Різдвяно-новорічну пору у період повномасштабної російсько-української війни Національна опера України презентує оновленим балетом «Снігова королева». Усім відомі Кай і Герда з однієї з найулюбленіших казок данського письменника Ганса Крістіана Андерсена відтепер на головній оперно-балетній сцені країни, яка з 24 лютого героїчно протистоїть навалі військ рф, – танцюватимуть без музики композиторів, причетних до країни-агресора.

Бо коли українці гинуть від російської зброї загалом уже дев’ятий рік – це внутрішня потреба митців: не мати нічого спільного з вбивцями, допоки вони не відбудуть покарання за жорстоко скоєне зло.

Про потенціал українських авторів музики і принципове дистанціювання від російської культури у мистецьких закладах Укрінформ говорить з головним диригентом Національної опери та Національної філармонії, народним артистом і Шевченківським лауреатом Миколою Дядюрою.

ОРКЕСТРАНТИ СЛУЖАТЬ В ЗСУ

- Миколо Володимировичу, бути головним диригентом у двох національних закладах – щонайменше, дуже відповідально.

- Життя саме так склалося, що я маю щастя і можливість працювати у двох національних закладах головним диригентом. Це, окрім красивої назви, справді дуже велика відповідальність. Оскільки за мною стоять люди, стоять музиканти. Звичайно, відповідаю за все, що відбувається на сцені і як на це реагує глядацька зала.

- Наскільки складніше стало працювати з 24 лютого? Власне, вже в тому періоді, коли після кількамісячної паузи у Києві запрацювали заклади культури.

- Про те, що почалася повномасштабна війна, я дізнався, коли знаходився за кордоном. Приїхав до Польщі 20 лютого, ще через два дні підписав контракт: мені запропонували диригувати оркестром у відомій Поморській філармонії у місті Бидгощ. Коли 24 лютого російські війська напали на Україну, звичайно, у мене був шок. Однак наступного дня продиригував інавгураційний концерт. Шок був в усіх. Коли у травні вже почали працювати у Києві, я спочатку не дуже вірив, що з цього щось вийде, відверто вам кажу. У результаті мої побоювання зазнали краху. Такого ентузіазму, як тепер, - я давно не бачив у людей. Хоча зрозуміло, в яких складних умовах вони працюють і живуть: репетиції і концерти, постановки переривають сигнали повітряної тривоги, переслідують блекаути; у музикантів є діти, родичі, за яких вони хвилюються і про яких дбають.

- Чи помітно змінився склад оркестрів? Власне, це більше чоловічі колективи.

- Ми маємо певну кількість людей, які знаходяться з дітьми за кордоном, це, звичайно, жінки. Декілька людей служать в ЗСУ, серед них є добровольці. Національна опера: Орест Кречковський — скрипка, Роман Порвіш — тромбон. Національна філармонія: Максим Мокану — валторна, Олексій Нікляєв — контрабас. Не сказав би, що у процентному співвідношенні щось змінилось.

- Ви донабирали когось ще з музикантів?

- Нікого — в оркестр Національної опери. У філармонійному оркестрі декількох людей з камерного оркестру запросили працювати, а в принципі все те саме. Якби не знав, що це робота в екстремальних умовах, то вона так само і виглядала б на сьогодні.

- Відкриття нинішнього 159-го сезону 2 вересня у Національній філармонії перервала повітряна тривога. Як справляються музиканти з такими непланованими перервами?

- Музикантам дуже важко переживати морально, коли під час виступів відбуваються тривоги. Ми змушені переривати концерт, люди спускаються у сховище, а потім повертаються завершувати програму. Відкриваючи сезон, ми саме встигли виконати першу частину «Героїчної» симфонії Людвіга ван Бетховена — і прозвучав сигнал повітряної тривоги. Спустилися в укриття, а потім почали виконання з другої частини. І це запам’ятовується. Бо навіть у фантазіях своїх таке уявити було неможливо ще рік тому. Зараз це — реалії нашого життя в умовах повномасштабної війни.

- Які ще відмінності концертів воєнного часу?

- Зараз ми щотижня представляємо нові програми. Вони трошки урізані, тому що не маємо можливості запрошувати солістів, це дуже складно. Крім того, в умовах великої ймовірності повітряних тривог та дії комендантської години не можемо презентувати публіці два відділи.

ЯК ВІОЛЕТТА НЕ ПОМЕРЛА У «ТРАВІАТІ»

- На прем'єрі у Національній опері 29 жовтня — українців навіть у період повномасштабної війни не полишає почуття гумору — Віолетта не померла.

- Так, через повітряну тривогу у день прем’єри «Травіати» в режисерській постановці Анатолія Солов'яненка 7 хвилин ми не доспівали. Тож і головна героїня не померла. З точки зору драматургії вистави - це прикро, оскільки емоційний її пік знаходиться в самому кінці. Постановка вибудовувалася у цьому сенсі дуже вдало, але, врешті-решт, бачите: вийшло що вийшло. Ми вже не продовжували виставу, тому що було зрозуміло, що повітряна тривога надовго.

- Перед новим роком Національна опера перезапускає балет «Снігова королева». З одного боку, ніби дитяча постановка або для сімейного перегляду, а з іншого - дуже важлива вистава, яка стає демонстрацією позиції Національного театру до творчості російських авторів. Розкажіть, що було і що побачить-почує глядач?

- Все дуже просто. Прем'єра на київській сцені «Снігової королеви» відбулася влітку 2016 року. Лібрето за мотивами однойменної казки Ганса-Крістіана Андерсена та музичну композицію створили Аніко Рехвіашвілі та Олексій Баклан.

Може, на 80 відсотків вона складалася з музики, яку ми зараз не виконуємо.

Не виконуємо не тільки з якихось загальних причин чи позиції відомств. Я, наприклад, не виконую російську музику тому, що це моя відверта позиція. Все, хотів би на цьому поставити крапку. Оскільки ніяких дискусій на цю тему не збираюся вести. Не можу відкрити партитуру чогось подібного, розумієте. Не знаю, як це пояснити навіть самому собі.

- Коли я зустрічаю зараз якийсь навіть нейтральний напис чи текст російською — теж від нього просто відвертає.

- Ми змінилися. В усякому разі, поки йде війна, неможливою є взаємодія в культурному просторі з тим, що пов'язане з країною-нападником. Дуже великий ентузіазм щодо змін у балеті «Снігова королева» проявив балетмейстер Віктор Іщук. Ініціатором був театр. Оскільки балет порівняно новий, з непоганою ідеєю, постановкою тощо, - зовсім відмовлятися від нього не хотілося. Але без змін він не міг уже йти на сцені Національної опери. Тому ми підібрали абсолютно іншу музику. І я щасливий з того, що відбулися такі зміни. Оскільки звучатиме музика європейських композиторів: зокрема, Едварда Гріга, Жюля Массне. Вона більш навіть драматично насичена, ніж та, що була. Не кажу, що була погана, ні в якому разі. Але те, що ви почуєте зараз, я б назвав переосмисленням музичного матеріалу.

- У репертуарі театру є вистави, поставлені 10 і 20 років тому. То, напевно, навіть краще, коли у глядачів буде можливість дивитися оновлену версію. Як на мене, це навіть трохи наближення до європейської практики не тримати дуже довго постановки.

- Це не практика інших, це просто інший жанр. Зараз він з’являється дедалі більше. Коли балет не пишеться композитором, а є певна фабула, певна історія, під яку підбирається вже загальновідома музика, симфонічна, театральна, камерна, вокальна - яка завгодно. У крайній балетній постановці театру «Доктор Фауст» використовуються навіть арії з опер. Тобто, це нове віяння. Воно має право на життя, розвивається зараз, і наш театр це підтримує.

- Можливо, така трансформація робить цікавішим репертуар?

- Не знаю, це цікавіше чи ні. В усякому разі, така постановка дуже цікава як новий жанр, як новий образ балету, який виникає в результаті міксування різних мистецтв. Взагалі, хочу вам сказати: мистецтво тому і мистецтво, що воно не має якогось змагального ефекту, якщо йдеться не про конкурси. Ми повинні визначати талановитість у тій чи іншій виставі, а не піддаватися означенням: «цей кращий, цей ні, бо в першу п’ятірку входить, а той — у другу». Хто визначає ці рейтинги?

- Критики. Глядачі.

- Насправді критики стосовно вистав музичних театрів не існує в Україні. У нас це, як правило, враження однієї людини, не завжди, я б сказав, відверті.

- Відсутність професійної критики теж трохи шкодить процесу розвитку музичних театрів. Про це не раз говорили.

- Як диригент я потребую професійної, справжньої музичної критики. Людина, якщо пише рецензію, повинна розбиратися в тому, що відбувається на сцені. За все своє життя, коли працюю головним диригентом, кілька десятків років, жодного разу я не бачив критика виконавства. Людини, яка би спочатку прийшла на репетиції; познайомилася з тим, над чим працює оркестр; далі послухала прем“єру і познайомилася би з реакцією глядачів. Критик — це людина, що спостерігає за процесом і бачить результат, а не описує свої враження, залежно від особистого ставлення до того чи іншого виконавця.

З ПРИМАДОННОЮ МОНАСТИРСЬКОЮ ПРАЦЮВАТИ ЦІКАВО І ДУЖЕ ЛЕГКО

- Повернімося до процесу створення постановок. Диригентові простіше чи складніше працювати в одній постановці з музикою кількох композиторів? Чи немає різниці?

- Думаю, що різниці немає. Диригент виконує свою роботу, осмислює весь музичний матеріал настільки, наскільки це повинно відповідати, безумовно, задуму постановки.

- Трохи більше двох місяців тому, в день генеральної репетиції «Травіати», ви розказали журналістам, що для завершення оновленої «Снігової королеви» шукали 4 хвилини музики. Скільки часу знадобилося, щоб знайти?

- Дуже довго не могли знайти два номери, а фінал знайшли миттєво. Віктор Іщук розповів, що би він хотів. А я тільки-но тоді приїхав з Франції. У крайньому концерті, яким там диригував, звучала чудова п’єса французької композиторки, - я запропонував цей твір. Спеціально не називаю, бо хочу, щоб ви прийшли і послухали. Мені здається, наш вибір спрацює.

- І все ж, скільки можна шукати для постановки якийсь музичний фрагмент?

- Та можна вічно шукати...

- Але є, напевно, терміни здачі вистави.

- Ну, по-перше, термінів ніхто не ставив у цьому випадку. Тому що керівництво театру, ми всі розуміли, що не варто ставити шлагбаум чи якісь рамки, якийсь термін. А потрібно надати можливість все осмислити і зробити правильно. Прем’єра покаже. Але мені здається, що результат повинен бути дуже добрий. Диригент-постановник цього балету - диригент, який працює в театрі недавно, - Сергій Голубничий. Його всі знають у Києві, в Україні, може, і за межами. Я дуже щасливий, оскільки повинен приходити більш молодий склад диригентів. Має відбутися зміна поколінь. Одночасно дуже прошу згадати світлу пам’ять нашого попереднього головного диригента, який пішов у засвіти на початку грудня, - Володимира Кожухаря. Мушу сказати, що саме він запропонував мені роботу в київському театрі на початку кар'єри.

- Ви колись працювали в Омську, у 1986-1988-х роках?

- Так, Володимир Маркович тоді приїхав в Омськ, у нього було там декілька концертів. Опісля він спитав, чи не хотів би я повернутися у Київ. Я не дуже вірив йому, нехай він не ображається. Але дуже швидко все вирішилося.

- Які причини того, що хотіли тоді поїхати з росії?

- По-перше, додому, я - киянин, корінний. По-друге, все ж таки це Національна опера України, це і якість, і можливості трохи інші.

- Відразу після закінчення Київської консерваторії ви отримали спеціальний приз Японської асоціації диригентів на міжнародному конкурсі у Токіо. Тепер у Країні, де сходить сонце, ви на гастролях. Що показує там Національна опера України?

- Як завжди, це гала-концерти. Поїхали «Кармен» (дуже рідко японці запрошують оперу) і «Дон Кіхот».

- «Партитура, десять тактів, щоби з модуляції перейти з одного в інше» - це лексика, якою послуговуються для спілкування диригенти і режисери. Як ще зазвичай воно відбувається. Зробіть, умовно кажучи, переклад на доступну більшості мову.

- Думаю, що є речі, які не потрібно пояснювати. Тому що це чисто професійне спілкування, в ньому нічого цікавого немає.

- Завжди, знаєте, за лаштунки глядачі хочуть заглядати.

- Ну, процес роботи над кожною постановкою відбувається послідовно. Спочатку обираємо твір: або його вносять, або самі шукаємо. Потім починаються розмови про те, як, в якому форматі буде вистава: як її бачить режисер, як диригент. А вже згодом починаються більш конкретні речі.

- Можете описати виробничо-творчий процес якоїсь конкретної постановки?

- Кожна вистава - дуже індивідуальна історія. Навіть два виконавці однієї партії бувають протилежно різні.

- Тоді згадаймо вашу Шевченківську премію. Разом з іншими творцями ви її отримали у 2011 році за «Норму» Белліні. Партію Норми - жриці храму друїдів, доньки Оровеза виконує і Людмила Монастирська. Як з нею працювати?

- Дуже просто. У Людмили Монастирської завжди позитивний настрій, абсолютне розуміння того, що ти від неї вимагаєш, і дуже велике бажання виконати побажання. Я навіть іноді трошки дивуюся цьому. Людмила Монастирська пройшла повз зіркову зарозумілість. Будучи Примадонною, вона залишається людиною, з якою просто працювати. Одна насолода, відверто вам кажу. Тому що Людмила багато знає і вміє. Вона щось пропонує й одночасно втілює моментально те, що ти від неї хочеш. І цікаво з нею працювати, і дуже легко.

ПРО «ЯРОСЛАВА МУДРОГО» І «КАТЕРИНУ»

- Головний режисер Національної опери Анатолій Солов’яненко сказав, що планується оновлення опери «Ярослав Мудрий». Коли її можуть побачити глядачі? На якій стадії зараз цей процес?

- Поки що ні на якій. Тому що йде підготовка опери для дітей «Кіт у чоботях» Юрія Шевченка. «Снігова королева», «Доктор Фауст», гастролі в Японії — цим займалися. Театр досить активно працює. Між іншим, деякі артисти знаходяться за кордоном. Це теж складно, бо всіх треба об’єднати. Планів досить багато і роботи дуже багато. Варто сказати, що я ніколи так багато не працював, як зараз. Не дивлячись на те, що Національна опера показує вистави тільки у п’ятницю суботу та неділю. Стосовно «Ярослава Мудрого» тільки намалювали плани, готуємося. Але ми не починали ще роботу.

- Чим для вас, як диригента-постановника, була опера «Ярослав Мудрий» півтора десятка років тому?

- Для мене ця робота була, мабуть, складнішою, ніж для режисера. Оскільки диригентом-постановником попередньої феноменальної версії був Стефан Васильович Турчак. Його глиба відчувалася. Не кажу, що я боровся з цим, ні. Просто втілював те, що бачив і розумів. Було нелегко ще й тому, що дуже багато музикантів в оркестрі пам’ятали дуже надійно зроблену постановку Турчака. В цьому була моя індивідуальна складність.

- Національній опері часто закидають невелику частку українських творів на сцені. Хоча є кілька балетів: «Лісова пісня» (останнє поновлення 1991 року), «Лілея», «За двома зайцями», «Вечори на хуторі біля Диканьки», опери «Наталка Полтавка» (2012) і «Запорожець за Дунаєм». Для вас це мало чи багато?

- Не думаю, що ми повинні зараз говорити про те, що чогось мало, а чогось багато. Ми робимо те, що повинні робити. Перед нами стоїть дуже велика кількість питань, які маємо вирішити на дуже високому рівні. Так, повинна бути якісна українська опера. Але та опера, на яку приходять слухачі. Ще за радянського союзу (тоді працював в оркестрі театру), показували одну українську оперу - а в залі сиділи два взводи військових, яких цілеспрямовано туди привели. Тоді могли дозволити собі це, тому що було повне державне фінансування. Зараз ми не можемо собі дозволити витратити кошти на постановку, за кілька місяців після прем’єри якої зала буде порожньою. Тому ми ретельно і більш прагматично підбираємо матеріал. Зараз у мене на столі лежить опера…

- Кого з українських композиторів ви вважаєте конкурентоздатними?

- Ми знову з вами йдемо в спорт: хто кращий, хто не кращий?

- Ми до Олександра Родіна йдемо. Його «Катерина» в Одеській опері має неабиякий успіх. І там український репертуар - ще більший ризик, аніж для Києва. А балет з його музикою «Аладдін», яку поставила Київська опера - після ребрендингу так коротко називають столичний Театр опери і балету для дітей та юнатцтва, взяв у репертуар Каунаський театр.

- Ну, по-перше, Олександр Родін - з Одеси. Має групу підтримки, якісь справжні зв’язки: творчі, художні тощо. Я дуже поважаю цього композитора, як композитора перш за все. І людина просто чудова. Наведу приклад. Влітку планувався міжнародний музичний фестиваль у Варні, я був запрошений. Мене спитали, чи можна знайти твір, який би був написаний на тему православної християнської віри, тому що буде концерт, присвячений різним релігіям світу. Я звернувся до Саші Родіна - почалася вже повномасштабна війна - і він написав твір. Там було багато композицій, але ці 7,5 хвилин вразили найбільше - і я був щасливий, що я мав до їх народження стосунок. А тепер Національна опера гастролює в Японії - привезли 9-ту симфонію Бетховена. І як увертюра, за моєю пропозицією, - цей твір з назвою «Святий Боже» Олександра Родіна. Чудовий твір, дуже маленький, але вражає дуже сильно. Тому для мене зараз це дуже важливе знайомство і розуміння того, що в Україні є такі композитори. Я не буду зачіпати наших корифеїв: Станковича, Сильвестрова, Скорика. Маємо помітне середнє покоління: ще Пілютіков, Щетинський. Це ті люди, які прийняли естафету.

- Що потрібно робити, де брати кошти, щоб українські композитори мали змогу творити? Чи можливі замовлення театру чи філармонії?

- Ми дуже багато говоримо про мистецтво. А як ми годуємо композиторів? Що вони їдять, як вони живуть - хтось питає про це? Звідки взятися конкурентноздатній опері, якщо автор вишуковує можливості забезпечити сім’ю. Людина, яка щось створює, вона повинна ввійти в цей стан і в ньому досить довго знаходитися.

- Про довгострокові плани, напевно, ми говорити не можемо?

- Ми дійсно зараз нічого не плануємо більше, ніж на 2-3 місяці наперед. Бо, скажімо, нещодавно у філармонії була репетиція, де ми на сцені грали з ліхтарями, тому що не було світла і тепла. До чого йдемо, на жаль, не знаємо.

- Ми йдемо до перемоги.

- Ми йдемо до перемоги, нам потрібна перемога.

- Сподіваємося, що цей шлях буде сприятливим для культури, наскільки це можливо за нинішньої ситуації.

- Все дуже змінилося під час повномасштабної війни, дуже змінилося. Ми трошки інші люди, ніж ті, хто не бачив і не відчував прильотів ракет. І в цьому наша перевага, мабуть, чисто людська. Я не кажу, що ми кращі, але ми відчуваємо і розуміємо більше, ніж всі інші.

Валентина Самченко

Фото Євгена Котенка, Національної опери України