутність священника.

Я вивчав обряди, бо мені довелося відбути не одне поховання і моїх родичів, і батька, і діда, і багатьох моїх друзів, людей, які є символами українства: Левка Лук’яненка, Євгена Сверстюка, Леопольда Івановича Ященка. Всі вони гідні щонайбільшого пошанування.

Після 2014-го року часто доводиться прощатися з загиблими у новочасній війні неодруженими лицарями, які не залишили після себе нащадків. Особливі були похорони у Прилуках на Чернігівщині Гриця Матяша, який загинув у Пісках. Він був хлопцем Оленки Дідик, яка йому вишила білим по білому сорочку на весілля. І ми справляли Грицеві похорон-весілля… Навіть пісню змушені були переробляти.

На прощанні минулого літа з командиром взводу Андрієм Литовченком, який кілька років жив у Франції, а після початку повномасштабного вторгнення повернувся захищати Україну, – його командир-розвідник Сова мені сказав: «Брате, я вперше чую «Ой на горі вогонь горить». А давні українські пісні, виявляється, – і про нас, сучасних.

- Минулого року «Хорея Козацька» презентувала пісню «Слава нашим ЗСУ!». Тобто не лише давні, барокові, ритуальні пісні, а й сучасні з’являються у вашому репертуарі...

- Ми живі люди, рефлектуємо, хочемо свої думки викласти в поетичні рядки і потім окрилити їх музикою. Щось виходить вдаліше, щось ні. Але тебе ж питають завжди: «О, а щось сучасне є?»

- А як з розвінчуванням міфу про урізані можливості українського музичного інструмента – мовляв, «бандура – не гітара?

- Бандура – це універсальний інструмент. З іншого боку, йде битва з російськими загарбниками за сучасну українську культуру. Наша модерна нація хоче і має сили вирватися з лабет запрограмованих окупантами декорацій. У совєтський період українській культурі було відведено роль ширми. І путін не проти, щоб українці були отакими, як кубанський хор: бігали по сцені з російським прапором і співали «навари милая, навари милая, уха-ха, моя чорнобривая». Натомість актуальна музика «Океану Ельзи», «ВВ», Kozak System, «Плачу Єремії», дуже багатьох інших виконавців – не вписується в ті очікування: українським виконавцям не дозволено продукувати смисли. Власне це у нас і хоче забрати режим путіна.

ЧАЙКОВСЬКИМ РОСІЯ ПРИМЕНШУЄ ЗНАЧЕННЯ ЛИСЕНКА

- Народом зі своєю культурою і мовою росія не дозволяла бути українцям, починаючи з Петра Першого...

- Чому Шекспіра не можна було ставити на українських сценах у часи російської імперії? Тому що, як казав Миколі Садовському їхній театральний критик Олексій Суворін: «Это все уже есть, переведено на русский язик». Актуальна українська культура і мова завжди були небезпечними для імперії.

Пам’ятаю, ще в моєму дитинстві розповідали, що «алгебра, химия, физика – ужас, если на украинском языке». Хорватською, чеською можуть бути, але тільки не українською. А наукова термінологія при цьому була розроблена. Батько Олени Теліги – професор Іван Шовгенів, який працював у міністерстві шляхів УНР, наприклад, видавав книжки з гідравліки. Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), з якого постала Всеукраїнська академія наук, мало фізико-математичну секцію.

Тепер українці знову повинні цілковито відвойовувати культурний, освітній, науковий простір – як на початку ХХ століття. Безперечно: має бути українська інтегральна присутність у всьому, в кулінарних блогах – теж.

- Але ж, попри страшні руйнування і жертви, війни – суспільний простір України залишається ще значною мірою російськомовним...

- То мине. Колись дуже промосковськими були деякі лакуни, наприклад, спорт – там дуже вільно почувався російський світ. Але зараз він іде геть.

- Ви, закономірно, на стороні тих, хто хоче прибрати ім’я Чайковського з назви національної музичної академії. Чому мова не просто про зміну вивіски?

- Ім’я російського композитора у назві державного закладу, коли Україна уже понад рік відбивається від повномасштабної навали рф, – це нонсенс. Окремі люди починають розказувати, що великий композитор мав українське походження, маніпулювати словами «ви забороняєте велику музику Чайковського – Петра Чайки». А він був – Петро Ілліч Чайковський з Вятської губернії. Навіть якщо використовував українські мотиви в своїй творчості, часто бував тут, то це не означає, що був українським композитором. Петро Чайковський є одним із великих маркерів російської імперії, стовпів московської культури. Недаремно його ім’ям названо було консерваторію у Києві, це ж практика росії – помітити простір.

 А ще росії важливо було протиставляння свого «великого Чайковского» нашому Лисенкові, який ніби-то не дотягувався до якогось рівня. Поширювався відомий анекдот з щоденника Чайковського: «Был я в Киеве в одной семье, угощали варениками и музыкой, вареники были прекрасные». Після гостин у Лисенків, Чайковський не видушив із себе нічого іншого... При тому, що музика Лисенка справила на нього враження, інакше би не пропонував українському колезі поставити «Тараса Бульбу» в імператорському театрі. Однак Микола Лисенко не пристав на запропоновану умову: постановки його опери російською мовою.

Вважаю, що Національну музичну академію у Києві треба назвати іменем батька української модерної музики Миколи Лисенка.

- Львівська музакадемія, яка теж має статус національного закладу, має вже це ім’я.

- Так, світ знає і поважає тих національних композиторів, як й інших митців, яких знають і поважають нації, представниками яких вони є: Чурльоніс – литовської, Монюшко – польської, Дворжак – чеської…

Імперські московські композитори мали колосальну підтримку своєї роботи. А Микола Лисенко діяв усупереч і помер від серцевого нападу, звинувачений у державній зраді.

І дотепер композиторові закидають, що він не створив оркестровок до «Тараса Бульби», а доробили їх за нього Борис Лятошинський і Левко Ревуцький. Утім у січні 1919 року, коли в Оперному театрі була музично-драматична імпреза на честь в’їзду в Київ високої Директорії УНР, національні симфонічний оркестр із хором під орудою Стеценка і Кошиця виконували в тому числі увертюру з цієї опери Лисенка. А говорять, що на той час існував лише фортеп’янний клавір.

Загалом у совєтський період було фальсифіковано музичний матеріал всієї цієї опери. Із танцю «Козак» зробили «Козачка», переполовинили «Думу кобзаря» і викинули цілі сцени. На жаль, ми не чули і не бачили справжнього твору Миколи Лисенка «Тарас Бульба». У моїй домашній бібліотеці є клавір цієї опери, що була видана у 1912 році у Лейпцигу. Тож маю з чим порівняти.

- Що потрібно робити зараз, щоб підтримати інтерес до української культури?

- Завжди приємно, коли держава опікується українською культурою. Єдине – не повинно бути однобокого фінансування. Наприклад, ми ще маємо щасливу нагоду записувати останніх носіїв фольклору, який просто помирає з ними. Останні хлюпотіння цього великого моря просто відходять на очах, тануть, їх знищує війна. Скажімо, зоною дуже української Луганщини була Старобільщина, з дуже українськими бабусями і дідусями з гарною мовою. Війна там все понищила. І ми не знаємо, чи можливо відновити цей культурний спадок.

Так само держава має якось підтримувати високий стиль, симфонічну і камерну музику, давати гранти композиторам. Маємо впізнавану творчість Євгена Петриченка, Вікторії Польової, Івана Небесного, Алли Загайкевич.

- Культура мала би всіма сприйматися як стратегічний напрямок...

- Декларується, що культура – це важливо. Але проблема в тому, що популісти мають апелювати до широких мас, їм надважливі рейтинги, мільйонні перегляди. А до високого не всі доросли.

 Високий стиль визначає ступінь національної зрілості, і це не попса, яка за будь-яких умов вторує собі шлях. А високе мистецтво потрібно плекати, як добрий виноград. Набагато цінніше мати тих, хто скаже в очі правду, не залежно від того, чи приголублять, чи премію дадуть.

Валентина Самченко, Київ
Фото – Юлії Овсяннікової, Кирила Чуботіна, Руслана Канюки